Жінки України: ми обираємо боротися і захищатись

За 13 років російсько-української війни багато з того, що колись здавалося винятком, стало нашою новою реальністю. Жінки опановують традиційно "чоловічі" професії, воюють і командують у війську, розвивають бізнеси, очолюють громади та беруть на себе дедалі більше відповідальності.

Здобутки жінок у різних сферах, в тому числі й у військовій, давно перетворилися з окремих історій успіху на нові стандарти для всього суспільства і стали прикладом для нових поколінь.

Під час Українського жіночого конгресу, який відбувся у Києві 22 жовтня, українки розповідали про те, чому вони обрали не здаватися – ні ворогу, ні обставинам, ані гендерним стереотипам та існуючим суспільним упередженням.

Під час дискусійної платформи "Молодь: сміливість обирати" юні українки підкреслили: "Наше покоління не обирало війну. Але це випробування змусило нас швидше дорослішати, ухвалювати складні рішення і брати на себе відповідальність за своїх рідних і за країну". Сьогодні молоді українці й українки воюють, створюють технології, очолюють громади, змінюють життя навколо себе. Та чи готове суспільство не лише захоплюватися їхньою сміливістю, а й довіряти їм впливати на майбутнє країни? Про свій досвід розповідали керівниця медичного напрямку "Азов.Супровід" Ірина Гой, виконавча директорка ГО "Білкіс" Тетяна Винська, директорка оборонної компанії MOODRO Tech Наталія Огієнко та інші.

Найбільшу увагу учасників Конгресу привернула дискусійна платформа "Жінка України: сміливість воювати". Жінки зі зброєю перестали в Україні бути винятком. Від 2016 року військовослужбовиці мають право обіймати бойові та командирські посади, тож кількість жінок в ЗСУ з кожним роком збільшується і складає зараз більше 70 тисяч. Жінки беруть на себе дедалі більше відповідальності, але це не гарантує їм більшого впливу на стратегічні рішення та більшої поваги суспільства. На жаль, досі існують упередження щодо причин вступу жінок на військову службу – причому їх набагато більше в тилу, аніж у війську. Військовослужбовиця штурмового полку "Р.У.Г." корпусу "Хартія" НГУ Ангеліна Рожець "Фемка", військовослужбовиця 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Ольга Носик "Даяна", військовослужбовиця 78-ма ОДШБр Оксана Твердохліб, військовослужбовиця корпусу "Хартія" НГУ Катерина Шаванова, офіцерка запасу ЗСУ Юлія Микитенко, майорка ЗСУ Шарлотта Хмельницька та інші учасниці конгресу розповідали кожна про свої причини участі у поточній війні на бойових посадах, які, зрештою, можна звести до однієї фрази: "На мою країну напали; я хочу захистити себе і своїх рідних, тому я тут".

Дівчата розповідали про особливості військової служби та про зміни, які привносить у військовий колектив наявність жінки-військовослужбовця. Розвінчували міфи про чоловічу й жіночу конкуренцію у війську і доводили прикладами власного життя непорушну тезу: під час бойових дій найважливішим чинником стає не стать військовослужбовця, а професіоналізм, стресостійкість, адаптивність, висока навченість та набуті навички. Жінка у війську давно стала повноправним учасником бойових дій – зокрема, у сферах, де багатозадачність, гнучкість розуму, дисциплінованість, ретельність виконання поставлених завдань стають вирішальними у порівнянні із фізичною силою та витривалістю. "Було би абсурдом запевняти, ніби чоловіки та жінки мають ідентичну анатомію та фізичні дані. Але кожен і кожна з нас може виконувати певний функціонал в інтересах Сил обоони України і забезпечувати умови для досягнення переконливої перемоги у цій війні", - впевнені жінки-військовослужбовиці.

Приймаючи посаду військовослужбовця, жінки приймають на себе і долю Захисника Батьківщини – у всіх сенсах. Символом глибокої шани та болю стала Хвилина Пам’яті на честь загиблих українських військовослужбовиць. На великому екрані транслювалися фотографії дівчат, які віддали свої життя за свободу України, нагадуючи всім присутнім про найвищу ціну нашої стійкості. "Помстимося!" - фраза, сказана модераторкою цієї панелі Шарлотою Хмельницькою, відгукнулася у серці кожної з нас.

Учасниці говорили не лише про героїзм, а й про конкретні бойові спеціальності, кар'єрні траєкторії, військову освіту, військову ієрархію та правила, завдяки яким твориться новий армійський стандарт. На наших очах твориться армія, в якій професійність, спроможність і лідерство не мають статі.

"Жодна з нас не обирала війну. Але у нас у всіх є спільна ціль – перемога. Кожна з нас прийшла сюди, у військо, щось зробити вагоме, те, що увійде в історію. Саме зараз тут, в українській армії, є можливість це робити", – переконана військовослужбовиця Оксана Твердохліб.

