Сирени виють про те, що терміново треба жити

Сирени, що виють – вони виють про те, що терміново треба жити.

Що секунди тікають, збиваючись у зграї днів, твій часовий фронт провалюється, тікає-відступає-відкочується. Зупинити їх можна лише – взявши в руки кожну малу з них, проживши кожну малу з них.

Тепла пора року – пора непоміченого дива.

Кожен крок, котрий ми робимо у теплій ночі – диво. Кожен день, коли ми можемо ступати без товстих шарів одягу, дихаючи порами тіла – диво. Кожне небо, широко розкрите від свинцевих хмар – диво. Дощ без льоду – диво. Зелень, що пружно і ніжно шелестить вгорі – диво, бо йому визначено бути сірим попелом під ногами, але до того у нас є ще час.

Прийде момент – і це все життя, ці всі секунди і хвилини, дитячі іграшки і дорослі коштовності, дахи і вікна, уявне минуле і примарне майбутнє – осиплються на землю, стануть рівномірним сміттям під ногами, хрустітимуть жалібно і безсило.

І коли тут, серед темряви, трапляється весна, літо, рання осінь – це диво, це небесна амністія, це божественне умовно-дострокове, і – тимчасове.

***

Легко вмирати, коли ти вже віддав свої борги, коли твоя дитина вибачить тебе, бо вона вже не дитина, а доросла.

Твоя смерть продовжує життя країни, смерть країни – продовжує життя планети, планета гине, щоб жило Сонце.

Вся надія на Сонце. Сонце нас точно не зрадить, воно мчить колами Чумацького шляху, і домчить до престолу, і попросить за усіх нас, словами, які нам не під силу – і ми якимось чудом повернемося в цей світ.