Армія – найкращий спосіб пізнати країну

Армія – це, можливо, найкращий спосіб познайомитися з країною.

Довоєнний журналістський досвід вселяє хибне відчуття обізнаності. Ти звикаєш думати, що знаєш настрої, розбираєшся в трендах і розумієш людей. У твоєму телефоні є номери половини Кабміну, ти особисто знаєш тих, кого решта бачить у новинах і соцмережах – і все це заражає неабиякою часткою столично-міського снобізму.

А потім ти потрапляєш до Збройних сил. І з'ясовується, що обидві твої вищі освіти не йдуть ні в яке порівняння з чужою здатністю перебирати корч. Що адаптивність, невибагливість і вміння працювати руками важливіші за докторський ступінь з філософії. Що твої побратими з сіл та райцентрів можуть бути набагато кориснішими для підрозділу. Армія – це ідеальний тест, який перевіряє, на що ти здатний поза межами соціальних статусів і соціальних зв'язків. Снобізм ніби вітром звіює разом із першим колесом, що відвалилося в полях у зоні досяжності FPV.

Збройні сили це найкращий спосіб вибратися за межі своєї соціальної бульбашки. Це калейдоскоп біографій, вікових груп, життєвих історій і практичних умінь. Твій попередній досвід тут має значення саме настільки, наскільки ти зможеш його тут застосувати.

Армія це мільйон людей, і узагальнювати нас – те саме, що узагальнювати Львів, Дніпро чи Одесу. Ніхто не стане судити про місто за кількома своїми знайомими. Ніхто не візьметься відповідати за настрої всіх його мешканців. Саме з цієї причини немає сенсу запитувати нас, що армія думає з тих чи інших питань. Абсолютна більшість прийшла в армію в дорослому віці – принісши туди весь свій життєвий досвід, світогляд і помилки. Нас об'єднують роки, проведені на службі, і відрізняють усі попередні.

Ззовні може здаватися, що всі у Збройних силах працюють заради однієї спільної мети – перемогти ворога. Насправді це не так. Один хоче воювати і адреналін. Інший хоче посаду та звання. Третій хоче, щоб про нього забули й дали йому спокій. Четвертий мріє заробити грошей. П'ятий просто пливе за течією. Шостий мститься за загиблих друзів. Сьомий нещодавно закохався і думає лише про весілля. Восьмий працює на результат, бо інакше не вміє.

І між усіма ними – як між крапельками – пробираєшся зі своїм завданням ти сам. Знання Статутів, звісно, важливе, але знання психології важливіше. Бо зовні ми інституція, а зсередини, звісно ж, люди. Від уміння розуміти чужу мотивацію залежить твоя власна ефективність.

Мотивацій безліч, і єдине, що дозволяє нас узагальнювати – це форма. Під нею ми всі різні, а тому так дивно звучать розмови про "партію військових". "Геній, плейбой, мільярдер, філантроп" – у нашому випадку це не одна людина, а чотири різні. За армійською ідентичністю часом ховаються діаметрально протилежні погляди на майбутнє. Одні хочуть бачити навколо Європу, а інші – Warhammer. Одні прагнуть бізнес-кар'єри, а інші – політичної. Одні хочуть "нагородняк", а інші – дітей і собаку.

А ще армія – це місце, де не можна виправити кадрову помилку. Якщо ви вирішили присвоїти хорошому виконавцю звання сержанта, а він не впорався – ви його вже не понизите до солдата. Якщо ви зробили сержанта офіцером, а він провалив роботу – вітаю, відтепер у вас більше на одного безпорадного офіцера. Система працює як ніпель – звання можна отримати, але практично неможливо втратити. Заплутана система позбавлення звання робить його таким, що не обнуляється, і звужує коло посад, на які ви можете призначити його власника. Якщо вам потрібно позбутися чиєїсь кадрової помилки, то єдиний вихід – це відправити таку людину на підвищення. Негативна селекція в дії. Те, що шокує тут будь-якого вихідця з бізнесу.

