Інституційне виснаження

Зеленський своїм указом відсторонив Генерального прокурора Руслана Кравченка, не чекаючи рішення Верховної Ради.

Формально це ще не звільнення: під час воєнного стану закон дає президентові право на таке відсторонення, а остаточно звільнити генпрокурора можна лише за згодою парламенту.

Але проблема вже давно не лише у формальній законності окремого указу.

Проблема в тому, що держава дедалі більше живе в режимі кадрового ручного керування. Людей призначають без зрозумілих критеріїв, потім так само раптово переставляють, відсторонюють або звільняють. І майже ніколи не пояснюють суспільству, чому ця людина була найкращою вчора і стала непридатною сьогодні.

Руслан Кравченко вже четвертий генеральний прокурор, призначений за президентства Зеленського. До нього були Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова та Андрій Костін. Рябошапка після звільнення зник із державної служби. Двох наступних генпрокурорів президент відправив послами: Венедіктову - до Швейцарії, а Костін поїхав до Нідерландів.

Це вже схоже на окрему кадрову традицію в Україні: спочатку людина очолює одну з ключових правоохоронних інституцій, потім іде без переконливого публічного звіту, далі отримує дипломатичну посаду. Ні відповідальності за результати, ні пояснення помилок. Просто наступна клітинка у кадровому пасьянсі.

Тепер ще одна промовиста деталь. У ніч на 14 вересня Кравченко перетнув кордон на службовому автомобілі. Окремо, двома днями раніше, через інший напрямок, виїхала його дружина. Офіційне пояснення - 5-денне відрядження до Франції. За документами, він має повернутися. Чи повернеться - побачимо.

Але вся ця історія з нічним виїздом керівника прокуратури на службовому автомобілі в розпал гучного конфлікту, окремий виїзд дружини, відсторонення указом уже після перетину кордону, - вона катастрофічна для довіри до держави.

Від початку повномасштабної війни Україна вже має п’ятого міністра оборони. Лише від липня 2025 року - четвертого! Міністри змінюються, керівники силових відомств воюють між собою, державні інституції публічно з’ясовують стосунки, а парламент дедалі частіше нагадує не центр політичної відповідальності, а нотаріальну контору при Банковій.

Кадровий ліфт Банкової працює дивно: нагору - без конкурсу, вниз - без пояснень, а після відставки - у дипломати і адвокати.

Для парламентсько-президентської республіки це не просто погана кадрова політика. Це інституційне виснаження держави.

Особливо небезпечне тепер, коли попереду важка зима, економіка тримається на межі можливостей, а росія веде проти нас війну на знищення. У такий час державі потрібні не нескінченні кадрові каруселі, а зрозумілі правила, професійність, наступність і персональна відповідальність.

Що робити нам, громадянам? Бо таке питання виникає завжди після констатації фактів.

Не звикати. Не приймати надзвичайний стан за нормальний порядок речей. Вимагати публічних критеріїв призначень, пояснення причин відставок і звітів за результати роботи.

Бо держава тримається не на прізвищах - вона тримається на правилах. І якщо правила щоразу переписують під чергове прізвище, одного дня ми можемо виявити, що боронимо країну, в якій інституції залишилися лише на вивісках.