Хіба тільки Путін дурак?

Путін - дурак. Не дурень, не "людина зі специфічним світоглядом", не "сильний політик, який припустився стратегічних помилок". Не дурень, а саме дурак. Російською це звучить значно точніше, жорсткіше, принизливіше  й якось навіть фізіологічніше, ніж українською.  Бо є в цьому слові особлива завершеність характеристики: не просто помилився, не просто не розібрався, а саме – дурак!!!

Здавалося б, висока посада передбачає високий інтелект. Ну не може ж людина випадково стати президентом величезної країни! Ооо, раз став президентом - значить, є клепка в голові. А якщо президентом став надовго, то, мабуть, клепка вже стратегічна, державницька і, можливо, навіть ядерна. А якщо ще й телевізор щодня розповідає, що ти геній, то тут уже взагалі сумнівів бути не повинно. Залишається тільки наказати підлеглим записати це в Конституцію.

Телеведуча Анастасія Норіцина зробила інтерв’ю з росіянином Дмітрієм Скорбутовим, який нині перебуває у вигнанні, мав стосунок до піару Шойгу, спостерігав за його взаєминами з Путіним і працював шеф-редактором програми "Вести" на російському телебаченні. Вони пригадали старі добрі часи, коли Путін пірнув у море й знайшов там стародавню амфору. Не просто амфору, а практично археологічний доказ того, що Росія існувала ще до того, як виникла сама історія.

За словами співрозмовника Норіциної, амфору підклали приблизно за пів години до початку зйомок. Але найцікавіше навіть не те, що її підклали. Найцікавіше - що Путін, за його словами, сприйняв усе цілком серйозно.

І це, погодьтеся, чудова ілюстрація роботи професійного політичного піару. Спочатку тобі підкладають амфору. Потім показують, як ти її "випадково" знаходиш. Потім по телевізору пояснюють, що це історична подія. Потім ти сам починаєш вірити, що справді здійснив історичну подію. А через двадцять років уже вся країна пояснює світові, що ти особисто знайшов доказ тисячолітньої державності. Ось так з декорації народжується реальність, а з реальності - державна політика.

Так само серйозно Путін поставився до польотів зі стерхами. Пам’ятаєте цей цирк із дельтапланом, коли російського президента намагалися показати європейцям як великого друга природи? Мовляв, подивіться, він не просто президент, він ще й такий мачо, що навіть журавлі його слухаються. Людина летить у небі поруч із птахами,  майже святий Франциск Ассізький, який вважав тварин своїми братами, -  тільки з ядерною валізкою.

За словами того самого Скорбутова, посадка дельтаплана була дуже жорсткою, Путін травмував хребет, і саме після цього, як він свідчить, почав накульгувати й тягнути ногу. Якщо ця версія відповідає дійсності, то маємо прекрасний приклад того, як заради телевізійного образу "супермена" можна отримати цілком реальну травму. Піар небезпечний. Особливо коли головний герой сам починає вірити власному рекламному ролику.

Але тут ми підходимо до головного. Путіну, схоже, дуже подобалося все це лицемірне захоплення. Йому показували його таким, яким він хотів себе бачити: мужнім, геніальним, непереможним, великим стратегом, людиною, перед якою тремтить світ. Навколо нього поступово сформувалася інформаційна теплиця, де будь-яка неприємна інформація могла загинути ще до того, як дістатися президентського кабінету. А навіщо повідомляти вождю погані новини? Раптом він засмутиться. Набагато краще повідомити, що все чудово, ворог розбитий, народ щасливий, журавлі літають за графіком, а амфора підтверджує велич Росії.

Саме тому історія з крейсером "Москва" така показова. За словами співрозмовника Норіциної, Шойгу блокував для Путіна інформацію про загибель крейсера, побоюючись його реакції. Якщо це так, то перед нами вже не просто пропаганда. Це замкнене коло колективного самообману: начальнику не говорять правду, бо він не любить правду; начальник не чує правди й ухвалює рішення на основі брехні; рішення призводять до нових провалів; а потім підлеглі знову приховують провали, щоб начальник не засмучувався. І ось десь у цьому місці дурак остаточно перетворюється на державну систему.

Тому Путін і сьогодні може перебувати у своїй альтернативній реальності, де російська армія героїчно перемагає, чергова захоплена посадка вже майже означає перемогу, а до остаточного тріумфу залишилося буквально три дні. Ці три дні, правда, мають одну цікаву властивість: вони регулярно переносяться. Але це не проблема. У нормальній реальності це називається провалом прогнозу. У путінській - стратегічним терпінням.

І ось тут я б навіть не ставив головне питання: чому Путін дурак? Це вже не найцікавіше. Люди бувають різні. Розумні, дурні, хитрі, наївні, самовпевнені. Небезпека починається тоді, коли мільйони людей погоджуються зробити свого дурака абсолютною владою і ще й переконують його, що він геній.

Бо амфору підкласти можна. Стерха можна запустити в потрібному напрямку. Телеведучому можна наказати посміхатися. Генералу можна заборонити доповідати погані новини. Але неможливо двадцять років підкладати амфори всьому суспільству. Звісно, якщо суспільство має критичне мислення, здатне відрізнити локшину на вуха від правди. І якщо суспільство це ковтає, проблема вже не тільки в Путіні.

