Інституційне смирення та економіка виживання: нова формула фінансової безпеки України

Олена Щербакова

Член Ради Національного банку України

Для Київського Безпекового Форуму

Сьогодні економіка України — це не простір для абстрактних академічних дискусій про процентні ставки, а фундаментальний базис національної обороноздатності та суверенітету. Здатність держави фінансувати армію, витримувати руйнування інфраструктури та зберігати соціальну стійкість тилу безпосередньо залежить від зрілості її фінансових інституцій.

Справжня макроекономічна цінність народжується лише там, де держава має сміливість робити висновки як зі своїх перемог, так і з історичних помилок, не боячись відкрито їх визнавати. Щоб зрозуміти, як Україні подолати поточну екзистенційну кризу, необхідно чесно проаналізувати пройдений шлях. Інфляційне таргетування, облікова ставка та резерви — це лише верхівка айсберга, під якою ховається надскладна історія трансформації капіталу, криза державного лідерства та болюча відмова від рентної економіки.

1. Тупик олігархічної моделі, поколіннєвий дисонанс та дифузія стандартів

Українська економіка 1990-х і 2000-х років будувалася на моделі рентно-олігархічного капіталізму. Базою первинного накопичення виступала не інноваційна конкуренція, а доступ до дешевих ресурсів, монополізація радянської спадщини та експлуатація закритої політичної системи. Фінансовою опорою цієї конструкції довгі роки слугували фіксований валютний курс і "кишенькові" банки, які збирали ліквідність для кредитування бізнесів своїх власників.

Однак ця модель несла в собі ген власного руйнування. Заробивши капітал в умовах інституційного вакууму, перша лінія українських еліт відправила своїх дітей здобувати найкращу західну освіту. У цьому полягає головний історичний парадокс: друге покоління повернулося в країну, увібравши не просто вузькі технічні знання на кшталт принципів ESG або формул оцінки капіталу (NPV). Їм прищепили абсолютно інший спосіб життя: справжню конкуренцію, повагу до закону та права власності, свободу думки і, що найголовніше, базову норму західного мислення — рівність усіх перед законом.

Якщо бути до кінця чесними, західний світ теж далекий від ідеалістичної утопії — там існують свої елітарні закриті клуби та неформальні зв'язки. Але фундаментальна різниця полягає в жорстких поведінкових нормах: якщо там інформація про зловживання чи корупцію просочується в публічну площину, неминуче настає відставка. В Україні ж десятиліттями нормою виживання залишалися "договорняки" і подвійні стандарти. Виник колосальний когнітивний дисонанс: спадкоємці капіталів виявилися ментально несумісними з тіньовою економікою своїх батьків.

Водночас було б помилкою вважати цей процес одностороннім. Сучасний світ гранично взаємопов'язаний: не лише глобальний Захід вносить корективи в українське життя, а й Україна транслює свої — далеко не завжди найкращі — риси назовні. Сьогодні ми з тривогою спостерігаємо, як західний світ поступово переходить на схожі рейки подвійних стандартів, а інституційне західне лобіювання дедалі частіше набуває форм тих самих українських "договорняків". Європейська та світова модель управління сама увійшла у фазу турбулентності, вона потребує перебудови і зараз відверто інерційно гальмує.

Тим не менш, для України цей поколіннєвий зсув став фатальним для старої системи. Рентно-олігархічна модель була приречена на злам зсередини. Вона будувалася на примітивному вилученні сировинної ренти, тоді як вектор глобального ринку безповоротно змістився в бік глибокої переробки, науки, нових технологій, економіки знань та інформаційної індустрії. Архаїчна рентна модель остаточно перестала відповідати як викликам високотехнологічного світу, так і вимогам наступного покоління власного капіталу, якому для легалізації та масштабування потрібні були прозорі правила гри, а не тіньові схеми.

2. Дефіцит лідерства та епоха управління на "хайпі"

Головною перепоною на шляху цієї трансформації стала хронічна проблема українського лідерства. Протягом десятиліть прихід до влади розглядався майже виключно як інструмент для особистого збагачення та побудови бізнес-імперій. Держава сприймалася як ресурсна база.

У своїй книзі "Лідерство" Генрі Кіссінджер, аналізуючи післявоєнну відбудову Німеччини, блискуче описує стратегію Конрада Аденауера — стратегію інституційного смирення. Прийнявши зруйновану країну, Аденауер усвідомив, що відродження неможливе без абсолютної покори перед суворою реальністю, відмови від гордині та підпорядкування особистих амбіцій суворим правилам.

В Україні (та й у всьому світі) дефіцит такого лідерства став трагедією. На превеликий жаль, сьогодні нормою стає лякаюча тенденція: управління та ухвалення критичних рішень передаються людям без фундаментальної освіти, без реального практичного досвіду і професійного авторитету. Ними рухає політичний хайп, а не макроекономічний розрахунок. Ця управлінська деградація — найбільше зло, яке руйнує інституційну пам'ять не лише в Україні, а й у світовій економіці. Справжнє лідерство — це гра вдовгу, готовність ухвалювати непопулярні рішення та жорстка фінансова дисципліна, яких елітам критично бракувало.

3. Демонтаж старої системи (2014–2016): ціна "шокової терапії" та злам національного капіталу

Тектонічні події 2014 року запустили процес, який у макроекономічному вимірі став точкою неповернення. Внутрішня криза збіглася із зовнішнім ударом, резерви вичерпалися, і відмова від фіксованого курсу стала неминучістю. Однак перехід до режиму інфляційного таргетування хронологічно збігся з наймасштабнішим потрясінням — безпрецедентною за жорсткістю зачисткою банківського сектору.

