Жінки в Україні мають право воювати, але не зобов’язані: якою має бути їхня роль у війську

Останніми днями зʼявилося декілька резонансних заяв на тему мобілізації жінок в Україні. Келлог вважає, що жінки воюють нічим не гірше за чоловіків, тому армія їх потребує. І навів приклад власної родини: дружина була десантницею і брала участь у бойових діях у Гренаді, донька закінчила військову академію США і служила в Афганістані.

Колишній міністр оборони взагалі розширив тему до тези про гендерну рівність. А значить, за його логікою, раз у нас такий суспільний запит "жінки теж мають служити в армії", що дозволить нам "збільшити мобілізаційний ресурс вдвічі". Але тут варто відділити право жінок служити від ідеї зробити таку службу обов’язковою. Почнемо з того, що жінки в Україні мають право воювати, але не зобов’язані. Водночас загальної мобілізації жінок не буде — її не запроваджували навіть під час світових воєн. Була трудова мобілізація, до якої залучали зокрема й жінок, але саме загальної мобілізації жінок не було. Але сьогодні жінки відіграють велику роль і можуть відігравати ще більшу. Тому мобілізація жінок має бути. Питання — якою саме вона повинна бути?

Я б не заходив надто далеко в міркування про матріархат та історичні витоки ролі української жінки. Сьогодні існують виклики XXI століття, і в цих умовах жінка має можливість розкрити свій потенціал.

Я не хочу сказати, що жінка обов’язково має бути штурмовиком, хоча вона може ним бути. Щоб бути штурмовиком, потрібні специфічні фізичні дані: витривалість, сила, стійкість тощо. Серед жінок, природно, менше фізично сильних людей, здатних піднімати велику вагу або долати великі дистанції. Але такі жінки є, і вони можуть бути штурмовиками, якщо цього забажають. Зауважу, що сьогодні війна настільки автоматизована, що штурмовик — це лише одна частина великої системи. На одного штурмовика працює багато інших людей. І ці люди можуть бути як чоловіками, так і жінками. Зараз жінки частіше обирають штабні посади, роботу в тилу, напрямки, пов’язані з документами, морально-психологічним забезпеченням, медициною, господарською частиною. Але цей перелік треба розширювати до бойових спеціальностей.

Наприклад, сьогодні дуже затребувані оператори наземних роботизованих систем, FPV-дронів, дронів-перехоплювачів, фахівці з радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки, аналітичної роботи та навіть планування. Усі ці позиції жінка може закривати на тому самому рівні, а іноді й краще, ніж чоловік.

Сьогодні дрони забезпечують понад 60–70% уражень на передньому краї. Тобто це величезний пласт спеціальностей, важливості та результативності, у якому жінки можуть брати участь. Для такої роботи не завжди потрібно переносити велику вагу або мати значну фізичну силу. Наприклад, в артилеристів зовсім інша специфіка: один снаряд може важити понад 30 кілограмів, а за день необхідно випустити десятки снарядів, а то і сотні. Це величезне фізичне навантаження, з яким справляються навіть не всі чоловіки. У роботі з тими ж дронами вимоги інші.

Тут важливі дрібна моторика рук, посидючість, уважність, зосередженість і здатність довго та ретельно виконувати свою роботу. Далі — радіоелектронна боротьба, радіоелектронна розвідка, технічні напрямки, зв’язок. Причому зв’язок — це не просто радистка, яка з’єднує одного командира з іншим.

Це створення інфраструктури зв’язку, встановлення обладнання, робота на висоті, забезпечення і підтримка цієї інфраструктури. І тут також немає нічого такого, чого жінка принципово не могла б робити. Є думка, що жінки нібито більш лякливі чи менш стійкі до стресу. Проте це не так. До стресу кожна людина ставиться по-різному, а жінка - особливо: якщо їй чітко задати рамку, якщо вона розуміє свою місію і своє завдання, то в окремих випадках жінка може бути навіть більш стійкою до стресу. Головна претензія до ідеї ширшого залучення жінок до війська — демографія. Мовляв, у нас і так падіння народжуваності, еміграція, розпад сімей, чоловіки на фронті.

Але я б відповів на це так. Дитина народжується тоді, коли є два суб’єкти цього процесу. Якщо чоловіки на війні, а жінки залишаються вдома, це саме по собі демографічної проблеми не вирішує. Тому жінки, які вже вільні від материнських обов’язків, цілком можуть виконувати свої обов’язки громадянки із захисту країни. Наприклад, жінки, в яких діти вже виросли і які хочуть самореалізуватися. Можлива й інша модель: у конкретній сім’ї чоловік бере на себе сімейні обов’язки, а жінка йде служити. Якщо родина розуміє, що країну так чи інакше треба захищати, нічого страшного в такому перерозподілі ролей немає. Тим більше наша війна з Росією — це не війна кількості проти кількості. Це війна кількісного потенціалу проти якісного. Вони — про "м’ясо", ми маємо бути про мізки. Тому нам потрібно включати мізки й шукати будь-які способи, які збільшують нашу ефективність не за рахунок кількості, а за рахунок якості.

