Де річка тихо тече

Уявіть собі ідеалістичну картину: прозора, тиха, неспішна річка поволі собі гнеться навколо мальовничого села. Звісно, як у будь-якого українського селища, в нього кривава та похмура історія, сповнена ненависті, прокльону, каяття: козаки тут рубилися, за часів УНР більшовики влаштували у цій місцині чергову – безліч їх – бійню, голод не пройшов повз, а потім Друга світова війна, та навіть Чорнобиль трохи зачепив. Багато різного бачила ця річка, що зараз то невимушено підстрибує на невеличких порогах, то обережно сунеться на мілководді, ніби побоюючись когось налякати своєю рішучістю та невпинністю.

Отже, є річка і є село, яке хоч у наші дні відпочиває від історичних подій. Яблуні рясно вкрити яблуками, трава росте висока та соковита, бджілки роблять своє, люд посполитий нікуди не поспішає…

Та однієї ночі у село приїхала збірнота зі своїми генераторами, каністрами, важкими зеленими ящиками й запасами питної води, яких би ненадовго стало на роту солдатів, та заселилася у наперед винайняті у шаховому порядку хатинки на одній із вулиць. Ці добродії вдягалися як голопуцька компанія, яку вигнали з учти бендюжників. І ніби ніщо не видавало в них військових, але схильність до відпочинку біля річки та гучний, а часом вже й позастатутно веселий хоровий спів "Що ти, що ти, де ти, хто ти", особливо ж – "Колись була в мене, колись була в мене хлопців рота", слугували, кажучи професійною мовою, демаскуючим елементом. Проте жодних проблем не виникало – всі жили мирно та щасливо, наскільки це можливо під час війни. 

Солдати не були б солдатами, якби не хотіли любатися. І так само вони не були б чоловіками, якби не базікали про це більше, ніж робили справи. Хоча солдат Марущак знайшов ідеальний вихід: вночі, впевнившись, що побратими полягали спати, він ішов до річки, тихенько нурився в неї та дивним чином перетворювався на справжнісінького карася. Потому стрімко плив кілька кілометрів проти течії, де на нього в зумовленому місці чекала кохана. Там Марущак не менш дивним чином повертав собі людську, ба навіть краще сказати – солдатську подобу, та падав в обійми кароокої Іринки. Хоч на дворі панувала ніч, але річка, з поваги до закоханих, бігла далі у своїх справах і на них не дивилася. Вона вберегла хлопа від щуки, тож свою справу зробила, а милощі закоханих – то інтимне.

Так йдуть дні: добрі, погані, різні. Сонечко встає незмінно там, де має вставати. Селищани роблять – хто на городах, хто до міста їде. Військові роблять різні таємничі військові справи, про які знають всі на сорок кілометрів у будь-який бік. Річка всім і кожному дає своє: вона напуває родючу землю, охолоджує у спеку, а в декому відкриває надзвичайні здібності. Не одному ж солдатові насолоджуватися дарами матінки-природи, якщо, звісно, це її рук справа.

От сидить якось на березі річки солдат, до якого побратими звертаються на ім'я – Сергій. Це кремезний чолов'яга, високий та дужий. В нього загрозливо виступає вперед нижня щелепа, але характер м'який, мов бавовняний плед.

– В діда мого груша була, – каже він, звертаючись до ще двох побратимів, що сидять так само на березі річки, – то я знаю, як то робити. За всіх вас краще знаю.

Далі його думка губиться не тільки у лабіринтах логіки самого Сергія, бо до того він говорив взагалі про інше, але й у вухах побратимів, що зайняті кожен своєю справою. 

Невисокий та худий Олексій чистить картоплю на вечерю, відмахується від мух і чує тільки власний голос. А той розповідає про гроші, премії, кредити, відсотки та штрафи. Важко все це тримати в голові, а деяка інформація лежить на серці каменюкою, яку і прибрати не можна, бо точно знаєш – під нею зачаїлася гадюка. Олексій важко зітхає, адже в його душі ще жевріє надія закрити всі фінансові питання за місяць-два.

Третій солдат зиркає по черзі на своїх товаришів, крутить вуса, посміхається сам собі та взагалі виглядає задоволеним життям. Він відчутно молодший за перших двох, проте йому це не заважає триматися з ними на рівних. Максим тут головний сіромаха, бо не має паспорта та банківських карток, а отже – досі не отримує заробітну плату. Він годується з чужих історій, які видає за свої, а всі проблеми безсоромно висміює.

– Григорович, – весело гукає Максим до Сергія, що саме дістався у своїх розповідях до того, як працював на митниці, – Григорович! Ти знаєш, що Марущак вночі перетворюється на рибу та пливе по любощі до своєї подружки?

– Малий, не вмієш брехати, то не бреши. Марущак он спить цілий день. Таке інколи скаже... Звідки воно в нього в голові тільки береться? 

– То я води випив з річки, коли купавсь. 

– І що? 

– І тепер все про всіх знаю, Григорович.

– То ти напився хороброї води замість живої. 

– Я, – з гордістю і не без підстав каже Максим, – найкращій рибалка в усій роті. Хто з вас піймав хоч одну щуку за ці дні? Отож. А я трьох витяг з річки.

– Не забудь ще руки поширше розвести.

– Хлопці, від ваших побрехеньок у селі все молоко покисне, – втручається Олексій.

Всі троє голосно сміються, а річка, що блищить на сонці та грає кольорами від темно-зеленого до іржавого, здається, теж посміхається їм.