Держава все одно заплатить: чому автомобіль для ветерана — не пільга, а частина нового суспільного договору

Українська держава понад тридцять років говорить із ветеранами мовою пільг.

Цю архітектуру заклав Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ухвалений 22 жовтня 1993 року. Його логіка була зрозумілою для свого часу: держава визначала категорію людини, а потім закріплювала за нею перелік медичних, житлових, транспортних, комунальних та інших гарантій. Закон залишається чинним, хоча від моменту його ухвалення пережив десятки редакцій.

Це не означає, що закон був неправильним. Навпаки, він юридично визнав особливе зобов’язання держави перед ветеранами.

Але він створювався для іншої економіки, іншого масштабу ветеранської спільноти та іншого уявлення про соціальну політику. До старої конструкції багато разів додавали нові статуси, пільги й процедури, проте її фундаментальна логіка майже не змінилася:

статус — перелік пільг — окреме звернення за кожною з них.

У результаті держава начебто гарантує підтримку, але часто перекладає на ветерана весь тягар її отримання: знайти потрібну програму, зібрати документи, підтвердити вже відомі державі обставини, дочекатися фінансування і довести, що право справді належить саме йому.

Слово, яке визначає політику

На перший погляд, дискусія навколо слова "пільга" може здатися суто термінологічною. Але слова визначають, як держава бачить проблему.

Пільга сприймається як виняток із загального правила. Усі сплачують податок, а певній категорії дозволили не платити. Усі проходять загальну процедуру, а хтось отримав перевагу.

Саме тому пропозиція звільнити автомобіль військовослужбовця або ветерана від митних платежів автоматично породжує стандартні запитання:

Скільки втратить бюджет? Чому одним можна, а іншим — ні? Чи не використають механізм для ввезення дорогих автомобілів або перепродажу?

Автомобіль у такій дискусії перетворюється на предмет споживання, а ветеран — на одержувача особливої поблажки.

Але відносини між державою та людиною, яка її захищала, не можуть будуватися як відносини благодійника і прохача.

Пільга — це виняток, який держава дозволяє.
Компенсація — це зобов’язання, яке держава визнає за собою.
Реінтеграція — це результат, якого держава повинна досягти разом із ветераном.

Саме ця різниця має стати відправною точкою дискусії про автомобілі для військових і ветеранів.

Що сьогодні розглядає Верховна Рада

24 квітня 2026 року у Верховній Раді були зареєстровані законопроєкти №15194 і №15195, ініційовані народним депутатом Мар’яном Заблоцьким. Вони пропонують внести зміни до Митного і Податкового кодексів щодо ввезення транспортних засобів без сплати митних платежів для діючих військовослужбовців.

Згодом з’явилися альтернативні проєкти, які передбачають ширше коло одержувачів. Зокрема, №15195-2 поширює механізм на військовослужбовців і ветеранів російсько-української війни зі статусом учасника бойових дій, а №15195-4 і №15194-2 прямо стосуються ветеранів війни. Станом на початок серпня проєкти перебувають на комітетській стадії.

І тут виникає інституційний колапс.

Юридично ці ініціативи сформульовані як винятки з правил оподаткування. Тому бюджетна експертиза закономірно бачить передусім зменшення надходжень від ввізного мита, ПДВ та акцизу. Наприклад, у висновку щодо №15194-2 прямо зафіксовано вплив на доходи державного бюджету.

Фінансовий комітет бачить те, що йому запропоновано побачити: податковий виняток.

Але за межами такого розрахунку залишається головне питання: якого результату для ветерана і держави має досягти цей інструмент?

Як інші держави підтримують мобільність ветеранів

Було б неправильно стверджувати, що у США, Великій Британії чи Канаді немає ветеранських пільг. Там існують спеціальні виплати, компенсації, гранти та окремі правові режими.

Різниця полягає не у відсутності допомоги, а в тому, до якої мети вона прив’язана.

