Дипломатична тріщина між Сеулом і Києвом

Сьогодні хочу поговорити про скандал навколо полонених з КНДР та подвійну позицію Південної Кореї, бо у нас часто говорять багато, не знаючи всієї правди.

Публічне зізнання, яке підірвало таємну домовленість

Скандал, що спалахнув між Україною і Південною Кореєю наприкінці вересня 2026 року, на перший погляд виглядає як суто дипломатичний казус — суперечка через порядок і формат оприлюднення інформації. Але за цією історією ховається значно глибша проблема: різне розуміння Києвом і Сеулом того, наскільки далеко може заходити південнокорейська солідарність з Україною в умовах, коли Північна Корея дедалі відвертіше воює на боці Росії.

Приводом стала промова президента Володимира Зеленського на Генеральній Асамблеї ООН. Зеленський заявив, що Україна відправила до Південної Кореї двох північнокорейських солдатів, захоплених у полон, які воювали на боці Росії, і поділився подробицями їхнього захоплення — зокрема тим, що один із полонених намагався вчинити самогубство, коли зрозумів, що потрапить у полон, і був шокований, що доля не дала йому померти.

Реакція Сеула була різкою й публічною. Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон висловив жаль через те, що Україна розкрила інформацію про передачу двох полонених північнокорейських військових, назвавши це порушенням угоди про нерозголошення. Він наголосив, що було доречно з усіх боків тримати цю інформацію в таємниці, враховуючи численні проблеми, які могло б спричинити її оприлюднення, і що сторони домовилися саме так і робити, а Україна порушила цю домовленість. Президент підкреслив, що питання є надзвичайно чутливим і здатне вплинути на дипломатію, національну безпеку та загальну ситуацію на Корейському півострові.

Український Офіс президента звинувачення відкинув. Там зауважили, що оприлюднили лише сам факт передачі — через прямий діалог із Сеулом, — а повністю приховувати всю операцію було б недоцільно. За версією Києва, Україна повідомила лише про сам факт передачі, не розкриваючи деталей процесу, і повністю замовчувати цей факт було б дивно. Більш того, за окремими даними, Південна Корея заздалегідь знала про намір Зеленського згадати передачу полонених у своєму виступі — що додає інтриги: якщо Сеул був поінформований наперед, звинувачення у "зраді домовленостей" виглядає радше як спроба зняти із себе внутрішньополітичний тиск, ніж як реакція на справжню несподіванку.

Хто ці полонені і чому їхня доля така делікатна

Йдеться про двох військовослужбовців КНДР, яких Сили оборони України захопили під час боїв у Курській області. Це не рядовий епізод війни: присутність північнокорейських підрозділів на боці Росії — офіційно невизнаний, але добре задокументований факт, і кожен захоплений у полон солдат КНДР є живим доказом прямої військової участі Пхеньяна у війні проти України.

Передача полонених до Південної Кореї відбулася не довільно, а за конституційною процедурою Республіки Корея, яка зобов'язує країну приймати громадян Півночі за їхнім власним бажанням — про це полонені письмово просили ще наприкінці 2025 року. Вони написали листа, у якому висловили бажання поїхати в Південну Корею та подякували тим, хто підтримує їхній новий початок, а не вважає ситуацію трагедією. До оприлюднення цієї інформації Зеленським південнокорейський уряд утримувався від коментарів заради безпеки самих військових та їхніх родин, які лишаються в КНДР, — це ключовий і дуже реальний ризик, адже режим Кіма систематично карає родичів перебіжчиків.

Тобто конфлікт виник не через саму передачу — вона узгоджувалась заздалегідь і відповідала як українським, так і південнокорейським інтересам, — а через ступінь публічності. Для Сеула це питання не просто дипломатичного етикету, а безпеки конкретних людей і делікатного балансу у відносинах із Північчю.

Ширший контекст: чому Сеул так нервово реагує

Скандал навколо полонених стався на тлі загального напруження в українсько-південнокорейських відносинах, спричиненого небажанням Сеула переходити від економічної та гуманітарної підтримки до військової. Південна Корея неодноразово заявляла, що військова співпраця між КНДР та РФ безпосередньо стосується її безпеки і порушує резолюції ООН, та наполягала на негайному її припиненні, проте черговий запит президента Зеленського про військову допомогу так і не отримав схвалення Сеула. За оцінкою східноазійських аналітиків, Київ і Сеул наразі по-різному розуміють спільні безпекові загрози — Південна Корея передусім побоюється, що будь-яка пряма військова підтримка України спровокує ще тісніше зближення Москви й Пхеньяна та посилення загроз безпосередньо на Корейському півострові.

У Сеулі пояснюють свою позицію юридичними обмеженнями, передбаченими Конституцією: південнокорейське законодавство суворо забороняє експорт летальної зброї в зони активних збройних конфліктів. Росія, своєю чергою, регулярно попереджає Сеул про наслідки: Москва погрожувала «відповідними заходами» у разі передачі Південною Кореєю Україні летальної зброї або приєднання до ініціативи PURL, а заступник міністра закордонних справ РФ Андрій Руденко заявляв, що Москва вдасться до «заходів у відповідь», якщо Сеул все ж передасть Україні летальну зброю.

