Вороги України і стратегія знищення держави
Євген Ясюра
Питання визначення ворогів для українців видавались більше риторичними або філософськими, лежали на поверхні. Тільки вороги та невігласи не хотіли бачити того, що було настільки очевидним, що не потребувало особливих доведень, вишукування доказів. Але світ більше не білий і чорний, політична палітра на різних етапах видозмінювалась від білого через гамми сірих відтінків, різного кольору з такими ж неоднозначними відтінками, у діалектичному розвитку поверталась як до початкових вихідних так і піднімалась на вищий щабель. Всі ці аспекти, хамелеонні зміни притаманні і українській політиці.
На місце політиків державників поприходили політикани від бізнесових кіл, вчорашні аферисти, антидержавники, які не так давно були викинуті з політичного життя країни, у яких аж палає лють до всього українського, і які своїми популістичними заявами та висловлюваннями не тільки перекручують та спотворюють реальні історичні події, а навіть відкрито і відверто пропагують неприйнятну українцям міжнаціональну нерівність, звеличують досягнення ворожої держави та її очільника, применшують значення українців в історичних подіях, на що здатні лише відверті вороги українського народу.
Вороги мають також різні відтінки і забарвлення, різну класифікацію і конфігурацію, але їх поєднує одне-ненависть до української держави, до української мови, української культури та української історії, а ще й до державних інституцій, символів та атрибутів.
Вороги зовнішні – вони видимі і відомі. Це тоталітарний режим путінської московії, вони не приховують своїх поглядів, своїх прагнень захопити і знищити українську державу, знищити її незалежність, діють відкрито, нахабно або навпаки гібридно, більш вишукано та замасковано, придаючи своїм діям нікчемні виправдання для світової спільноти. Для зовнішнього ворога українець- це якесь історичне непорозуміння, яке виникло штучно у 18-19 століттях і заявило світу про свою національну ідентичність, не погодивши з "великім расейским царскім самодержавієм". Автор опускає дискусії про походження росіян як нації, бо стаття не про їх ідентичність, не про російський народ, а про ворога –авторитарний людиноненависницький путінський режим.
Для внутрішніх ворогів питання українства набагато складніші. Для них відродження української мови – це насильна українізація (це в незалежній українській державі), народ якої на своїй шкірі століттями відчував всі "перли" русифікації за царизму та десятиліттями в період комуністичного терору. Упродовж історичних епох великоруський шовінізм насильно нав’язував свою мову, безкультур’я, хотів насадити волелюбним українцям свій кріпацький уклад життя та рабську психологію. Поняття сучасної українізації – це відновлення української духовності, культури, мови, державних інститутів, це відмова саме від наслідків її насильної русифікації, але вороги сприймають це по своєму, під дудку кремля волають про утиски російськомовного населення. Мовні питання, здебільшого, виникають у маргінальних політиканів напередодні виборів, які рвуться до влади, щоб повернутись у велику політику, взяти реванш будь-якими способами, а навіть жертвуючи українською незалежністю, бо нічого нового і конкретного не можуть протиставити подібній теперішній владній команді чи запропонувати певну стратегію виходу із кризи та подальшого розвитку.
А тепер конкретно про внутрішніх ворогів українського народу:
- Головним і найбільш небезпечним ворогом для держави і її народу є олігархічна антиконституційна система управління, явно далека від проголошеної в українській Конституції соціальної держави. Система олігархату передбачає зрощення великого злочинного капіталу з найвищими державними структурами, а фактично створення найвищих державних (законодавчих, виконавчих та судових) органів самим олігархатом. Парадоксів тут немає. Парламент формується за кошти великого капіталу, він же формує уряд і центральні органи влади. Олігархат формує законодавчу базу діяльності судової системи, а через утворені та настановлені ними ж показові "європейські конкурсні" комісії і саму судову вертикаль та ніби-то антикорупційні органи.
За 10 останніх років, внаслідок прийняття недосконалих показних законодавчих змін, під виглядом європейських реформ, було зруйновано державне управління, зруйновано систему правосуддя.
Революція гідності, Майдан принесли надію для народу, що нова патріотична влада зуміє правильно визначити стратегію, правильно розставити акценти, ліквідувати наслідки режиму президента-втікача, поверне народу пограбоване .
Але сподівання патріотичних українців виявились марними, у перші місяці ще лунали казкові лозунги, але досить швидко нова постмайданна влада осідлала схеми і потоки своїх попередників, стала все більше віддалятись і забувати про свій народ, час від часу згадуючи у часи біди, військових трагедій, виявляючи співчуття та приймаючи таки недолугі поверхові законодавчі акти про незначні пільги, виплати родинам загиблих в боях.
Після революції Гідності чимало соратників президента-втікача, відвертих ворогів українського народу, які приймали так звані диктаторські закони, принишкли нижче трави, били себе в груди, каялись та запевняли нову владу в прихильності та відданості народу. Новою владою зло не було покаране, допущені серйозні прорахунки в питаннях люстрації, вчорашніх ворогів залишили в парламенті, а чимало і в органах центральної влади.