У США програма Automobile Allowance and Adaptive Equipment допомагає придбати спеціально обладнаний транспортний засіб або оплатити його адаптацію. Але право на таку допомогу виникає не за будь-якої інвалідності. Воно прив’язане до чітко визначених тяжких станів, пов’язаних зі службою: втрати або постійної втрати функції однієї чи обох рук або ніг, значного порушення зору, тяжких опіків чи бічного аміотрофічного склерозу. Нерухомість колінного або кульшового суглоба може давати право лише на адаптивне обладнання.

Британський Armed Forces Covenant виходить із двох принципів: служба не повинна ставити військовослужбовців, ветеранів та їхні родини у гірше становище порівняно з іншими громадянами, а для тих, хто зазнав найбільших втрат, зокрема поранених і родин загиблих, може бути виправдане особливе ставлення.

У Канаді для ветерана зі складними потребами може формуватися індивідуальний реабілітаційний план. Разом із ним і його родиною визначають цілі, бар’єри, необхідні послуги та строки, а case manager координує медичну, психосоціальну і професійну підтримку. Не людина повинна самостійно ходити між десятками програм — програми мають збиратися навколо людини.

Ці системи переважно пов’язують автомобільну підтримку з тяжкими пораненнями, інвалідністю або конкретними функціональними обмеженнями. Прямого аналога загального права кожного ветерана безмитно ввезти автомобіль там немає.

Але саме тут починається принципова українська відмінність.

Чому українська модель може бути ширшою

Жодна з описаних систем не формувалася в умовах, які сьогодні переживає Україна: масової оборонної війни на власній території, окупації частини країни, руйнування інфраструктури та боротьби не просто за зовнішньополітичні інтереси, а за збереження власної державності.

Це не докір іншим країнам і не спроба применшити внесок їхніх військових. Це пояснення, чому міжнародний досвід для України може бути орієнтиром, але не готовою межею.

Українські військові захищають власні міста, родини, незалежність і право країни залишатися на карті світу. Хтось був мобілізований. Хтось уклав контракт. Хтось пішов добровольцем.

Я належу саме до тих, хто пішов добровільно. Тому для мене це не абстрактна юридична конструкція: держава існує сьогодні також завдяки рішенням конкретних людей поставити її захист вище за власну безпеку, роботу й життєві плани.

Перед кожним із них держава має зобов’язання. Не лише перед тими, хто повернувся з установленою інвалідністю, а перед усіма, завдяки кому вона зберегла можливість ухвалювати закони, збирати податки й обговорювати вартість ветеранської політики.

В інших країнах держава переважно компенсує ветерану конкретні наслідки служби. В Україні вона повинна також визнати борг перед тими, завдяки кому сама продовжує існувати.

Саме тому українська підтримка мобільності може мати ширшу рамку: не лише медичну компенсацію для людини з тяжким пораненням, а елемент нового суспільного договору з усіма, хто став на захист держави.

При цьому ветерани з пораненнями, інвалідністю або потребою у спеціальному переобладнанні автомобіля мають отримувати додатковий, посилений рівень підтримки.

Мобільність не визначається місцем проживання

Потреба ветерана в автомобілі не залежить лише від того, живе він у селі чи у великому місті.

У невеликій громаді проблемою може бути відсутність регулярного транспорту та значна відстань до лікарні, реабілітаційного центру або місця роботи.

У великому місті — складні пересадки, недоступність громадського транспорту, необхідність регулярно їздити на лікування через усе місто, перевозити реабілітаційне обладнання або поєднувати роботу з медичними процедурами.

Для одного ветерана автомобіль стане можливістю регулярно проходити лікування. Для іншого — повернутися до роботи. Для третього — відкрити бізнес, утримувати родину або перестати залежати від близьких у кожній поїздці.

Тому питання потрібно ставити не так:

Чому ветеран повинен отримати можливість дешевше ввезти автомобіль?

