“Мир” як зручна абстракція: що не так із відповіддю Терехова Залужному

Не люблю політику і все, що навколо неї, але пост мера Харкова Ігоря Терехова дещо викликав у мене неприємні емоції. Отже, про все по порядку.

У словах Ігоря Терехова є беззаперечна правда: війна не може бути нормою, а українці мають право на життя, роботу, родину й майбутнє. Але правильні гуманні слова не роблять переконливим його головний аргумент. Відповідаючи Валерію Залужному, Терехов підміняє розмову про безпеку емоційним протиставленням між «тими, хто хоче миру», і умовною "партією війни".

Це хибна рамка.

Залужний не закликає українців полюбити війну чи змиритися з нею. Його застереження значно тверезіше: переговори з Росією можуть стати пасткою, якщо Україна ввійде до них зі слабкою, деморалізованою або заполітизованою армією. Його висновок — не «воювати заради війни», а не плутати припинення вогню з безпекою. У власній колонці він прямо пов’язує виживання держави з технологічною перевагою, сильною армією та здатністю не допустити внутрішньої зневіри. 

Саме тому ярлик «партія війни» є не аргументом, а політичною етикеткою. Він дозволяє не відповідати на незручне питання: якими мають бути умови миру, щоб він не став паузою перед новим російським наступом? Той, хто вимагає ППО, дронів, підготовленого резерву й дієвих гарантій, не обов’язково хоче війни. Найчастіше він просто не хоче капітуляції, замаскованої під мир.

Терехов посилається на Gallup: у квітні 2026 року 66% опитаних українців висловилися за переговори про завершення війни якомога швидше, тоді як 24% — за продовження боротьби до перемоги. Ця цифра реальна. Але вона не означає, що 66% готові прийняти будь-які умови, поступитися територіями або повірити в гарантії, які не мають механізму примусу. Саме таке спрощення і є маніпулятивним. Gallup вимірював вибір між швидкими переговорами та боротьбою «до перемоги», а не згоду на конкретний договір.

Більше того, те саме дослідження показує: лише 23% українців вважають імовірним стале припинення бойових дій упродовж наступних 12 місяців, тоді як 70% вважають це малоймовірним. Бажати завершення війни і вірити в чесний та тривалий мир із Росією — не одне й те саме.

Інші дані ще точніше показують складність суспільних настроїв. За квітневим опитуванням КМІС, 60% респондентів назвали Росію головною перешкодою для завершення війни; 57% категорично відкинули передачу всієї Донецької області Росії в обмін на гарантії США та Європи. Водночас 48% заявили, що готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Дослідження КМІС не скасовує прагнення миру — воно пояснює його межі.

Терехов слушно говорить, що мир має спиратися на оборонну спроможність і зобов’язання партнерів. Але саме тут його текст входить у суперечність із власною полемікою. Якщо мир потребує сили, то сила не є альтернативою миру. Вона є його передумовою.

Харків, який щодня відчуває ціну російської агресії, має особливе право вимагати миру. Але саме Харків найкраще знає: мир без надійного стримування агресора може виявитися лише перепочинком між ударами. Тому доросла розмова повинна починатися не з пошуку «партії війни», а з конкретики: хто гарантує безпеку, якою буде реакція на новий напад, що Україна отримає для оборони і чи здатна вона захиститися без чужих обіцянок.

Прагнення до миру не потребує виправдань. Проте мир потребує відповіді на головне питання: чи буде він справжнім, а не лише зручним словом для того, щоб змусити Україну стати слабшою.