На завершення розмови дівчата закликали українок долучатися до військового опору агресору. "Ніхто не захистить нас, якщо ми самі не навчимося захищатися", - сказали військовослужбовиці.

Під час війни жінки України беруть на себе відповідальність не лише за військо. Вони опікуються пораненими у шпиталях та місцях відновлення, переймаються проблемами людей з інвалідністю, яких стає все більше; створюють нові бізнеси та розвивають економіку піклування. Як переконливо доводять цифри, сьогодні більшість нових стартапів, волонтерських та громадянських організацій в Україні відкривають саме жінки. Досі недооціненною залишається сфера догляду, хоча саме тут можна здійснювати не лише соціальні проєкти, але й створювати робочі місця і отримувати вагомий заробіток. На жаль, поранених військових і цивільних в Україні стає все більше, кількість самотніх літніх людей збільшується, і всі вони потребують доглядачів або принаймні помічників. Крім того, працездатні молоді жінки потребують системи найму нянь для догляду за дітьми, поки мама виконує обов’язки по захисту Батьківщини чи займається трудовою діяльністю.

Тож діалог "Людський капітал. Хто будуватиме Україну?" в контексті вже піднятих питань став продовженням обговорення планів жінок щодо захисту і відбудови країни. Скільки нас буде після війни? Хто працюватиме, відроджуватиме села й міста, виховуватиме дітей? Як повернути тих, хто виїхав, і не втратити потенціал тих, хто залишився? Розмова про демографічні виклики, дефіцит робочої сили та рішення, від яких залежатиме майбутнє України виявилася гарячою і непростою. Чи може воююча країна дозволити собі розкіш не використовувати повною мірою потенціал жінок? Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова та заступниця Міністра економіки та довкілля України Дарія Марчак підняли багато важких питань, над якими суспільству варто замислитися вже зараз.

Дискусійна платформа "Так звана нежіноча робота" підняла ще один пласт питань – із запитом на майбутнє. Поточна війна відкрила для жінок професії, які ще недавно вважалися суто чоловічими. Жінки керують вантажівками, розміновують території, працюють у шахтах і на виробництві. Але чи справді зникають упередження щодо них? Що буде з ними після війни, коли чоловіки повернуться з фронту і дефіцит працівників зменшиться? Чи залишаться ці професії відкритими для жінок і чи матимуть вони рівні можливості для кар’єри? Водійка вантажівки Валентина Чернова, керівниця групи гуманітарного розмінування Асоціації саперів України Ріта Мазанкова, шахтарка ДТЕК Енерго Ольга Хандрига, директорка Державної служби зайнятості у Дніпропетровській області Юлія Жовтяк розмірковували про це разом із Альоною Шкрум, першою заступницею Міністра розвитку громад та територій України.

У кожному суспільстві хтось доглядає за дітьми, старшими батьками, людьми з інвалідністю, пораненими, ветеранами. Ця робота традиційно залишається невидимою, і найчастіше її беруть на себе жінки. Як розподілити відповідальність і вартість догляду між родиною, державою, роботодавцем і суспільством? Новий стандарт – це система, в якій людина, що потребує догляду, отримує необхідну підтримку, а людина, яка доглядає, не мусить платити за це власною економічною незалежністю і можливістю мати своє життя. Мирослава Мосіюк, координаторка з гендерних питань ПРООН в Україні, а також Людмила Дорошко, дружина ветерана, депутатка Черкаської районної ради та Людмила Шемелинець, перша заступниця Міністра соціальної політики, сім’ї та єдності України обговорили це питання і надали інформацію щодо змін у законодавстві стосовно єкономіки догляду.

Жінки України також постійно опікуються долею полонених – військових і цивільних. Щорічна відзнака Українського Жіночого Конгресу імені Мері О’Хейген цього разу була вручна Олександрі Матвійчук – жінці, чия сміливість, лідерство та вчинки змінюють Україну і дарують надію на повернення додому тисячам українським полоненим, підтримують їхніх рідних. Нагороджена Нобелівською премією світу у 2022 році, очільниця громадської організації "Центр громадянських свобод" Олександра Матвійчук займається питаннями захисту прав людини в Україні та активно просує інтереси України на міжнародній арені, документує воєнні злочини.

Нагороду вручила 75-річна Тетяна Теплюк із позивним "Хрещена" - військова медикиня полку "Азов", колишня військовополонена, власниця цієї нагороди у 2025 році, а церемонію урочистого нагородження провела Марія Іонова, співзасновниця Українського Жіночого Конгресу, народна депутатка України

Олена Мокренчук, пресофіцер ЗСУ