Зв’язок під час війни: як не перетворити регулювання на додатковий рахунок для абонента
Як зробити зв’язок дешевшим? Моя пропозиція — для початку перестати робити його дорожчим.
Я вже, певно, втомив наших читачів, постійно говорячи про героїчну стійкість українського телекому та колосальні ресурси, які оператори вкладають у те, щоб ви залишалися на зв’язку 24/7.
Але є одна річ, про яку варто пам’ятати: всі ці інвестиції, зрештою, хтось має оплатити. І найімовірніше, це буде абонент.
Тому питання не лише в тому, скільки оператори вкладають у мережі. Питання в тому, як зробити так, щоб ці витрати були мінімальними, а зв’язок залишався доступним.
Уряд може наказати продавати зв’язок дешевше, але не можна наказом скасувати вартість електроенергії, обладнання, пального, ремонту пошкоджених мереж, резервного живлення та зарплат фахівців.
Надмірне регулювання іноді призводить до прямо протилежного результату: менше інвестицій, гірша якість, повільніша модернізація та, зрештою, дорожчий зв’язок.
Особливо коли йдеться про країну, де інфраструктуру потрібно не лише розвивати, але й постійно відновлювати після російських ударів.
То як держава може реально допомогти зберегти доступність зв’язку під час війни?
На мою думку, є кілька напрямків, які дадуть значно більше користі, ніж чергова спроба встановити правильну ціну на неправильному рівні.
- Критичність телекому має означати не лише красивий статус.
Це має означати пріоритетне електроживлення вузлів зв’язку, оперативне відновлення пошкодженої інфраструктури, доступ до необхідних ресурсів і зрозумілі правила роботи під час надзвичайних ситуацій.
- Телекомунікаційне обладнання має отримати режим справді критичного імпорту.
Менше податків і бюрократії на ввезення обладнання, швидші процедури, передбачувані правила та відсутність зайвих бар’єрів для відновлення мереж.
Якщо держава хоче, щоб українці мали зв’язок, то логічно не створювати додаткових витрат на його забезпечення.
- Бронювання фахівців, які фізично відновлюють інфраструктуру.
Я прекрасно розумію потребу ЗСУ в людях, ротаціях і постійній підтримці. Тут не може бути простих рішень.
Люди, які цілодобово ремонтують електромережі, відновлюють воду, лагодять кабелі та запускають базові станції після прильотів, забезпечують не просто комфорт. Вони забезпечують можливість отримувати накази, викликати екстрені служби й підтримувати роботу економіки та взагалі існування наших міст.
- Менше регуляторних органів — більше відповідальності за результат.
У нас є особлива державна суперсила: якщо проблема не вирішується, можна створити орган, який збиратиме інформацію про проблему.
А якщо й це не допоможе — створити ще один орган, який контролюватиме перший.
- Конкуренція має бути реальною, а не лише записаною в презентаціях.
Потрібно усувати бар’єри для розбудови мереж і забезпечувати рівні умови доступу до інфраструктури.
Регулювання вартості підвісу кабелів, прозорі правила доступу до будинків, зрозумілі процедури погодження з ОСББ, недискримінаційний доступ до опор та інших елементів інфраструктури — ось де держава може реально впливати на собівартість зв’язку.
- Не створювати нових витрат без оцінки їхнього впливу на абонента.
Кожна нова регуляція має відповідати на три прості запитання:
— Яку конкретну проблему вона вирішує?
— Скільки коштуватиме її виконання?
— Чи не отримаємо ми в результаті ще дорожчий зв’язок або менше інвестицій у мережі?
Якщо відповідей немає, можливо, з регуляцією варто трохи зачекати.
Про ризики зайвої бюрократії ми вже говорили чимало. Однак зараз перед нами з'явився новий і значно конкретніший виклик, у якому варто детально розібратися.
Давайте поговоримо про те, як не зробити зв’язок в Україні ще дорожчим. Причому власними руками. Причому не одразу по всіх пунктах, бо державне регулювання штука складна і є шанс скотитися у філософію чи банальний срач у коментах. Давайте зупинимося на інвестиціях в обладнання.
Найкраще це ілюструють рекомендації з кібербезпеки телеком-мереж і 5G зокрема. Вони передбачають вилучення обладнання постачальників високого ризику (High-Risk Vendors) з мобільних, фіксованих і супутникових мереж.
Звучить красиво. Кібербезпека, національна безпека, технологічна незалежність. Хто ж буде проти?
А тепер спустімося з презентацій у реальну телекомунікаційну мережу.
Що це означає для звичайного абонента?
Це не означає, що завтра хтось прийде та замінить ваш домашній роутер. Але для операторів залежно від остаточних вимог і переліку обладнання це може означати масштабну заміну мережевої інфраструктури: від базових станцій і систем передавання даних до програмного забезпечення та інших компонентів, які сьогодні забезпечують роботу мереж.
Причому йдеться не лише про закупівлю нових коробок.