А так:

Які інструменти має надати держава, щоб людина після служби могла повернутися до праці, лікування та самостійного життя?

Держава все одно заплатить

Держава звикла рахувати прямі витрати: скільки податків не надійде, скільки людей скористається програмою, яку суму доведеться передбачити в бюджеті.

Але майже не рахує ціну бездіяльності.

За даними, наведеними ПРООН із посиланням на Український ветеранський фонд, близько 30% ветеранів не можуть знайти роботу. Серед чинних військовослужбовців 33% очікують, що потребуватимуть допомоги з працевлаштуванням, а 27% — освіти або перекваліфікації.

Скільки втрачає країна, коли людина після служби не може повернутися до роботи чи відкрити власну справу? Коли пропускає лікування, бо не має можливості регулярно до нього діставатися? Коли залежить від родичів у кожній поїздці й поступово втрачає відчуття самостійності?

Тривала ізоляція, безробіття та постійні побутові бар’єри можуть погіршувати психологічний стан, руйнувати сімейні зв’язки та збільшувати залежність від соціальної допомоги.

Якщо підтримки немає роками, держава згодом може витрачати значно більше — на лікування важких кризових станів, тривале безробіття, соціальні виплати, підтримку родини, подолання залежностей або наслідків конфлікту із законом.

Це не означає, що ветерани є проблемою чи загрозою. Навпаки. Проблеми виникають тоді, коли держава залишає людину сам на сам із наслідками війни, а потім окремо оплачує кожен наслідок власної бездіяльності.

Держава все одно заплатить. Але підтримати повернення ветерана завжди дешевше — і справедливіше, — ніж потім долати наслідки його ізоляції.

Не повторити помилку 2022 року

Нова модель повинна врахувати досвід так званого нульового розмитнення 2022 року.

За квітень–червень того року в Україну ввезли майже 237 тисяч транспортних засобів, а обсяг звільнення від митних платежів Держмитслужба оцінила у 26,1 млрд гривень.

Але урок 2022 року полягає не в тому, що будь-яке звільнення від платежів є помилкою. Проблемою була конструкція: масове право без достатньої адресності, цінових обмежень і чіткої державної мети.

Тому новий механізм має від початку містити запобіжники.

Одноразове право на один автомобіль виключатиме серійне ввезення. Гранична сума несплачених платежів не дозволить перетворити програму на державне субсидування наддорогих машин. Заборона швидкого перепродажу прибере комерційний сенс схеми, а в разі дострокового відчуження платежі мають бути повернуті.

Перевірка статусу та факту використання права повинна відбуватися автоматично через державні реєстри. Так держава одночасно захистить програму від зловживань і не змушуватиме ветерана вкотре доводити їй те, що вона вже знає.

Не просто змінити назву

Самої зміни термінології недостатньо.

Не можна назвати податкову пільгу компенсацією і залишити стару конструкцію без змін. У законодавстві має з’явитися чітка мета: відновлення мобільності військовослужбовця або ветерана як умови його повернення до цивільного життя.

Безмитне ввезення може стати одним із таких інструментів. У перспективі до нього можуть додатися компенсація частини вартості автомобіля, придбаного в Україні, пільговий лізинг, фінансування переобладнання або транспортна підтримка тих, хто не може керувати самостійно.

Тобто метою має бути не імпорт автомобіля.

Метою має бути мобільність людини.

Закон 1993 року виконав важливу історичну роль. Він визнав особливе зобов’язання держави перед ветеранами. Але після цієї війни простого каталогу пільг уже буде недостатньо.

Стара система запитує, до якої категорії належить людина і які переваги їй передбачені.

Сучасна ветеранська політика повинна запитувати інакше: що заважає людині повернутися до цивільного життя і який інструмент допоможе відновити її самостійність?

Тому головне питання полягає не в тому, чи заплатить держава.

Вона все одно заплатить. Питання лише в тому — за повернення ветерана чи за наслідки його ізоляції.