Саме тому російська історія має значення далеко за межами Росії. Виявилося, що людство взагалі дуже полюбило політичну казку, де не треба думати. Достатньо сказати: "Я геній", - і велика частина публіки вже готова аплодувати. Сказати: "Мене всі бояться" і навіть перерахувати боягузів, - чудово, це навіть краще. Сказати: "Зі мною настане золота ера", — взагалі прекрасно. Факти тільки заважають такому жанру, тому їх можна відсунути кудись подалі.

У США виборці обрали президентом саме такого чоловіка - Дональда Трампа - президентом, і він не приховує свого особливого ставлення до сильних авторитарних лідерів, зокрема до Путіна. Йому подобається демонстрація сили, подобається розповідати про те, як його поважають і бояться інші лідери, подобається образ людини, яка одним телефонним дзвінком здатна поставити світ на місце. А після запровадження тарифів щодо інших країн він з насолодою розповідав, що йому телефонують і цілують його дупу. І знову цікаво не тільки те, що робить сам політик. Цікаво, чому така політична вистава знаходить мільйони глядачів?

В Україні ми теж проходили свій експеримент із вірою в людину, яка прийшла у велику політику без жодного політичного досвіду. Володимир Зеленський отримав 73% голосів у другому турі президентських виборів 2019 року. Його прихильники побачили в ньому нову політику, частина суспільства - протест проти старої системи. Хоча він двох слів не міг зв’язати до купи. Чи не єдина його обіцянка була – припинити віну, яка зводилася до простої фрмули: "нада просто перестать стрєлять".

Після початку повномасштабної війни він залишився в Києві - це безсумнівний факт. Він показав наявність яєць. Але яйця не гарантують наявність мозку. Тож, це не скасовує питань до його рішень напередодні вторгнення, зокрема до знаменитих "шашликів у травні", закликів не сіяти паніку та оцінки підготовки країни до повномасштабної війни. Ну і кадрові призначення просто фантастичні – один друг дитинства Іван Баканов на посаді голови СБУ чого вартий. Героїзм у момент катастрофи не стирає автоматично всі помилки, зроблені до катастрофи. Під час катастрофи він теж ухвалював альтернативно обдаровані   рішення.

Але знову ж таки виникає питання до суспільства: чи пішло б воно лікуватися не до лікаря, а до артиста, який зіграв лікаря. Але артиста, який зіграв президента, воно на посаду поставило. Та не просто на посаду, а верховного головнокомандувача під час війни.

У Польщі ми бачимо інший варіант тієї самої проблеми, коли Кароль Навроцький  може будувати популярність на конфлікті з Україною, хоча Росія залишається спільним ворогом загрозою для обох. І знову справа не тільки в конкретному президенті чи конкретній партії. Політик може бути скільки завгодно дурним, але якщо суспільство винагороджує дурість голосами, він дуже швидко стає не винятком, а сталою політичною технологією.

Є чудовий американський фільм "Ідіократія". Там звичайний чоловік випадково прокидається через 500 років і виявляє, що суспільство настільки деградувало, що його елементарні знання роблять його майже генієм. Він знає таблицю множення - і вже виглядає як академік. Він здатний нормально говорити - і його сприймають як інтелектуала. Він просто не ідіот - і це вже кваліфікація.

Спочатку це смішно. Потім дивишся новини й починаєш підозрювати, що "Ідіократія" була не комедією, а методичкою. Ми живемо в час, коли людина, яка голосно кричить, що вона геній, може виглядати переконливіше за людину, яка десять років вивчала проблему. Людина, яка обіцяє просте рішення, має перевагу перед тією, яка чесно каже: "Це складно". А політик, який визнає помилку, іноді програє тому, хто просто ніколи не визнає, що помиляється.

І це вже стає небезпечно. Бо дурість сама по собі не страшна. Дурак може жити у сусідній квартирі, ходити в магазин і навіть вести блог. Катастрофа починається тоді, коли дураку дають кнопку. Ще гірше - коли навколо нього стоять тисячі людей, які переконують: "Натискайте, шефе, ви геній. Ми вже пояснили по телевізору, що вибух - це історична перемога".

У людства сьогодні є ядерна зброя, штучний інтелект, біотехнології й інформаційні системи, здатні за хвилини рознести будь-яку маячню на мільярди екранів. Технології стають дедалі розумнішими, а вимоги до політичного мислення чомусь дедалі примітивнішими. Ми створили машини, які можуть аналізувати мільйони документів, але досі готові обирати людей за принципом: "Він мені подобається, бо говорить упевнено".

Кажуть, деякі багатії вже будують бункери на випадок глобальної катастрофи. Дуже далекоглядно. Товсті стіни, автономне живлення, запаси їжі, фільтри, системи очищення повітря - усе як належить. Є тільки одна маленька проблема: від ядерної зими можна сховатися в бункері, а від людської дурості - ні.

Бо якщо зовні залишиться цивілізація, яка вважає підкладену амфору історичним доказом, брехню - правдою, самовпевненість - інтелектом, а дурака - генієм, то дуже скоро цей бункер може виявитися не укриттям.

А просто найдорожчим у світі холодильником для дуже багатих ідіотів.