Я б говорив відразу про конкретну пропозицію для жінок — контракт із можливістю обрати спеціальність із чіткого переліку. І за умовами він має бути таким самим, як для чоловіків. Не менше і не більше. Тому що спеціальності, які можуть бути запропоновані в такому контракті, фактично унісекс. Там не потрібні якісь надзвичайні фізичні дані ані від жінок, ані від чоловіків. І жінки тут можуть не просто закрити потребу "для галочки", а ефективно доукомплектувати військо. І тут є ще одна проблема. Сьогодні фактично немає рекрутингової кампанії, яка була б спрямована саме на жінок. А ми навіть не пробували нормально запропонувати їм службу. Я впевнений, що є багато жінок, які хотіли б долучитися — до розвідувальної роботи, технологічних напрямків, інших військових спеціальностей.

Якщо це правильно й якісно запакувати, показати можливості, самореалізацію, постійну зайнятість, певний романтизм військової служби, це може працювати. Армія сьогодні — одна з найбільших державних структур, одна з найбільш затребуваних, важливих і оплачуваних сфер. Але для жінок ця можливість фактично залишається нерозкритою. І тут не треба нічого вигадувати з нуля — можна дивитися на досвід інших країн. Ізраїль, Норвегія, Швеція, Естонія вже по-різному пройшли або проходять цей шлях. Найочевидніший приклад — Ізраїль, де військова служба жінок давно є частиною самої моделі комплектування армії. Сьогодні для жінок відкрито понад 90% посад у ЦАХАЛі, а їхня частка серед бойового складу перевищує 20%. Жінки служать не лише в адміністративних чи медичних підрозділах: вони представлені в бойових частинах, ППО, розвідці, плануванні, управлінні вогнем, радіоелектронній боротьбі. Тобто там давно відійшли від логіки, що жінка в армії — це якась допоміжна історія.

Інша модель — Норвегія. З 2015 року там діє загальний військовий обов’язок для чоловіків і жінок, і Норвегія стала першою країною НАТО, яка запровадила таку систему. Логіка проста: армія отримує значно ширший вибір і може відбирати найбільш придатних, мотивованих людей із потрібними компетенціями незалежно від статі. У 2025 році жінки становили 28% тих, хто пройшов початкову військову службу. Для України тут важливий не сам факт, що "десь там мобілізують жінок". Важливіше подивитися, як ці країни до цього прийшли: спочатку створили систему відбору, підготовки, забезпечення, зрозумілі правила служби і конкретну пропозицію для жінок. Тобто питання не зводиться до того, щоб просто додати жінок до мобілізаційного ресурсу.

Якщо ми додаємо жінок у військо, то треба під це трохи перебудувати і саму систему підготовки. Сьогодні жінок-інструкторів — одиниці. А я б робив це пропорційно. Якщо в тебе, умовно, з десяти людей троє жінок і семеро чоловіків, то логічно, щоб і серед інструкторів була хоча б одна жінка. Не тому, що чоловік не може підготувати жінку. Може. У мене самого, наприклад, у спортзалі всі тренери — чоловіки. Але якщо ми масово заводимо жінок у цю систему, жіночий інструкторський потенціал теж повинен з’явитися. Жінки в якихось моментах просто краще розуміють, як готувати жінок. Далі — інфраструктура. І я б тут теж не вигадував окрему жіночу армію.

Нам не потрібні якісь спеціальні рожеві намети чи окремий всесвіт. Але елементарні речі треба передбачити: гігієна, забезпечення, побутові моменти. Умовно, ті ж засоби гігієни в рюкзаку. Якщо ми вводимо в систему велику кількість жінок, вона просто має бути до них нормально пристосована. Це не якась надскладна реформа — це питання організації.

І я взагалі не бачу сенсу сегрегувати жінок і чоловіків у війську. Це життя. Ми живемо не в Радянському Союзі за залізною завісою. Люди спілкуються, будують стосунки, закохуються — це нікуди не зникне тільки тому, що вони вдягнули форму. Питання не в тому, щоб це заборонити як явище, а в тому, щоб були нормальні правила, дисципліна і щоб особисті стосунки не розбалансовували підрозділ. Тут, до речі, можна подивитися на досвід Ізраїлю. Там це не на рівні "давайте зробимо вигляд, що чоловіки й жінки між собою не комунікують". Там є конкретне правило: інтимні стосунки між командиром і підлеглим заборонені. Якщо такі стосунки виникають, про них треба повідомити і розвести людей по службі так, щоб один більше не командував іншим. У скандинавських арміях підхід трохи інший. Там акцент не стільки на забороні самих стосунків, скільки на професійній етиці, недопущенні домагань, використання службового становища і на відповідальності командирів за атмосферу в підрозділі.

Тобто сама присутність чоловіків і жінок в одному підрозділі не має бути проблемою — незрозумілі або спірні ситуації мають регулюватися правилами. А далі вже треба дивитися не на стать людини, а на те, яку роботу вона здатна виконувати найкраще. Бо інакше ми знову впираємося в рамкове мислення. Умовно: якщо жінка фізично сильна, витривала і хоче йти в піхоту — нехай іде в піхоту. Якщо це двадцятирічна дівчина, якій більше підходить робота з дронами, — вона йде керувати дронами. Взагалі я б цю історію запаковував не як "давайте заведемо жінок в армію", бо вони вже там є. Питання в тому, чому ми досі не навчилися використовувати цей ресурс системно. Треба дати нормальну пропозицію, можливість обрати спеціальність, створити під неї підготовку, інфраструктуру і правила — і подивитися, скільки жінок на це відгукнуться. Бо в ситуації, в якій сьогодні перебуває Україна, добровільно відмовлятися від половини потенційного людського ресурсу просто тому, що ми звикли мислити категоріями "це чоловіча робота, а це жіноча"— це розкіш, якої в нас немає.