Опір проти ворожого світу

Одного разу проходили з мамою повз старий Арсенал, і я вперше помітила на його мурах нетиньковані вибоїни від куль.

— А хто це стріляв? Робітники заводу Арсенал? — озвучила я шкільну версію.

— Та ні, то наші кулі. Січові стрільці к.цапських заколотників заспокоювали.

Це був час пєрєстройкі, по вулиці Январского восстанія (зараз Мазепи) ходив трамвай. Я вчилася у десятому класі і готувалася до вступу в універ. Раз на тиждень, щоп’ятниці, я виходила з метро Арсенальна і їхала тим трамваєм на вулицю Суворова (зараз Омеляновича-Павленка) до репетиторки. Назвімо її Наталя Борисівна.

Ці заняття я не те, щоб ненавиділа, але так нудилася від їхньої непідйомно марнотної, прісної, знесилюючої одноманітності, що дорогою додому мені хотілося впасти горілиць у сніговий замет і тут же знеможено заснути.

Чоловік Н.Б., здається, був філологом у погонах (принаймні так мені зараз виглядає), працював на факультеті міжнародних відносин, на кафедрі РКИ ("русскій как иностранний" для іноземних студентів, дуже престижна, до речі, була кафедра), а Наталя Борисівна теж викладала англійську на міжнародних відносинах, невідомо навіщо брала репетиторський підробіток і буквально відмучувала заняття зі мною й іншими майбутніми абітурієнтами.

Вона не просто не старалася, а якось загалом лінувалася жити на світі, наприклад, помити голову. Вдягала норкову шапку на брудне волосся і переважно так і сиділа зі мною у вітальні: халат + норкова шапка.

Тексти, які ми розбирали і вчили напам’ять, не просто мали культурно-ідеологічний компонент, як тогочасний підручник Старкова і Діксона (пригадуєте?), тексти, які ми розбирали на Суворова завжди (!) стосувалися "the successes of the Soviet economy and Leninist ideas". Present Perfect я все життя пам’ятаю на прикладі "The Soviet people have changed the faces of the towns and villages".

Так ось до чого я. Після тих "наших" куль я відчула, що мої поїздки на Печерськ стали не такими осоружними. Весняними п’ятничними вечорами я виходила від Н.Б. , купувала внизу, у магазині "Хліб" ще теплу четвертинку Українського або солодкаву булочку Малятко і пішки йшла до метро Арсенальна. Мало-помалу дорога додому перетворилася на улюблений ритуал мого тижня. Оце жування пахучого хліба, свіжої скоринки у прогулянці дорогою до свободи, до двох доооовгих вихідних і щоразу повільний прохід повз потаємні сліди, знаки своїх, вищерблені кулями на стінах Арсеналу.

Звісно, що це не був ще ніякий спротив, я тоді нічого не знала ні про Євгена Коновальця, ні про його січових стрільців, які захищали український Київ, ані про петлюрівських гайдамаків. Це було скоріше опертя, яке я інтуїтивно намацала, зв'язок, відчуття ніби більшої опірності проти ворожого світу, який починався відразу за порогом твого дому, проти культурно чужого тоді російського Києва, нестерпної російської школи, оцього present perfect в обридлих формулюваннях, норкової шапки і повністю імітованого фальшивого життя. Загалом це було якесь досить чітке передчуття другої половини 80-х, того, що потім назвуть вітром змін. Він мені так і пахне далі: тим хлібом, весняними київськими вечорами і змовницькими знаками наших на Арсеналі.

Пригадала це відчуття минулої суботи у Патріаршому соборі, де прощалися з Євгеном Коновальцем. Я довго стояла і дивилася, як молоді люди, військові і цивільні, стають на коліно перед труною, віддаючи честь і шану полковнику Армії УНР. Дякую йому за його чин, за дивовижно вперту, діяльну віру тоді, коли здавалось, що усі битви програні.

І окремо дякую за ті дорогоцінні знаки своїх на Арсеналі, які багато хто з мого покоління відчув і абсолютно правильно зчитав.