Різниця між реагуванням і готовністю

У 2022 році мій медичний підрозділ, який на той момент складався з 14 людей, був залучений до Харківської наступальної операції.

Наше завдання було просте за формулюванням і зовсім не просте у виконанні - забезпечити евакуацію та стабілізацію можливих поранених бійців батальйону.

Про те, що ми беремо участь в операції, і про дату наступу ми дізналися за ДВІ ДОБИ до часу Х (дали на підготовку потім загально 4).

Я як начмед долучилася до загальної наради з планування, повернулася до свого підрозділу - і ми почали планувати свою частину.

Одним із пунктів було: А що, якщо росіяни зруйнують мости?

Не "ну, будемо сподіватися, що не зруйнують". Не "розберемося по ситуації". Не "та навряд чи".

А конкретне питання - Як ми будемо евакуйовувати поранених через річку, якщо моста не буде?

І ми зробили водну переправу.

Пораненого мали вантажити в човен. Із ним - медик та людина супроводу.

На обох берегах - групи санітарів. Між берегами - канатна система, якою човен можна було перетягувати в обидві сторони.

Окремо передбачили весла.

Бо наступне питання після "а якщо зруйнують міст?" було: "А якщо щось станеться з канатом?"

• За дві доби ми знайшли стабілізаційний контейнер.
• Знайшли човен.
• Знайшли троси.
• Зібрали систему.
• Продумали людей.
• Продумали логістику.
• Продумали резервний варіант на випадок, якщо основний варіант перестане працювати.

Окремий привіт людям із забезпечення, які допомагали нам усе це збирати.

Бо вони, звичайно, крутили пальцем біля скроні.

Десь приблизно з виразом: "Михайлова трошки єбанулась. Які, блядь, евакуації поранених на човнах?"

І я їх, до речі, прекрасно розумію. З боку це справді виглядало трохи сюрреалістично.

Іде наступальна операція, часу немає, ресурсів немає, у всіх сто задач одночасно, а начмед бігає й шукає човен, троси та весла, бо в її голові вже зруйнували міст, якого в реальності ще ніхто навіть не чіпав.

Але є одна особливість нормального планування - дуже часто ДО того, як стається пиздець, підготовка до нього виглядає як параноя.

А ПІСЛЯ - як очевидна річ, про яку "ну це ж можна було передбачити".

До речі, значно пізніше я дізналася красиві військові абревіатури для того, що ми тоді просто робили, бо інакше було не можна. І "так відчувалось".

TLP. MDMP. Mission analysis. Risk assessment. COA.

А якщо перекласти з військової мови на людську, логіка там доволі проста :

Що ми маємо зробити?

Що може зробити противник?

Що може піти не за планом?

Що буде для нас критичним?

Що ми робимо, якщо це станеться?

Який у нас запасний варіант?

А що робимо, якщо не спрацює і він?

У військовому плануванні для цього існують цілі процедури.

• TLP - для малих підрозділів, де часто немає великого штабу, немає купи людей і немає часу.
• MDMP - для рівнів, де є штаб і значно більше можливостей детально аналізувати варіанти дій.

Але філософія в основі одна - командир не має вгадати майбутнє.

Командир має подумати про нього ДО того, як воно станеться.

І знаєте, що сталося далі? Нічого. Росіяни тоді по тих мостах не вдарили. Наша переправа не знадобилася. І це був найкращий можливий результат.

Бо сенс плану Б не в тому, щоб він обов’язково колись знадобився.

Сенс у тому, щоб у момент, коли план А перестане існувати, ти не починав його придумувати.

МИ БУЛИ ГОТОВІ.

І я заходила в цю операцію спокійною як командир. Не тому, що була впевнена, що все піде за планом. На війні такої впевненості не існує. А тому, що я знала - я зробила від себе все, що могла. Я поставила собі незручні питання ДО того, як вони могли стати проблемою.

Що буде, якщо зруйнують міст?

Що буде, якщо не працюватиме основний маршрут?

Що буде, якщо порветься канат?

Який у нас план Б?

А що буде, якщо не спрацює і він?

Мені не потрібно було чекати, поки міст зруйнують, щоб почати думати, як переправляти через річку поранених. У цьому, власне, і полягає планування. Ти готуєшся не тільки до того, що обов’язково станеться. Ти готуєшся до того, що має шанс статися і матиме критичні наслідки, якщо застане тебе зненацька.

Нас було 14. У нас не було безмежного бюджету. Департаментів. Управлінь. Радників. Комунальних підприємств. І років на підготовку. У нас було 48 годин.

Сьогодні росіяни б’ють по мостах Києва.

І я дивлюся на це все та згадую той човен.

Бо, виявляється, у 2022 році чотирнадцятьом військовим медикам за дві доби було не надто складно поставити собі питання: "А що ми робитимемо, якщо ворог вдарить по мостах?"

Так, люди крутили пальцем біля скроні. Так, казали, що Ульфи трохи єбанулись зі своїми човнами. Так, зрештою вони нам не знадобилися.

Але якби міст зник - ми б не збирали нараду, щоб вирішити, що робити.

Ми б вантажили пораненого в човен.

Оце і є різниця між реагуванням і готовністю.

І ось тут для мене ця історія перестає бути історією про човен. Вона про планування і відповідальність. Про здатність дивитися хоча б на два кроки вперед. Про сценарії "а що, якщо". Про резервні маршрути. Про дублювання критичних систем. Про рішення, які готують ДО того, як вони знадобилися, а не після.

Бо хороший план - це не той, який обов’язково довелося використати.

Іноді хороший план так ніколи й не знадобиться.

Але коли настає той самий день - ніхто не бігає з круглими очима й не проводить екстрену нараду на тему: "А хто ж міг подумати?"

У нас на підготовку було дві доби. У державних і міських систем були роки війни.

Тому питання навіть не в тому, чи можна було передбачити удари по мостах. Питання значно простіше - який план був підготовлений на випадок, якщо це станеться?

Бо я свій довбаний човен підготувала. Мене за нього вважали трохи єбанутою. Він мені так і не знадобився. І я вважаю це прекрасним результатом. Бо коли почалася операція, я як командир могла чесно сказати собі: "Я зробила все, що від мене залежало".

І, можливо, проблема починається саме там, де люди, відповідальні за значно більше, вже не можуть сказати собі цю фразу без довгих пояснень.