Партія війни та корупції

Кейс з викриттям зловживать в Закарпатському ТЦК та СП значно ширший, ніж просто інцидент між ТЦК та представником інституції Омбудсмана. Дмитру Лубінцю вдалося домогтися відставки керівника Закарпатського ТЦК та СП, почато перевірки та відкриті провадження. Сам Уповноважений останнім часом використовує дуже влучне визначення — "партія війни та корупції". Це про певний симбіоз інтересів, установок і людей, для яких війна стала не трагедією та боротьбою за виживання держави, а й середовищем для зловживань владою і заробітку надприбутків. 

У побутовому вимірі "партія війни і корупції" — це передусім ТЦКшник, який раптом відчув себе маленьким князьком на території, де закон для нього не писаний. Це поліцейський або чиновник, який звикає до власної безкарності й починає сприймати людину не як громадянина, а як ресурс для виконання плану або джерело заробітку. Це система, в якій виникає спокуса заробляти на тих, хто хоче уникнути незаконного переслідування, а потім захищати саму систему від будь-якого контролю. Якщо такі практики мають місце, то вони не зміцнюють мобілізацію — вони її розкладають зсередини. Бо "бусифікація" створює у суспільстві не готовність захищати країну, а страх перед державою. І коли людина думає не про те, як виконати свій громадянський обов'язок, а про те, як не потрапити до бусика, це вже провал державної політики. І відповідальність за розквіт цієї системи бусиків та свавілля несе передовсім колишнє керівництво Міноборони і главком солідарно. Це Федоров не провів реформу коли була така нагода. І про це варто пам’ятати.  

Особливо цинічно виглядає ситуація, коли практику бусикізації починають прикривати турбопатріотичною риторикою. Нам роками намагалися пояснити, що будь-яка критика ТЦК — це допомога ворогу, а будь-яка вимога дотримуватися закону — "робота на ухилянтів". Але корупція в мобілізаційній системі не стає патріотизмом від того, що її прикривають пікселем. А незаконне насильство не стає законним, якщо поруч намалювати український прапор. Навпаки: кожен ТЦКшник, який використовує службові повноваження для особистої вигоди, кожен правоохоронець, який перевищує свої повноваження, кожен чиновник, який закриває на це очі, фактично працює проти української армії. Бо він краде у неї найцінніше — довіру суспільства.

Тут важливо побачити й політичний вимір поняття "партія війни та корупції". До неї належать не лише ті, хто безпосередньо може заробляти на мобілізації. Це значно ширше коло людей, які політично зацікавлені у продовженні нинішньої моделі війни без чіткої перспективи миру. Ті, хто виступає проти самих переговорів; хто вважає, що суспільству потрібно лише сильніше закручувати гайки; хто готовий мобілізувати вже не лише чоловіків призовного віку, а в своїй риториці — умовно кажучи, і новонароджених, і старих, і безногих інвалідів. Це політична логіка, в якій громадянин перестає бути суб'єктом держави й перетворюється на одиницю мобілізаційного ресурсу.

Ця "партія" надзвичайно гнучка у виборі символів. Але за різними декораціями може залишатися одна й та сама політична установка: людина має мовчати, підкорятися й віддавати державі все, що від неї вимагають, тоді як чиновник або силовик отримує дедалі більше влади й дедалі менше контролю. Саме тому справжній патріотизм сьогодні полягає не в тому, щоб виправдовувати кожну дію людини у формі(синдром захисників "Скелі"), а в тому, щоб вимагати від неї дотримання закону і жортско показово карати за свавілля та порушення закону. Армія захищає державу, але держава, своєю чергою, повинна захищати громадянина від свавілля тих, кому вона дала зброю, форму й повноваження.

Найнебезпечніше те, що війна може стати для такої політичної групи самовідтворюваною системою влади. Війна виправдовує надзвичайні повноваження, надзвичайні повноваження зменшують контроль, слабкий контроль створює можливості для корупції, а корупція породжує зацікавленість у збереженні статус-кво. Тому й виникає спокуса зробити війну не трагічною необхідністю, яку потрібно завершити справедливим миром, а постійним політичним станом. Не тому, що всі ці люди буквально хочуть поразки України, — це було б надто простим поясненням, — а тому, що для частини системи нескінченна війна може бути вигідним середовищем для влади, грошей і безконтрольності. Саме тут інтереси "партії війни" можуть перетинатися з інтересами "партії корупції".

Якщо порушення закону будуть розслідуватися, винні нестимуть відповідальність, а мобілізація буде очищена від "бусифікації", корупційних схем і свавілля — Україна стане сильнішою. Якщо ж тих, хто викриває проблему, почнуть робити ворогами, а тих, хто її створює, — героями лише тому, що вони носять форму, ми отримаємо не сильну державу, а державу, яка поступово втрачає власне суспільство та наше спільне майбутнє в цій країні.