Потрібно спроєктувати заміну, закупити обладнання, доставити його, змонтувати, інтегрувати з рештою мережі, протестувати та забезпечити стабільну роботу. А старе обладнання, яке ще може роками виконувати свої функції, списати раніше, ніж закінчиться його економічно обґрунтований строк експлуатації.
І все це — у країні, де телеком одночасно відновлює зруйновані вузли, закуповує резервне живлення, ремонтує пошкоджені лінії та намагається забезпечити зв’язок під час обстрілів.
А тепер головне: хто за це заплатить?
Обладнання різних виробників не є взаємозамінним за принципом "витягли одне — вставили інше". У багатьох випадках заміна постачальника означає не тільки іншу ціну обладнання, а й додаткові витрати на інтеграцію, модернізацію, персонал, логістику та експлуатацію.
Ці виробники стали вагомими постачальниками світового телекому не просто так. Вони пропонували конкурентні за ціною рішення, які масово використовують у мережах по всьому світу.
Західні альтернативи мають власні переваги, але можуть бути дорожчими в конкретних конфігураціях. Іноді різниця суттєва, іноді — ні. Тут потрібні розрахунки за конкретними моделями та мережами, а не віра в те, що будь-яка дорожча закупівля автоматично робить зв’язок безпечнішим.
І так, за цією історією стоїть значно ширший конфлікт між двома могутніми державами за технологічне лідерство. Питання безпеки реальне. Ризики залежності від постачальників із юрисдикцій, які можуть впливати на їхню діяльність, теж реальні. Причому з обох боків. Хто не згідний, згадайте про Старлінк і заборони й обмеження, які іноді випадково застосуються.
Тобто давайте не плутати дві різні речі: управління ризиками безпеки та механічну заміну всього обладнання за календарем.
Якщо конкретний елемент мережі створює неприйнятний ризик, його потрібно оцінювати й усувати. Якщо є вразливості — потрібно їх закривати. Якщо критичні функції можна захистити обмеженнями, сегментацією, контролем доступу, аудитом і диверсифікацією постачальників — ці заходи теж мають бути частиною рішення.
Але чому справне обладнання, яке виконує свої функції, обов’язково потрібно замінювати в найскладніший період історії країни? Особливо там, де заміна не є невідкладною з технічної чи безпекової точки зору?
Є старий добрий принцип: працює — не чіпай. Звісно, у кібербезпеці він не абсолютний. Але й принцип "давайте все замінимо, а потім порахуємо" — так собі стратегія.
Нагадаю що Україна наразі не виробляє потрібного обладнання, а ми живемо у світі, де китайські компоненти, електроніка та промислові товари присутні практично в усіх сферах життя. І ніхто серйозно не пропонує за один день замінити всю китайську електроніку в країні. Чомусь у телекомі дехто вважає, що це можна зробити без серйозних наслідків для інвестицій і цін.
А що Європа?
У 2026 році Єврокомісія оцінила можливі витрати на заміну відповідного обладнання в ЄС у мільярди євро на рік протягом перехідного періоду. Це не український кошторис і не прогноз автоматичного подорожчання тарифів, але дуже наочна демонстрація масштабу питання.
Якщо навіть для Європи це значні кошти, то що говорити про українських операторів, які працюють в умовах війни, пошкодженої інфраструктури й обмежених інвестиційних ресурсів?
І тут важливий нюанс: європейська політика не означає, що будь-яке китайське обладнання автоматично заборонене в усіх мережах ЄС за однаковим графіком. Підходи й обмеження відрізняються між країнами та категоріями обладнання. Саме тому нам потрібне не сліпе запозичення, а власна оцінка ризиків і наслідків.
Критикуй – пропонуй
- Не відмовлятися від кібербезпеки, а перейти до ризик-орієнтованого підходу: що саме становить ризик, наскільки він критичний і які заходи справді необхідні.
- Перед запровадженням обов’язкових строків заміни провести повноцінну оцінку витрат для операторів і можливого впливу на тарифи.
- Передбачити щонайменше відстрочку на час війни для обладнання, яке працює стабільно та не створює доведеного неприйнятного ризику, із чіткими винятками для критичних вразливостей.
- Якщо держава вимагає дострокової заміни з міркувань національної безпеки, чесно обговорювати механізми компенсації або співфінансування таких витрат.
Бо є різниця між безпекою, за яку ми свідомо платимо, і витратами, яких можна було уникнути завдяки розумному плануванню.
Мій висновок простий: кібербезпека — обов’язкова. Але примусова заміна справного обладнання під час війни без належної оцінки ризиків, витрат і альтернатив — це рішення, яке потребує перегляду.
Мінімум — відстрочка на час війни. А далі — зважений, поетапний перехід, який зміцнює безпеку, а не просто збільшує рахунок за зв’язок.
Бо стабільний інтернет під час війни — це не розкіш і не бонус до тарифного плану. Це складова стійкості країни.
І дуже не хотілося б, щоб у боротьбі за цифрову незалежність ми випадково зробили незалежним від інтернету ще й гаманець пересічного українця.
