15 хвилин у своєму ліжку

Ми незламні, ми сильні. Я знаю… Але часто я чую про це із екранів телевізора, читаю на "високих" офіційних сторінках тих, хто біля керма країни.

І от тут я би хотів в них запитати: що ви знаєте про мою силу, про те, чим я щодня жертвую?

Ви знаєте як це – мати 45 хвилин вдома поміж автобусом та поїздом. 45 хвилин після років відсутності вдома. Коли ти кидаєш рюкзак та форму в коридорі і влітаєш в душ, пакуєш передані волонтерами речі і в тебе залишається тільки 15 хвилин для того, щоб лягти у своє ліжко.

З одної сторони мені на груди лягає голова дружини, а з другої кіт. А я лежу і чую, як по коридору совають капці мого тата, якому дуже важко ходити. Але він встав, підійшов до дверей нашої спальні і стоїть там, на ногах, які підгинаються від слабкості. Він теж хоче мене бачити, але розуміє, що нам з дружиною треба хоч кілька хвилин побути вдвох, тому не заходить. Але він тішиться, що присутній хоча б так.

Потім я встаю і знову натягаю берці. А кіт Чіп встає у дверях і кричить, із сумом та злістю, із відчаєм. Він не хоче мене відпускати, але я переступаю через нього і виходжу. Обертаюсь у дверях і бачу, яким тато став змученим, сивим та маленьким, як важко він спирається на одвірок. Бачу обличчя дружини Тані, яка посміхається…але по тому усміхненому лиці течуть сльози. Вона не хоче робити мені боляче і намагається зробити вигляд, що все добре, що вона незламна, сильна…

Потім я іду вулицею і кричу. Я кричу всередині себе, не розкриваючи рота, тому що я у формі, тому що люди навколо мене повинні бути впевнені, що ми, військові, незламні і ми зупинимо ворога, ми…ми…ми…

І знаєте, панове, які віщають із "високих" офіційних сторінок, які визначили, що я сильний і незламний безстроково, назавжди, я б хотів знати, як змінилося ваше життя від початку цієї війни. На які жертви пішли ви? Мені 51 рік. Я тут, у формі: 5 років повномасштабки, плюс два роки боїв під час АТО, зі списком поранень та хворіб, перелік яких не вміщається на сторінці формати А4. Я не втік у СЗЧ і не ховався від передової, тому мої запитання два вас незручні. Вам немає в чому мене звинуватити, бо не вдасться сказати: "Не слухайте його, він такий-сякий". Ви визначили мою незламність як абсолютну величину. Ви визначили, що моя родина, дружина та хворий тато, обійдуться без мене, поки ви кожного вечора звично для себе лягаєте у свої ліжка. В нас одна війна, один ворог, але ви проводите у своєму ліжку кожну ніч, а я за довгі місяці 15 хвилин…

Треба зупиняти ворога? Такі ж хлопці, як я, зупинили його у 2014-му, 2022-му, продовжують тримати зараз. І в мене виникає запитання, чому завжди ми? Більше в країні немає нікого? Наша жертва і наш внесок у перемогу недостатні? А що буде достатнім? Моя смерть? Чи смерть когось із моїх рідних, які не витримали розлуки?