Меншовартості не місце в кадровій політиці

Останні роки в Україні сформувалася дивна політична звичка. Щойно рішення стає складним, конфліктним і таким, за яке потім доведеться відповідати, ми все частіше шукаємо зовнішнього арбітра. Наче сам факт українського походження автоматично робить людину більш залежною, більш корумпованою або менш професійною, а рекомендація міжнародної організації сама по собі додає безпомилковості. На мій погляд, це вже не тільки питання антикорупційної архітектури. Це питання політичної зрілості і нашого давнього комплексу меншовартості.

Міжнародна участь у реформах Україні потрібна. У цьому немає нічого принизливого. Навпаки, зовнішній досвід часто допомагав ламати закриті корпоративні правила, вводити перевірки доброчесності, змушувати державу пояснювати кадрові рішення і створювати процедури там, де раніше все вирішувалося телефонним дзвінком. Проблема починається в іншому місці. Коли експертиза поступово перетворюється на право фактично блокувати або визначати кадрове рішення держави, а ми починаємо сприймати це як єдину можливу гарантію порядності. Міжнародна експертиза може посилювати українське рішення, але вона не повинна замінювати українську відповідальність.

За останні роки така модель стала звичною для значної частини антикорупційної та правоохоронної інфраструктури. У конкурсі на директора НАБУ працює комісія з шести осіб, половину якої формують за пропозиціями міжнародних та іноземних організацій. Для ухвалення рішення потрібні щонайменше чотири голоси, серед яких обов'язково мають бути два голоси міжнародно номінованих членів. Дуже схожа логіка закладена у процедурах добору керівництва САП і БЕБ. У конкурсі на голову НАЗК половину комісії також становили члени, визначені за пропозиціями донорів. Нові правила для АРМА передбачають шістьох членів комісії, троє з яких визначаються за пропозиціями партнерів з розвитку, а рішення знову потребує мінімум двох голосів цього блоку. У квітні 2026 року конкурс на голову АРМА завершився без результату саме тому, що кандидат не отримав необхідної комбінації голосів. Аналогічний принцип уже закладений законом і для конкурсу на керівника Державної митної служби.

Тут важливо бути точним. Юридично правильніше говорити не про іноземців, а про членів комісій, визначених за пропозиціями міжнародних або іноземних організацій та партнерів з розвитку. Не кожен із них обов'язково має іноземний паспорт. Але політичний зміст механізму від цього не змінюється. Українська держава сама закріплює правило, за яким окреме кадрове рішення не може відбутися без підтримки зовнішньо номінованої частини комісії.

Тепер цю логіку пропонують поширити далі. Законопроєкт 13602 щодо перезавантаження ДБР передбачає конкурсну комісію з шести осіб, де три члени мають представляти урядовий вибір, а три визначатися за пропозиціями міжнародних та іноземних організацій. Для міжнародного блоку передбачена спеціальна вага під час ухвалення рішення. Законопроєкт уже включений до порядку денного Верховної Ради. Інший законопроєкт 15343 пропонує подібну модель для попереднього відбору кандидатів на посаду Генерального прокурора. Троє членів комісії визначалися б Вищою радою правосуддя, ще троє за пропозиціями міжнародних організацій, а рішення потребувало б щонайменше двох голосів другої групи.

У випадку Генерального прокурора питання ще чутливіше. Конституція прямо відводить призначення Президенту за згодою Верховної Ради. Попередній конкурс може бути корисним інструментом, але якщо його конструкція залишає конституційним суб'єктам лише формальний вибір із заздалегідь відібраних кандидатів, виникає нормальне юридичне питання, де закінчується процедура і починається підміна конституційної відповідальності. Такі речі не можна вирішувати лише політично зручною формулою про незалежність.

Саме тут, на мою думку, варто поставити незручне запитання. Чому ми виходимо з презумпції, що українська комісія не здатна обрати достойного керівника українського державного органу? Якщо комісія помилилася, чому відповіддю на це має бути передача частини відповідальності назовні, а не персональна відповідальність тих, хто голосував, нормальна процедура оцінки роботи керівника і можливість його звільнення за чітко визначеними підставами?

