Черговий ніж у спину від США

У мене немає слів, кращих за ті, що вже сказали інші про черговий ніж у спину від президента США. Про те, як багато людей у світі воліють не помічати вбивств цілих сімей російськими КАБами в українських містах. Як і окупацію та життя під нею.

І настільки дозволяють собі не заглиблюватися в те, що ми зараз переживаємо, що використовують нашу боротьбу за можливість існувати як розмінну монету на внутрішньоамериканських політичних протистояннях.

Думаю про людей, яким російська війна просто цими днями приносить горе і втрати. Ми всі вже стільки пройшли, але це коло не закінчується. Треба щоразу всоте починати спочатку переживати горе - чуже, своє минуле, можливе своє в майбутньому, спільне. І водночас розуміти, що не можемо дозволити собі зануритися в нього повністю, бо треба тримати оборону - кожному на своєму рівні.

За кілька днів я буду з дочкою у США, де заплановано багато презентацій моєї третьої книги, що вийшла англійською.

Вважаю, що з американською публікою варто говорити, не зважаючи на системні антиукраїнські випади їхньої влади, бо більшість американців підтримують нас, а не росію, та водночас - нічого не можуть вдіяти з наслідками свого вибору у 2024.

За останні півтора місяця я виступала й читала свої тексти у дев’яти країнах. Виснажилася від постійної дороги та концентрації на виступах і, якщо чесно, хочу просто повернутися до стабільної служби на місці, а краще - на фронт. За всі ці поїздки військовою за кордон у мене жодного разу не з’явилося бажання залишитися на весь час в одній з країн. Зате щоразу навпаки: хочеться швидше повернутися в Україну, особливо в Слов’янськ або Херсон.

Не шкода цілого життя, направду, аби зруйнувати здатність росії нищити наші життя. Аби покоління росіян бачили, як розвалюється їхня імперія, і більше не могли ховатися від відповідальності за неї. Аби вони дивилися щоранку далі, як палають заводи, що забезпечують їхню війну, і як їхня армія гине на наших кордонах, не маючи змоги просунутися на бажану ними відстань.

Що би не робила, намагаюся нагадувати собі, що у нас досі є великий шанс стати тим поколінням, якому першому з XVII століття таки вдасться зберегти в національно-визвольній війні Україну як державу, розвалити російську імперію зла й залишити світові історичний урок: озброєна до зубів терористична диктатури з неосвіченим фашистським суспільством, що толерує роками скоєні нею масові воєнні злочини - не завжди перемагає. Іноді її повільно зупиняють на самоті, меншими за неї силами, з великим стражданням, упродовж багатьох років.

Але таки зупиняють. І ми, виглядає, тримаємо на це стабільний курс, на відміну від багатьох у світі.