Армійська бюрократія безжальна, але не безглузда. Вона нагадує старий програмний код, який писали п'ятдесят років тому в епоху перфокарт. Відповідно до цього коду рухаються документи, ухвалюються рішення, оформлюються папери. У якийсь момент ти починаєш його розуміти, бачити внутрішню логіку та структуру. Все це – перший крок до стокгольмського синдрому, коли ти починаєш описувати те, що відбувається, словами "ну а як взагалі інакше?". Цей армійський програмний код не можна скасувати – його можна лише переписати. Поки що нікому це не вдалося.

Армія живе за своїми законами. Вони називаються Статутами, затверджуються парламентом і досі багато в чому не відрізняються від радянських першоджерел. Процедура внесення до них поправок настільки складна, що рідко хто намагався це зробити. Кожен зі Статутів застарів на пару десятиліть, не враховує реалії поля бою, а тому будь-який ефективний командир приречений їх порушувати. За бажання перевірка завжди знайде порушення, а тому кожен командир змушений перебувати в шпагаті. Що більш невразливий для покарання він, то вразливіші на полі бою його солдати. І навпаки.

Наша армія заслуговує на повагу зовсім не тому, що складається з якихось надзвичайних людей. Вона заслуговує на повагу саме тому, що складається з найзвичайніших людей. Саме тому викликають посмішку розмови про те, що воювати мають лише мотивовані люди. Що від примусової мобілізації немає ніякої користі. Напевно, всі ці люди думають, що мотивація – це як колір очей: щось незмінне й на все життя. Прийшов до армії шульгою – шульгою й повернувся. Так ось, це не так.

Мотивацію можна набути, мотивації можна позбутися. За 4,5 роки повномасштабної війни багато хто з тих, хто стояв у чергах до військкоматів, просто вигоріли. Закінчилось здоров'я, накопичилися проблеми, вичерпався ресурс. І той факт, що хтось прийшов мотивованим, аж ніяк не робить мотивацію довічною – як, утім, і навпаки.

Боєздатність підрозділу залежить від домінуючої культури. Якщо більшість становлять професіонали з цінностями, то невмотивовані мобілізовані порівняно швидко втягуються в армійський двіж. А якщо ви вирішили формувати нову бригаду цілком із бусифікованих, то їхні внутрішні настрої перетравлять нечисленних професіоналів, якими ви вирішите їх розбавити. Співвідношення вирішує все.

Втім, розмови про "мотивацію" – це не лише виправдання для тих, хто не хоче служити. Це ще й спроба приректи на безстрокову службу тих, хто вже служить. Саме з цієї причини такі міркування не мають жодного сенсу. На п'ятий рік війни армія заслужила на формат почесної демобілізації. Коли батьківщина тисне тобі руку і каже, що твоя варта закінчилася.

Сьогодні ти можеш з почестю вступити до армії, але не можеш з почестю з неї вийти. Ти мусиш купити собі ВЛК. Оформити фейковий догляд за рідними. Піти в СЗЧ. Але все перелічене позбавляє тебе права пишатися прожитим досвідом і принесеною жертвою. Відсутність термінів служби перетворює головний досвід твого життя на сценарій, у якому можна лише програти. Квиток додому це інвалідність або ганьба – робіть свій вибір.

Ті, хто пішов захищати країну, мають право на третій сценарій. Не на піврічну відстрочку за новими контрактами, яка більше схожа на неоплачувану відпустку. А на повноцінне майбутнє, в якому вони матимуть право не соромитися самих себе. У тилу достатньо людей, які здатні їх замінити.

За останні чотири з половиною роки я пізнав країну набагато краще, ніж за попередні двадцять років у професії. Познайомився з людьми, про яких потім країна зніматиме фільми. Дуже не хочеться, щоб у кожному такому фільмі перед титрами йшли некрологи головних героїв. Але поки що країна робить усе, щоб після війни живих героїв у неї не залишилося.

Мені здається, що армія цього не заслужила.

Джерело