Головна помилка уряду в енергетиці: будувати мегавати замість ринку для інвестицій

Україні терміново потрібна нова генерація. І український уряд це добре розуміє.

Після масштабних руйнувань енергетичної інфраструктури країні потрібні тисячі нових мегаватів: децентралізована газова генерація, когенерація, системи накопичення енергії, відновлювані джерела, нові мережі.

Але, на мою думку, проблема сьогодні вже не в тому, чи розуміє держава, що потрібно будувати.

Проблема в тому, які умови вона створює для тих, хто повинен заплатити за це будівництво.

Український підхід поки залишається переважно адміністративним: визначити, скільки мегаватів потрібно, оголосити конкурс, встановити технічні вимоги і почати шукати інвесторів.

А приватний капітал мислить зовсім інакше.

Інвестора насамперед цікавить не те, наскільки Україні потрібна його електростанція. Його цікавить, чи зможе він повернути вкладений капітал, чи можна застрахувати основні ризики і чи готовий банк профінансувати цей проєкт.

І тут є одна цифра, яку уряду варто дуже уважно проаналізувати.

78,1 МВт.

У 2024 році держава оголосила конкурс на будівництво 700 МВт високоманеврової генерації. Умови передбачали плату за послугу із забезпечення розвитку генеруючої потужності, мінімальний строк оплати — 10 років, тоді як гарантований строк експлуатації обладнання мав становити щонайменше 20 років або 100 000 годин.

У підсумку першого етапу бізнес прогарантував лише 78,1 МВт.

Тобто трохи більше 11% від обсягу, який хотіла отримати держава.

Саме цю цифру я вважаю одним із найважливіших сигналів для української енергетичної політики.

Не тому, що вона доводить якусь одну конкретну причину невдачі. На рішення інвесторів одночасно впливають війна, вартість капіталу, регуляторні ризики, майбутня ринкова ціна, можливість страхування, строки будівництва та багато інших факторів.

Але 78,1 МВт показують головне: самої потреби держави в генерації недостатньо, щоб приватний капітал її побудував.

І тут я бачу першу фундаментальну слабкість українського підходу.

Держава хоче отримати актив, який працюватиме двадцять і більше років, але інвестору потрібно довести банку економіку цього активу на значну частину його життя.

У першому конкурсі ми фактично отримали дуже показове співвідношення: мінімум 20 років життя обладнання — мінімум 10 років спеціального механізму оплати.

Це не означає, що держава повинна двадцять років гарантувати приватному бізнесу прибуток.

Звичайно, ні.

Але банк фінансує не державну потребу в електроенергії.

Банк фінансує cash flow.

Чим менша частина життя активу покрита передбачуваним контрактним доходом, тим більшим стає merchant risk. А чим більший ризик — тим дорожчий кредит, тим більше equity потрібно інвестору і тим вищої дохідності він вимагатиме.

Друга проблема ще серйозніша.

Держава хоче приватний капітал саме там, де капітал стикається з найбільшими ризиками.

Україні потрібна розподілена генерація у дефіцитних вузлах. Але частина таких об’єктів неминуче розташовуватиметься у регіонах із високим воєнним ризиком.

І тут виникає фундаментальне питання.

Як можна просити приватного інвестора вкласти €50 млн, €100 млн або €200 млн у стратегічний енергетичний об’єкт, якщо ще до прийняття інвестиційного рішення немає стандартизованої конструкції, яка чітко відповідає на питання: що станеться з боргом і equity, якщо цей об’єкт буде знищений?

Інвестор може управляти CAPEX.

Може управляти строками будівництва.

Може обрати ефективніше обладнання.

Може краще управляти електростанцією.

Але він не може управляти ракетою.

Перекласти цей ризик на приватний капітал не означає усунути його.

Це означає просто включити його у вартість капіталу.

І зрештою за цей ризик все одно заплатить Україна — дорожчим фінансуванням, більшою required return або тим, що інвестиція взагалі не відбудеться.

Третя проблема — ми щоразу намагаємося організувати наступний конкурс замість того, щоб створити постійний інвестиційний ринок.

Сьогодні потрібні 1 500 МВт.

Завтра знадобляться наступні 1 500.

Потім ще 2 000.

І щоразу держава знову буде збирати інвесторів, змінювати умови та пояснювати, чому цього разу вони повинні прийти?

Так можна реалізовувати окремі проєкти.

Так неможливо залучити десятки мільярдів євро приватного капіталу в українську енергетику.

І саме тут дуже корисно подивитися на те, що зараз відбувається буквально поруч — у Польщі.

Не тому, що польська модель ідеальна або її потрібно механічно перенести в Україну.

А тому, що поляки поставили питання інакше.

Не: "Хто побудує нам електростанцію?"

А: "Скільки гарантованої потужності буде потрібно нашій енергосистемі через декілька років і скільки ринок готовий за неї заплатити?"

У Польщі електроенергія і потужність фактично стали двома різними економічними продуктами.

Станція продає MWh на ринку електроенергії.

Але готовність MW бути доступними системі в потрібний момент також має свою ціну.

У грудні 2025 року Польща провела основний capacity auction на поставку потужності у 2030 році.