Уточнення до поширеної тези: чи справді Південна Корея "не засудила війну" й "не підтримала санкції"

У публічному просторі, зокрема в українському, поширена спрощена теза про те, що Південна Корея нібито взагалі не засудила російську агресію, не приєдналася до санкцій і безперешкодно торгує з Росією. Ця картина потребує суттєвого уточнення — вона і правдива, і хибна одночасно, залежно від того, про який саме аспект політики йдеться.

Насправді Сеул офіційно засуджував збройну співпрацю Москви й Пхеньяна на найвищому міжнародному рівні: на засіданні Генасамблеї ООН щодо ситуації на тимчасово окупованих територіях України південнокорейський представник закликав Росію та КНДР негайно припинити незаконну військову співпрацю, зокрема передачу зброї та балістичних ракет. Раніше Сеул також обіцяв вжити «поетапних заходів» проти КНДР та Росії через поглиблення військової співпраці й закликав Північну Корею негайно вивести свої війська з РФ.

Щодо санкцій — вони теж не є фікцією. З початку повномасштабного вторгнення південнокорейський уряд ухвалив рішення про приєднання до міжнародних економічних санкцій проти РФ: відключення низки російських банків від SWIFT, заборону експорту до РФ стратегічних матеріалів подвійного призначення, призупинення інвестицій у російські казначейські облігації та фінансових операцій із Центробанком Росії, банком «Росія», Фондом національного добробуту РФ і російським фондом прямих інвестицій. З липня 2024 року, у відповідь на укладення договору про всеохоплююче стратегічне партнерство між КНДР і РФ, Сеул також запровадив санкції проти кількох юридичних осіб, зокрема російських і кіпрської судноплавних компаній. Реальний ефект цих обмежень вимірюваний: товарообіг між Росією і Південною Кореєю через санкційні обмеження впав приблизно на третину в першому півріччі 2024 року, а розширений список заборонених до ввезення в Росію товарів торкнувся близько 46% усього південнокорейського імпорту в грошовому вираженні, включно з автомобілями вартістю понад 50 тисяч доларів, металоконструкціями та обладнанням для будівництва й нафтогазової галузі.

Водночас теза про "продовження торгівлі" теж має підстави. Санкції Сеула стосуються переважно стратегічних, військових і товарів подвійного призначення — вони не є всеохопним торговим ембарго на кшталт того, що застосувала Європа. Частина цивільної торгівлі між країнами триває. Крім того, журналістські розслідування виявляли системні обходи навіть існуючих обмежень: південнокорейське високоточне виробниче обладнання потрапляло до Росії через складні транзитні ланцюги, що включали Китай, Туреччину, Індію, Узбекистан, Литву та Таїланд, зокрема верстати одного з корейських виробників опинилися в Росії через китайських посередників і використовувалися в оборонному секторі. А на тлі перемовин про можливе перемир'я з'явилися ознаки того, що частина південнокорейського бізнесу готується повернутися на російський ринок — повідомлялося про такі плани з боку низки великих корейських компаній.

Тобто найточніше твердження звучить так: Південна Корея офіційно засудила військову співпрацю КНДР з Росією і приєдналася до значної частини фінансових та експортних санкцій, різко скоротивши легальний товарообіг, — але водночас категорично відмовляється від прямої військової підтримки України, зберігає обмежену цивільну торгівлю з Росією, а частина її підприємств і посередницьких ланцюгів фактично обходить власні ж експортні заборони. Це не позиція повного нейтралітету чи мовчазної підтримки Москви, але й не повноцінне приєднання до санкційного та військово-допомогового фронту західних партнерів України.

Логіка Сеула: між принципами і Північчю під боком

Пояснити цю подвійність можна геополітичною логікою, яка для Південної Кореї важить більше, ніж солідарність із Києвом. По-перше, це безпосередня загроза власній безпеці: бойовий досвід, який здобувають північнокорейські війська на фронті проти України, і технології, які Пхеньян отримує від Москви натомість, безпосередньо посилюють військовий потенціал режиму, що межує з Республікою Корея. По-друге, це економічна залежність від Китаю та регіональна обережність — Сеул не хоче зайвий раз загострювати відносини з Пекіном і Москвою, які тісно пов'язані з Пхеньяном. По-третє, конституційні обмеження на експорт зброї є реальним юридичним бар'єром, а не просто риторичною відмовкою, хоча він і зручний політично.

Для Києва ця позиція виглядає болісним контрастом: Україна очікує від демократичної, технологічно розвиненої й офіційно занепокоєної діями КНДР Південної Кореї значно рішучішої підтримки — насамперед систем протиповітряної оборони, у яких Україна відчуває гостру нестачу. Натомість Сеул обмежується гуманітарною допомогою, розмінуванням, дипломатичними заявами та вибірковими санкціями, уникаючи будь-яких кроків, які Росія й Північна Корея можуть трактувати як пряме втягнення у конфлікт.

Висновок

Скандал через полонених з КНДР — це не ізольований дипломатичний інцидент, а симптом глибшої розбіжності інтересів. Україна діє з позиції країни, яка воює і потребує максимальної підтримки, тому кожен доказ участі КНДР у війні для неї — інструмент тиску на міжнародну спільноту. Південна Корея ж діє з позиції країни, яка балансує на межі власного, значно ближчого і небезпечнішого конфлікту з Північчю, і будь-яка публічність навколо перебіжчиків чи полонених для неї — це насамперед ризик для життя конкретних людей та подальша ескалація на Корейському півострові. Обидві логіки по-своєму раціональні, але саме тому непорозуміння між Сеулом і Києвом навряд чи буде останнім.