15217 посетителей онлайн
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

Продовжувати удари по російських підприємствах та об’єктах транспортної інфраструктури, зокрема й у глибині РФ, безперечно, варто!

Продовжувати удари по російських підприємствах та об’єктах транспортної інфраструктури, зокрема й у глибині РФ, безперечно, варто!

Натрапив у соцмережах на коментарі окремих наших лідерів громадської думки, які застерігали від руйнування Кримського мосту. Мовляв, це лише сильніше розлютить Путіна, і він остаточно відмовиться домовлятися про припинення вогню. Те саме лунало й тоді, коли ЗСУ атакували логістичні склади маркетплейсів Wildberries та Ozon. Аналогічну позицію озвучували й деякі представники американської адміністрації.

Проте наївно вважати, що активність ЗСУ якимось чином впливає на готовність господаря Кремля припинити агресію. Він піде на це лише під тиском обставин — коли справді не матиме іншого виходу. А така безвихідь виникне винятково внаслідок повного вичерпання фінансових, людських і технічних ресурсів, необхідних для ведення бойових дій.

Кремлівський диктатор, звісно, не планував воювати проти України майже пʼять років. Він був щиро переконаний, що його армія захопить нашу державу за лічені тижні, максимум — за місяці, а українські військові просто розбіжаться по домівках чи за кордон.

Коли ж цей сценарій провалився, Путін і його оточення вирішили, що все одно дотиснуть Київ та Європу й здобудуть перемогу у війні на виснаження. Заяви про готовність воювати «хоч двадцять років» — це, з одного боку, очевидний блеф, а з іншого — сліпа віра в те, що Росія зрештою витримає довше: або втомиться український народ, або європейські партнери припинять нам допомагати.

Саме тому, на жаль, навіть теоретично не варто розраховувати на завершення бойових дій до осені 2027 року. Зараз кремлівські керманичі вичікуватимуть виборів у Франції, сподіваючись на тріумф Марін Ле Пен — так само, як раніше покладала надії на те, що перемога Трампа дозволить схилити Україну та ЄС до капітуляції.

За таких обставин нам слід думати не про майбутні вибори в Україні, а налаштовуватися на те, що протистояння може тривати ще кілька років. Безумовно, завжди залишається ймовірність появи «чорних лебедів», здатних кардинально змінити настрої у верхівці РФ.

Однак, зважаючи на те, що безпосередньо на лінії фронту жодна зі сторін наразі не має спроможностей для досягнення стратегічної переваги та завдання нищівної поразки, вибір цілей на території ворога має визначатися не страхом перед гнівом Путіна чи Трампа. Єдиним критерієм тут повинні бути ефективність і доцільність — співвідношення витрачених фінансових і технічних ресурсів до отриманого результату.

Водночас слід виходити з того, що попри рабську ментальність переважної більшості росіян, стрімке погіршення рівня життя — зокрема через знищення складів провідних маркетплейсів, дефіцит пального, стрибок цін на базові товари та загрозу масового банкрутства банків — неминуче накопичуватиме невдоволення в суспільстві. Цей чинник стане хоч і не вирішальним, але вагомим аргументом для тієї частини кремлівських еліт, яка шукатиме вихід із війни.

Варто нагадати, що так звана «Лютнева буржуазна революція» 1917 року спалахнула внаслідок банальних снігових завірюх і зриву своєчасного підвезення борошна до Петрограда.

Тому атаки дронами та ракетами, здатні наблизити подібний ефект, потрібно нарощувати — звісно, з дотриманням норм міжнародного гуманітарного права. Росіяни мають усвідомити: війна — це не щось далеке в Україні, за чим можна спостерігати з безпечного дивана, не відчуваючи всього жаху й абсурдності найбільшого кровопролиття у світі після 1945 року. Ця реальність мусить прийти і в їхні домівки — і не лише у вигляді «вантажів 200» чи скалічених солдатів, які заполонили вулиці російських міст.

І насамкінець — щодо бравади кремлівських керманичів про намір воювати два десятиліття.

Найдовші війни Московське царство, а згодом Російська імперія, вели у XVI, XVIII та XX століттях. Це Лівонська війна (1558–1583 роки) за контроль над землями сучасних Естонії та Латвії та вихід до Балтійського моря, яка завершилася нищівною поразкою Москви; Велика Північна війна (1700–1721 роки) проти Швеції; а також Перша світова війна (1914–1918 роки).

Підсумком кожного з цих конфліктів ставало катастрофічне виснаження людських і матеріальних ресурсів. Це незмінно призводило до тотального зубожіння населення, бунтів і смути — безглуздої та нещадної, із фізичним винищенням представників влади й багатіїв, — що ставило під загрозу саме існування держави. Про ці історичні уроки варто нагадувати на будь-яких переговорах щоразу, коли російські опоненти знову затягують стару пісню про готовність воювати «хоч двадцять років». Їх цілком може спіткати та сама доля.





Загрузка...