Зверніть увагу: не на наступний місяць і навіть не на наступний рік.

Ринок заздалегідь отримує сигнал, скільки потужності знадобиться системі через кілька років.

На цьому аукціоні було законтрактовано майже 6,9 ГВт, а загальний обсяг уже законтрактованої потужності на 2030 рік досяг приблизно 21,8 ГВт.

А тепер найцікавіше.

Ця модель уже перетворюється на бетон, турбіни і реальні мільярдні інвестиції.

Польща просто зараз будує 1 336 МВт нової газової генерації

ENEA будує на електростанції Kozienice два нові парогазові блоки CCGT по 668 МВт кожний — загалом 1 336 МВт.

Це не проєкт на папері.

Будівництво вже триває. Перший блок планується ввести в експлуатацію навесні 2029 року, другий — влітку того ж року.

Вартість EPC-контракту становить приблизно €1,46 млрд.

Але для мене значно цікавіша інша цифра.

Для будівництва цих блоків консорціум польських банків забезпечив приблизно €1,47 млрд project finance. Фінансова конструкція також включає державну експортно-кредитну гарантію KUKE.

І тепер головне.

Нові блоки отримали 17-річний контракт ринку потужності починаючи з 2029 року.

Тобто Польща не просто сказала:

"Нам потрібні 1 336 МВт газової генерації".

Вона створила довгостроковий економічний продукт для цих мегаватів.

Після цього з’явився capacity contract.

Після capacity contract — bankable cash flow.

Після нього — близько €1,47 млрд project finance.

І вже після цього на майданчику з’явилися будівельники.

Це зовсім інша послідовність.

Спочатку ринок. Потім контракт. Потім фінансування. Потім мегавати.

В Україні ми поки часто намагаємося починати з останнього пункту.

І ось контраст, який варто запам’ятати.

Україна: державі було потрібно 700 МВт — бізнес прогарантував 78,1 МВт.

Польща: зараз будується 1 336 МВт нової газової генерації — близько €1,47 млрд project finance і 17-річний capacity contract.

Звичайно, ці два приклади не можна механічно порівнювати.

Польща не перебуває у війні. У неї інший кредитний ризик, інша історія енергетичного ринку та інституційне середовище.

Але саме тому українська система захисту інвестицій повинна бути не слабшою, а сильнішою.

Якщо мета держави — отримати тисячі мегаватів приватної генерації, то замість постійного пошуку окремих інвесторів потрібна система, яка регулярно формує інвестиційний продукт.

Оператор системи визначає, скільки гарантованої потужності буде потрібно через три-чотири роки.

Причому не тільки загалом по Україні.

По конкретних енергетичних вузлах.

Наприклад: у 2030 році цьому регіону потрібно 300 МВт гарантованої потужності. Вона повинна запускатися за визначений час, працювати необхідну кількість годин, мати black start і відповідний рівень фізичного захисту.

Ось що повинна купувати держава.

Не турбіну.

Не двигун.

Не батарею.

Надійність енергосистеми.

А далі, де технічні вимоги дозволяють, нехай за цей контракт конкурують газова генерація, CHP, BESS, demand response та інші технології.

Для нового великого CAPEX потрібен контрактний горизонт, достатній для нормального project finance.

До початку аукціону, а не після нього, повинна існувати зрозуміла конструкція страхування воєнного ризику.

Банк повинен знати, що відбувається з його кредитом у випадку фізичного знищення об’єкта.

Інвестор повинен знати, яка частина equity захищена.

Повинен існувати захищений settlement mechanism, тому що навіть п’ятнадцятирічний контракт нічого не вартий для банку, якщо за ним може накопичуватися заборгованість.

І повинна існувати зрозуміла відповідальність самого інвестора.

Не побудував у строк — штраф.

Не забезпечив законтрактовану потужність — штраф.

Помилився з CAPEX — твоя проблема.

Обрав неправильну технологію — твій ризик.

Держава не повинна прибирати підприємницький ризик і гарантувати прибуток.

Але вона повинна прибрати або розподілити ті системні ризики, якими приватний інвестор управляти не може.

Саме тому я повертаюся до 78,1 МВт.

Це не просто слабкий результат одного конкурсу.

І це не доказ того, що бізнес не хоче інвестувати в Україну.

Для мене це набагато важливіший сигнал: інвестиційний попит держави і пропозиція приватного капіталу поки не зустрілися на правильних умовах.

Можна оголосити новий конкурс на 1 505 МВт. Можна після нього оголосити ще один.

Але Україні потрібні будуть нові мегавати протягом десятиліть.

Тому головне завдання — не знайти гроші на наступні 1 500 МВт.

Потрібно створити ринок, який профінансує наступні 1 500 МВт. А потім наступні.

Тоді зміниться сама розмова держави з капіталом.

Україна перестане їздити світом із питанням: "Хто готовий побудувати нам генерацію?"

Інвестори самі почнуть запитувати: "Коли наступний аукціон? Скільки MW ви купуєте? На який строк контракт?"

Саме тоді мегават перестане бути проблемою, яку уряд щоразу вирішує вручну.

Він стане інвестиційним продуктом, який може профінансувати ринок.