Сильна держава не та, яка ніколи не помиляється з призначеннями. Таких держав не існує. Сильна держава знає, хто ухвалив рішення, за якими критеріями його ухвалили і хто відповідає, якщо рішення виявилося провальним. Модель, у якій ми намагаємося знайти зовнішнього гаранта кожного складного кадрового вибору, часто не прибирає політику. Вона лише робить адресу політичної відповідальності менш зрозумілою.

Європейська практика теж складніша, ніж її іноді описують в українській дискусії. Єврокомісія справді вимагає від України зробити процедуру добору і звільнення Генерального прокурора більш прозорою, об'єктивною і меритократичною. Рада Європи наголошує на захисті прокуратури від політичного втручання, чітких критеріях і прозорості призначення. Але європейський стандарт не зводиться до формули, за якою представники, номіновані зовнішніми партнерами, повинні мати спеціальне право блокувати державне кадрове рішення. У країнах Європи діють різні моделі, в яких беруть участь президенти, уряди, парламенти, прокурорські та суддівські органи. Сенс стандарту полягає у якості процедури і запобіжниках від політичного впливу, а не в національності або походженні того, хто голосує.

Саме тому участь міжнародних фахівців я вважаю нормальною і корисною, якщо вона має зрозумілу функцію. Експерт з доброчесності має перевіряти доброчесність. Профільний юрист або колишній прокурор має оцінювати професійні знання. Фахівець з інституційної побудови може перевірити управлінську спроможність кандидата. Їхні висновки можуть бути публічними, аргументованими і політично незручними. Але остаточна відповідальність за українську державну інституцію має залишатися в українській системі влади. Інакше ми будуємо не незалежність інституцій, а постійну систему зовнішнього страхування від власної політичної слабкості.

Особливо гостро це видно на прикладі ДБР. 10 вересня я був на презентації аудиту інституційного забезпечення Бюро, який провела Рахункова палата. Для мене головним результатом цієї презентації стало зовсім не питання про прізвище майбутнього директора. Аудит показав, що інституційне забезпечення ДБР загалом сформоване і дозволяє виконувати визначені законом завдання. Одночасно є конкретний перелік проблем, які треба виправляти. Фактичне фінансування покриває близько 75 відсотків обґрунтованої потреби. Потребують врегулювання підслідність окремих злочинів, організаційна структура, процедури призначення керівництва, власна експертна установа, система підготовки кадрів, внутрішній контроль і механізми доброчесності.

Це набагато доросліша розмова про реформу, ніж проста формула про необхідність когось звільнити і провести новий конкурс. Реформа інституції не може зводитися до заміни таблички на дверях директорського кабінету. Якщо після нового призначення залишаться ті самі прогалини у законі, нестача фінансування, конфлікти підслідності та слабкі внутрішні механізми, сама процедура конкурсу не зробить орган автоматично ефективнішим.

Навколо таких конкурсів уже виник окремий політичний ринок. Для частини політичних груп будь-яка реформа правоохоронного органу швидко перетворюється на можливість домогтися кадрового перезавантаження і завести в систему людей, яким вони довіряють. Наявність міжнародних експертів сама по собі не робить політичні інтереси неіснуючими. Політика нікуди не зникає. Вона просто переміщується в боротьбу за правила конкурсу, склад комісії, критерії доброчесності, джерела інформації про кандидатів і право заблокувати небажане рішення.

Тому нам потрібен не культ української самодостатності і не культ міжнародного арбітражу. Нам потрібна нормальна інституційна дорослість. Міжнародні партнери можуть допомагати встановлювати стандарти, перевіряти доброчесність, надавати експертів і бачити те, що українська система воліє не помічати. Українська держава має голосувати, призначати, контролювати і відповідати. Голоси членів комісії мають бути публічними, їхня аргументація зрозумілою, критерії вимірюваними, а робота призначеного керівника регулярно оцінюватися. Якщо він провалився, суспільство повинно знати не тільки кого звільняти, а й хто рекомендував його державі.

Мені здається, саме цього нам сьогодні бракує найбільше. Не ще одного зовнішнього гаранта, а готовності сказати, що це наше рішення і ми за нього відповідаємо. Європейська Україна починається не там, де за нас голосує європеєць. Вона починається там, де українська інституція здатна ухвалити європейське за якістю рішення, пояснити його суспільству і потім відповісти за результат.