Від справи Гандзюк до "Карфагену": кислота безкарності

"Карфаген" іще раз сколихнув усю країну: знову корупційні оборудки, знову "кришування" та перевертні в погонах у правоохоронних та силових структурах. Лякає те, що в найстрашніші для країни часи корупція не зникла, а адаптувалася. І схеми схожі, але тепер це ще й постріл у ногу всій країні, яка бореться за своє виживання.

Але на фоні корупції в тіні знову залишилися журналісти. Ті, хто фактично виконує роботу правоохоронних органів і викривають різного роду схематоз та навіть наркокартелі.

5 листопада Європейський суд з прав людини визнав відповідальність України за порушення права на життя Катерини Гандзюк та свободи вираження поглядів. Фактично держава отримала міжнародний вирок за те, що сталося з людиною, яка не боялася говорити про корупцію та зловживання владою.

Після "Карфагену" та "Мідасу" це виглядало лише черговою новиною у стрічці, яку більшість просто прогорне далі. Але все значно складніше.

Це ж було вже

Журналісти та громадські діячі – одна з найменш захищених груп нашого суспільства. І це при тому, що під час війни саме медійники є основою демократії та свободи слова, яка не дає скатитися в пропаганду. Але їх атакували раніше і продовжують робити це зараз.

Рух "Україна без Кучми" почався з незручного журналіста Георгія Гонгадзе, який не боявся бути правдорубом, а не підлабузником. Отримував погрози, а в підсумку поплатився життям за свою позицію.

Мав честь знати особисто, навчатися та працювати разом із Катериною Гандзюк. Катя – громадська активістка з Херсона, політична діячка, людина, яка ніколи нічого не давала спустити на гальма. Вона була надзвичайно пасіонарною. Вона була незручною для всіх, хто прокручував різні корупційні "оборудки".

Свого часу таких людей намагалися максимально знецінити. "Грантоїди", "соросята" та інші зневажливі ярлики, якими політики прикривали небажання відповідати на незручні запитання. Подібну риторику ми чули й від представників колишніх "регіоналів". Хоча досвід показує, що серед них не буває колишніх.

31 липня 2018 року Катерину облили сірчаною кислотою біля її будинку в Херсоні. Вона отримала тяжкі хімічні опіки, перенесла численні операції та три місяці боролася за життя. 4 листопада її не стало.

Пройшло 8 років. Знову активна громадськість, знову журналісти, знову "кислота". На плівках НАБУ зафіксували, що цього разу мали облити лідера Bihus.Info Дениса Бігуса.

Виглядає, що ми нічому не вчимося. А криміналітет і далі продовжує почувати себе безкарним. Як казав класик: "Це ж було вже".

Ми не виконали своїх зобов’язань

Справу Каті Гандзюк затягували (і продовжують затягувати) всіма можливими і неможливими способами.

Спочатку напад кваліфікували як хуліганство. Потім затримали Миколу Новікова, який виявився непричетним. Публічно звітували про успіхи розслідування, поки друзі Каті, журналісти й активісти змушені були буквально виборювати кожен крок до встановлення справжніх винуватців.

Тодішнє керівництво МВС на чолі з Арсеном Аваковим звітувало про затримання підозрюваних, однак парламентська слідча комісія згодом встановила численні порушення: затримки, неналежну перевірку доказів, проблеми з передачею матеріалів між правоохоронними органами та недостатнє дослідження можливої причетності інших замовників.

Виглядало, наче МВС та всі дотичні не намагалися встановити винних та притягнути їх до відповідальності, а активно імітували розслідування.

І тепер, через вісім років, ЄСПЛ підтвердив: українська держава не виконала своїх зобов'язань.

Суд встановив порушення статті 2 Європейської конвенції – право на життя, а також статті 10 – свободи вираження поглядів. Також ЄСПЛ дійшов висновку, що напад був пов'язаний зі здійсненням або зловживанням владою, а отже, відповідальність за нього несе держава.

Також європейці наголосили: розслідування можливої причетності інших замовників було недостатньо ретельним і затягнутим. В цілому, ми це і так бачили, однак тепер нас у це носом ткнули міжнародні колеги. Сором.

Суд також каже, що насильство проти громадської активістки має наслідки для всього суспільства. Воно залякує інших журналістів, активістів та всіх, хто наважується контролювати владу.

Але ми продовжили біг по граблях.

Що змінилося за вісім років?

26 червня 2023 року суд першої інстанції засудив колишнього голову Херсонської облради Владислава Мангера та Олексія Левіна до десяти років ув'язнення за замовлення й організацію нападу на Катерину Гандзюк. Але це ще не кінець.

Вирок оскаржується в апеляції. Судові засідання неодноразово переносилися, змінювалися колегії суддів, розгляд доводилося починати спочатку. Мангер шукає всі можливі способи затягнути справу та зірвати засідання: то в нього з’явилося бажання мобілізуватися до ЗСУ, то стан здоров’я нібито не дозволяє рухатися далі.

Родина та друзі Катерини побоюються, що затягування може призвести до спливу строків давності у 2028 році. Наступне засідання призначене на 23 грудня.

Якщо навіть у такій гучній справі, за якою стежила вся країна та міжнародні суди, досі немає остаточного рішення, то що говорити про менш відомих активістів, журналістів чи звичайних громадян? Як вони можуть почувати себе в безпеці після прикладу Каті Гандзюк та останніх плівок "Карфаген"?

Після восьми років ми знову чуємо, що ніхто не боїться атакувати журналістів та активістів: могло дістатися Денису Бігусу та колегам із редакції, згадували також видання Pro Kyiv та блогера Ігоря Лаченкова. Чергові спроби закрити рота медійникам.

Функція правоохоронців: захищати чи атакувати журналістів?

Останній рік може відлякати будь-кого від роботи в медіасфері. У межах справи "Мідас" підозрювані збирали папочки на Юрія Ніколова, Юрія Бутусова та інших журналістів. У "Карфагені" йшлося про загрозу життя та здоров’я медійників. Природно, що в людей буде все менше бажання йти в професію, де за тобою стежать та можуть безкарно облити кислотою.

Я не стверджую, що вся правоохоронна система працює на злочинців. І хочу вірити, що це поодинокі жахливі приклади на противагу багатьом доброчесним службовцям.

Ті ж таки НАБУ та САП показують, що в системі є люди, готові викривати навіть топпосадовців. Але саме від реакції держави залежить, чи залишаться такі випадки злочинними діями окремих осіб, чи перетворяться на звичну практику безкарності.

Тиск на медійників сьогодні має різні форми: фізичні погрози, кібератаки, SLAPP-позови, збір приватних даних тощо. І так виглядає, що чим далі, тим менше перешкод для того, аби пресувати журналістів.

Часто про свободу слова згадують саме тоді, коли її намагаються придушити. Тиск на журналістів та активістів – це як страшна хвороба, яку помічаєш лише тоді, коли вона прогресує.

Точно хочеться, щоб ми не чекали чергового страшного діагнозу, а діяли на випередження. Правоохоронна система має пройти очищення і чітко визначити пріоритети: вона на боці євроінтеграції чи криміналу? Буде захищати чи атакувати свободу слова?

Бо ще одного уроку ціною людського життя Україна собі дозволити не може. Пора вже сходити з довгої дистанції під назвою "біг по граблях".

Ярослав Юрчишин