За 6 останніх років (за правління двох президентів) законодавча діяльність була спрямована на вироблення нормативних документів в інтересах того ж великого олігархічного капіталу. Все це привело до занепаду державних інституцій, привело до хаосу, оскільки розбалансувало минулу систему, не створило чіткої нової з визначеними правилами, однаковими для різних категорій та груп.
Для панівного великого капіталу війна на сході з московітами (в т.ч. їх регулярними військами) та їх ставлениками стала одним із способів збагачення. У період війни та протистояння 2-х світів (молодої української демократії і московітського шовіністичного загарбницького авторитаризму) продовжувалась торгівля з Росією та самопроголошеними невизнаними псевдо республіками, а народу втюхувались ідеї патріотизму, припинення торгівлі, введення санкцій проти агресора. Час від часу на лінії розмежування відбувались конфлікти між патріотично налаштованими групами українців та відвертими контрабандистами, державні інституції ще не наважувались відкрито виступати проти патріотів-націоналістів, ніби не зауважуючи протистоянь та згладжуючи небажані для влади інциденти, але з часом все-таки на тих же патріотів з Майдану, захисників країни стали заводити кримінальні провадження, намагаючись погасити елементи патріотизму та вести курс країни "до світлого майбутнього" за правилами і в інтересах олігархічних кланів. За найкрасивішими лозунгами для українців, політтехнологи від найвищої влади та її підконтрольні ЗМІ тішили наївний народ вірою у краще майбутнє, запевняло про створення потужної армії, дурило людей розвитком мови, вводячи квотні медійні мізери, тішило нездійсненною мрією для українців мати свою незалежну українську церкву, а байки про доленосне значення Томосу тримало вірян у постійній напрузі, особливо в період чергових виборів. У той же час країна нещадно розкрадалась, знищувались її природні ресурси, валились один за одним банки, з яких виводились мільярдні кошти, які осідали на офшорні рахунки певного клану наближеного до владної верхівки.
Звичайно, такі процеси не могли не зачепити ряд інших олігархічних кланів, які після революції Гідності новою владною верхівкою трішечки були відсунуті від основних багатств країни, але які так і не звикли програвати і ділитись, а привикли отримувати найкращі ресурси та цілі галузі, винятково грабувати та збагачувати свої статки (не тільки для краси у Forbs).
На таких промахах державного управління, ігноруванні волі українців та основних законів суспільного і економічного розвитку, постмайданівська влада опинилась на задвірках, втратила ричаги влади і привела до глибоких, не контрольованих політичних змін, волею долі із-за своєї надмірної жадібності та все більшого відриву від свого народу, заклала фундамент для свого же краху. До влади прийшла нова полі-олігархічна (симбіоз кількох олігархічних кланів) команда під красивою назвою одноіменної мильної опери-серіалу "Слуга народу".
Нова владна Зе- команда не готова була до управління державою, не в стані була вибудувати нову державну вертикаль, за кілька місяців кадрових та управлінських провалів, міжусобних конфліктів та скандалів фактично втратила контроль за управлінням країною. Нашвидкоруч прийняті у "турборежимі" закони ще більше загострили протистояння політичних партій.
На фоні занепаду різних державних інституцій, управлінського хаосу, повного краху спроби відновити керованість державою, стали піднімати голову різні антидержавні групи та утворення, відбулась трансформація низькопробних "еліт" партії регіонів та створення антиукраїнської опозиційна платформа "За життя" (ОПЗЖ) (тріумвірат співголів Медведчука В.В., Бойка Ю.А. та Рабіновича В.З.), яка в наступному зазнала змін і з неї вийшло кілька колишніх партійних діячів (Вілкул О., Мураєв Є.), які створили кілька політичних проектів: Опозиційна партія, партія "Наші".
Не вдаючись детально в нюанси відродження, партійної розбудови партії ОПЗЖ, характеристик її нових очільників –співголів, не вдаючись до їх колишнього минулого, багатого на закиди до співпраці з КДБ, МВС, кримінального минулого, що відкрито викладено на інтернет-сайтах вікіпедії і доступні для населення, зупинюсь кількома штрихами на антидержавній, антиукраїнській діяльності 3-х голового тріумвірату.
Колишній забутий політик, колишній глава адміністрації президента Кучми Л., колишній заступник голови ВР Медведчук В.В. не був списаний з політичного життя, а будучи кумом президента РФ Путіна, очевидно, за проектом і настановою останнього, був реанімований у велику політику, став все вище піднімати голову та набирати політичних дивідендів. Широко використовуючи популістичні лозунги, маючи достатні підстави для критики теперішньої влади, як один з очільників тріумвірату, заручившись підтримкою кума (про що свідчать вояжі його та команди до кремля), Медведчук В. став активно просувати ідеї ворожої держави та її антиукраїнських планів. Для одурманення простих українців команда Медведчука В. під іменем соратника по партії Козака Т. (колишнього очільника львівської митниці в часи нагромадження основного капіталу, коли податкові структури очолював рідний брат Медведчука В.- Сергій Медведчук) скупила кілька медіа- холдингів (News one, Zik, 112), заполонила всі ефіри проросійським контентом та власною пропагандою. До вихваляння руського міра задіяні медіа структури, ЗМІ, телеканали і інших соратників по партії. По даний час походження коштів на придбання медіа-холдингів так і не встановлено державними структурами.
