Боротьба за Олешки — це іспит на нашу людяність

Понад п'ять місяців блокади. З кінця травня в Олешках зупинилося постачання продуктів і ліків. Понад дві тисячі людей, серед яких десятки дітей, опинилися в умовах, які неможливо описати жодними медичними чи правовими термінами. Люди щодня втрачають сили, змушені готувати їжу з бур'янів, без питної води, без базових медикаментів. На це неможливо дивитися без болю та глибокого розпачу.

Коли гинуть люди, немає часу на теоретичні дискусії — потрібно діяти й рятувати. Але міжнародні інституції, і насамперед Міжнародний Комітет Червоного Хреста, просто розписуються у власній безпорадності. На звернення Офісу Уповноваженого вони відповіли бюрократичною відпискою: мовляв, долучаться лише після того, як українська сторона самостійно домовиться про режим тиші. Вони фактично самоусунулись й залишили хворих і голодних напризволяще.

Неспроможність міжнародних інституцій допомогти не звільняє Україну від обов’язку діяти: Конституція зобов’язує державу захищати людське життя, зокрема й життя наших громадян в окупації. У реанімації чи в зоні лиха не запитують про політичні переконання — там рятують. Саме з цієї позиції слід оцінювати роботу Дмитра Лубінця: домовленості про режим тиші, доставку їжі та ліків до Олешок дають можливість допомогти людям, чиє життя щодня перебуває під загрозою. А тим, хто хоче залишити місто, необхідно забезпечити добровільний і безпечний виїзд.

Нападки так званої "партії війни" на Лубінця за гуманітарні переговори викликають огиду. Закликати до розриву переговорів, не пропонуючи іншого способу врятувати цих людей, означає погодитися, що вони й далі голодуватимуть і залишатимуться без лікування. Це жорстокість, яку намагаються видати за принциповість.

Досягнуті домовленості — режим тиші, доставка ліків та їжі, вільне пересування — це критично необхідний ковток повітря. Важливу роль у цьому процесі відіграло посередництво Першої леді США Меланії Трамп та її команди, чия залученість і координація допомогли зрушити це важке питання з мертвої точки.

Сьогодні головне — щоб кожен пункт домовленостей спрацював на практиці. Результат оцінюватиметься не за словами, а за тим, чи дістануться до виснажених людей довгоочікувані медикаменти й продукти, та чи зможуть усі бажаючі безпечно виїхати.

Але ми повинні розуміти вже зараз: порятунок і вивезення з Олешок — це лише перший крок. Попереду величезна робота, адже цим людям після місяців голоду, тотального стресу та відсутності медичної допомоги тут, на підконтрольній території, знадобиться тривала реабілітація, медичний догляд та наша спільна дієва підтримка.