Петропавлівська Борщагівка: ціна небажання бачити реальність

Мені цікаво, скільки ще років війни нам знадобиться, щоб усвідомити одну очевидну річ: армія не має функції самовідтворення.

Військові не розмножуються поділом клітин. Не відновлюються після кількох годин сну до заводських налаштувань. І не мають у комплекті запасного життя на випадок, якщо суспільство вирішить, що воювати повинні виключно ті, хто вже воює.

При цьому вимоги до армії в нас цілком обґрунтовані. Вона має бути професійною, боєздатною, ефективною. Військовослужбовці повинні мати можливість відпочивати, відновлюватися, бачити свої родини й розуміти перспективи власної служби.

Але щойно розмова доходить до того, хто забезпечить їм таку можливість, починається колективна втрата слуху.

І найбільше мене непокоїть, що держава досі не навчилася говорити про це із суспільством так, щоб люди розуміли не лише свої права, а й наслідки власного небажання брати відповідальність.

На цьому тлі чергові інформаційні скандали довкола військових виглядають цілком закономірно. Достатньо кількох емоційних дописів, неперевіреної інформації та блогерів, які охоче підхоплять будь-яку історію з потенціалом на кілька сотень тисяч переглядів.

І ось уже тисячі людей обурюються, вимагають покарань, призначають винних. А коли з’являються факти, які не вписуються в початкову версію, інтерес до історії стрімко згасає.

Дуже сподіваюся, що автори свідомих маніпуляцій і поширювачі неправдивої інформації, якщо їхні дії містять ознаки правопорушень, отримають належну правову оцінку.

Але покарання окремих людей не усуне причини, через яку такі історії знаходять настільки вдячну аудиторію.

Ми роками залишаємо суспільство наодинці з питаннями, на які держава повинна була давно дати зрозумілі відповіді.

Хто і за яких умов має поповнювати військо? Як забезпечувати ротації? Що визначає можливість встановлення термінів служби? Чому справедливий розподіл мобілізаційного навантаження безпосередньо впливає на боєздатність армії?

І головне, чому ці питання стосуються не лише тих, хто вже носить військову форму?

Мені здається, настав час, щоб у кімнаті нарешті з’явився дорослий і пояснив усе це нашим рожевим поні. Бажано без заспокійливих казок, політичного кокетування й чергових спроб підмінити складну розмову патріотичними гаслами.

Бо "Вірю в ЗСУ" для частини суспільства непомітно перетворилося на дуже зручне "Там розберуться без мене".

Не розберуться.

Точніше, розбиратимуться, як робили це всі ці роки. Ціною власного здоров’я, виснаження, втраченого часу з дітьми, зруйнованих родин і життів, яких ніхто не поверне.

І що довше ми уникаємо чесної розмови, то більшою стає ця ціна.

При цьому я категорично проти того, щоб відповідальність за проблеми мобілізації перекладали виключно на громадян. Держава зобов’язана забезпечити зрозумілі правила, справедливі процедури, належну підготовку, захист прав військовослужбовців і відповідальність за зловживання.

Без цього будь-які заклики до виконання громадянського обов’язку дедалі частіше сприйматимуться як лицемірство.

Але й суспільство не може нескінченно вимагати справедливості для себе, залишаючись байдужим до несправедливості щодо тих, хто воює.

Ми маємо достатньо мужності, щоб витримувати російський терор, втрати, руйнування й роки невизначеності. Невже нам забракне інтелектуальної чесності, щоб визнати очевидну залежність між власною безпекою та людьми, які її забезпечують?

Я дуже хочу, щоб ми нарешті навчилися говорити про війну без інфантилізму. Без зневаги до страхів людей, але й без загравання з їхнім бажанням залишитися осторонь.

І щоб комунікація держави перестала бути нескінченною спробою пом’якшити неприємну реальність.

Бо можна ще довго сперечатися про справедливість мобілізації, терміни служби та відповідальність влади.

Але є питання, на яке жодна комунікаційна стратегія не дасть відповіді замість нас.

Якщо ми всі хочемо, щоб військові нарешті повернулися додому, хто має прийти їм на зміну?