Чому я не пишу Національний диктант єдності? Бо для мене це трохи нагадує шароварщину

Щороку спостерігаю одну й ту саму картину: настає певний день — і раптом усі згадують, що вони українці. Раптом українська мова стає модною, раптом усі починають говорити про її красу, значення та захист. А ще раптом усі сідають писати диктант. Соціальні мережі заповнюються фотографіями з ручками, зошитами й гордими обличчями людей, які щойно здійснили, здається, маленький мовний подвиг.

І все це, звісно, чудово. Українська мова заслуговує на повагу, любов і щоденне використання. Але мене дещо бентежить сама показовість цього дійства. Невже для того, щоб відчути себе частиною української нації, нам обов’язково потрібен спеціально визначений день, диктор у студії та колективне написання тексту під камери смартфонів?

Особливо мене тригерить, коли диктант читає Даша Астаф’єва. Нічого особистого до неї не маю, але сама ситуація викликає певний дисонанс. Учора ми могли обговорювати її зовнішність, пісні чи чергові новини шоу-бізнесу, а сьогодні вона вже стає голосом загальнонаціональної мовної традиції. Така собі раптова трансформація шоу-бізнесу в культурну місію.

І тут я хочу запитати: а що відбувається з нашою мовою наступного дня після диктанту? Чи починають люди, які вчора писали його для красивої фотографії в Instagram, сьогодні уважніше ставитися до української? Чи перестають переходити на російську за першої ж нагоди? Чи читають українські книжки, спілкуються українською з дітьми, підтримують українськомовний контент? Чи, можливо, на цьому мовний патріотизм і завершується — разом із публікацією результату в соціальних мережах?

Звісно, я не стверджую, що всі учасники диктанту займаються показухою. Для багатьох це справді важлива традиція, можливість перевірити знання та відчути єдність. І я не збираюся знецінювати їхню мотивацію.

Але особисто для мене любов до української мови — це не щорічний ритуал і не колективний флешмоб. Це повсякденний вибір. Це те, якою мовою ти говориш, пишеш, думаєш, працюєш і створюєш власний інформаційний простір. Причому не лише тоді, коли це модно, доречно або схвалюється суспільством.

Бо патріотизм, який прокидається за календарем і засинає відразу після завершення заходу, — це, звісно, зручно. Мінімум зусиль, максимум відчуття причетності.

Тому я не пишу Національний диктант. Не тому, що не поважаю українську мову. Навпаки. Просто не вважаю, що для підтвердження своєї поваги до неї мені потрібен щорічний публічний іспит.

Українська мова — це не святкова вишиванка, яку дістають із шафи раз на рік. Це повсякденний одяг нашої ідентичності. І носити його варто не лише тоді, коли всі навколо роблять те саме.