Сьогодні необхідно знайти інституційну мужність для тверезого аналізу наслідків тієї політики, відкинувши як сліпу апологетику, так і політичний популізм.

З одного боку, ліквідація кептивних фінансових інституцій ("банків-пилососів") зруйнувала фундамент рентно-олігархічної моделі. З іншого боку, методи і швидкість проведення цієї хірургічної операції завдали важкого удару по довірі до регулятора та фінансової системи загалом. Травма від втрати обігових коштів підприємствами та заощаджень громадянами виявилася настільки глибокою, що саме в ній досі криється стійке неприйняття режиму ІТ багатьма українськими науковими та академічними колами. Для них цей перехід асоціюється не з передовою теорією, а з фактичним знищенням фінансового посередництва.

Ця форсована трансформація призвела до масштабного обнуління національного капіталу. Національному бізнесу органічно протипоказана війна — йому потрібні передбачуваність, відкриті ринки та збереження активів. Проте через радикальний злам банківської інфраструктури за наступні вісім років український реальний сектор так і не зміг повноцінно відновитися, залишившись без довгострокового кредитного плеча (загальне кредитування приватного сектору за даними МВФ у 2025 році скоротилося до критичних 13,6% ВВП, а частка працюючих кредитів реальному сектору впала нижче 10% ВВП).

Олігархічну модель було ліквідовано, але натомість країна отримала вакуум: національний капітал був знекровлений, а його залишки остаточно добивають виклики повномасштабної війни.

За кожним закритим балансом стояли реальні долі людей, трудові колективи та десятиліття промислового досвіду. Радикальне послаблення внутрішньої економічної тканини зробило країну критично вразливою перед зовнішнім агресором. В історичній ретроспективі це слугує головним уроком: інституційні реформи, відірвані від збереження життєздатності власної економіки та людей, несуть екзистенційний ризик для самого існування держави.

4. Нобелівські уроки 2026 року: чому догматизм вбиває економіку

Але інституційна зрілість вимагає визнання: те, що врятувало країну вчора, не можна перетворювати на застиглу догму сьогодні. Присудження Нобелівської премії з економіки Майклу Вудфорду та Роберту Голлу остаточно затвердило верховенство forward-looking підходу (підходу, орієнтованого на майбутні очікування).

Сьогодні в інформаційному просторі часто можна зустріти спроби використати ідеї цих лауреатів для виправдання статус-кво: монетарна влада нібито має опікуватися лише інфляцією, утримуючи надвисокі ставки, а відсутність економічного зростання — це суто проблема уряду та війни. Це зручна бюрократична позиція і класичний синдром "моя хата скраю".

Нобелівські дослідження свідчать про протилежне: довіра формується не сліпою жорсткістю ставки, а адекватністю реакції центробанку на структурні шоки.

Спроба "силового" утримання інфляції на довоєнному рівні 5% в умовах зруйнованої логістики та енергосистеми пригнічує внутрішню норму прибутку і зупиняє кредитування реального сектору.

Сліпе копіювання чужих рішень, робота "під кальку" без урахування національних особливостей, війни та специфіки ринку, що розвивається, — це не просто помилка. Це найбільше зло, ознака інтелектуальної слабкості та відвертої професійної неписьменності. Окремі дослідження МВФ свідчать, що порогова інфляція для країн, що розвиваються, може бути вищою, ніж для розвинених економік. Зокрема, дослідження 2001 року оцінювало цей поріг на рівні 11–12%.

Національному банку необхідно переходити від академічного догматизму до композитного таргетування, беручи на себе частину відповідальності за виживання реального сектору.

5. Суб'єктність і фінансова безпека: чому Україна не делегує своє майбутнє

Економічна безпека України у XXI столітті не зводиться до утримання низької інфляції за будь-яку ціну. Вона полягає у розбудові суверенної, дієздатної системи, здатної фінансувати оборону, відновлювати реальний сектор та інтегруватися в глобальні ланцюжки на правах сильного партнера, а не сировинного придатка.

Наш історичний досвід довів одну жорстоку істину. Щоразу, коли Україна втрачала власну суб'єктність, нерозважливо покладалася на зовнішні гарантії або делегувала визначення свого майбутнього зовнішнім інституціям, це неминуче закінчувалося системним крахом. Як фундаментально показав історик Тімоті Снайдер у своїй роботі "Криваві землі", саме втрата Україною державної суб'єктності у першій половині ХХ століття перетворила її територію на епіцентр найстрашніших тоталітарних експериментів, де долі мільйонів визначали чужі центри прийняття рішень.

Сьогодні, нескінченно цінуючи і спираючись на безпрецедентну підтримку Заходу, Україна більше не має права на цю помилку. Країна не відмовиться від своєї здатності до самозахисту, своєї історичної самоідентичності та монопольного права визначати траєкторію власного виживання.

У макроекономіці це означає категоричну відмову від бездумного копіювання чужих шаблонів. Сліпе підпорядкування догмам заради формального схвалення міжнародних кредиторів — це теж форма відмови від суб'єктності. Справжнє, доросле партнерство з МВФ та союзниками має будуватися на жорсткій фінансовій дисципліні всередині країни (тому самому інституційному смиренні), помноженій на прагматичне відстоювання власних національних інтересів — чи то адаптивний інфляційний таргет, інструменти Blended Finance, чи то захист національного капіталу. Лише адаптивна економіка, що спирається на сильні, суверенні інституції, дозволить Україні конвертувати військовий героїзм у стійке майбутнє, яке ми визначаємо самі.