Віктор Медведчук, який ще донедавна займався нафтовим та ін.. бізнесом в Росії (безумовно за погодженням свого кума), створив десятки офшорних фірм на Кіпрі, Мальті, Маршаллових островах, Сент-Кіттса і т.д., які значаться на його дружині Марченко О. Упродовж правління президента Зеленського В.О. все більше став входити в роль політичної верхівки України, надалі увійшов до олігархічного клану Коломойського І.В., об’єднавши з ним частину бізнесу (компанії значаться власністю Коломойського І.В. та Марченко Оксани -дружини Медведчука В.), став просувати бізнесові та політичні інтереси російського капіталу на український ринок та політичної стратегії ворожої держави. Економічна діяльність мало цікавить автора, але окремі її напрямки загрожують економічній безпеці держави (енергетичний сектор, преференції для олігархічних підприємств, зняття санкцій для визначених українських компаній). Тільки дозвіл нової влади (президентської команди Зеленського В.О.) на закупівлю дешевої електроенергії з РФ нанесло потужний удар по енергетичному сектору економіки, викликало ледь не аварійну необхідність до зупинки окремих енергоблоків АЕС та кинуло державу у мільярдні збитки. Більш детально про союз 2-х олігархів у проекті "Ти не один". Нововиявлений союз Коломойського та Медведчука від 11.06.2020.
Державні структури, покликані контролювати бізнес олігархів, самоусунулись від своїх функцій, бо на чолі союзного клану знаходиться "хрещений батько" Ко.
Окрилений економічним олігархічним союзом та політичною підтримкою очільника ворожої держави, Медведчук В. розправив плечі, став просувати політичні плани РФ та свого кума серед європейських політиків, не маючи на те офіційних повноважень представляти українську державу, але використовуючи повноваження українського парламентаря та політичну платформу ОПЗЖ.
Подібну риторику про швидкий мир (на капітулянтських умовах кремля), вільну економічну зону для Донбасу (читати нові офшори для кланів Ко, Медведчука і ін., щоб не залежати від центральної влади та вести економічний бандитизм), федералізацію Медведчук В. та його політична команда поширили на всю країну під гаслами політичних і ідеологічних партійних змагань, а реально проводячи путінську антидержавну, антиукраїнську пропаганду, незаконну діяльність, що несе загрозу основам суверенітету і незалежності України.
У своїй риториці Медведчук В.В. не добирає слів, його виступи і промови свідомо начинені проросійськими закликами і трактуваннями. Але іноді в його злобних висловлюваннях лунають злочинні фрази, коли він українців називає нацистами і фашистами в контексті діяльності патріотичних політичних сил. Все українське, патріотичне для політичної сили ОПЗЖ- це злочинне в уявленні її очільників. Подібної риторики дотримується і інший очільник цієї партії Рабінович В.З. (численні виступи на їх ТВ-каналах).
Останні подібні висловлювання ужив Медведчук В. у своїх виступах, присвячених річниці визволення Києва від німецьких загарбників.
Тепер декілька роз’яснень та лікбезу великим науковцям ОПЗЖ з історії 40-50 років (про пакт Молотова-Рібентропа, спільний парад армії гітлерівської Німеччини і СРСР, секретні директиви про напад на Польщу та поділ її земель, очікування гітлерівським командуванням у вересні 1939 року вторгнення червоної армії у Західну Україну та відступ від лінії Стрий-Броди на захід за обумовлену межу кордону по річці Сян, захоплення Радянським Союзом Галичини коментувати та пояснювати не буду, бо це, напевно відомо кожному пересічному українцю зі школи):
1) Питання в іншому, чому українці за неповні 2 роки 1939-1941 рр. так зненавиділи москалів, їх армію, каральні загони НКВД, комуністів і всю радянську владу. Відповідь доведена історичними дослідженнями, доказами страшного комуністичного енкаведистського терору (детально описано у книзі автора "Нашестя московітів або гірка правда, довжиною у 100 літ, вид.Посвіт,2020).
2) Чому українці йшли на вишкіл у підрозділи німецької армії у 1942-43рр.?
Йшли для вишколу протистояти зловіщому тоталітарному сталінсько-беріївському режиму, маючи надію отримати автономію чи надалі виборювати незалежну державу. Причина- у кривавому терорі совітів 1939-1941рр.
3) Чи брали українці участь в бойових підрозділах німецького Рейху)?
Так, і в німецьких і в українських (дивізії СС "Галичина", численних з’єднаннях УПА). Причина: у кривавому терорі НКВС щодо українців у 1939-1941рр.
4) Чи брали українці участь у військових діях проти червоної армії?
Так, бої під Бродами, бродівський котел. Причина: не допустити війська СРСР на територію Західної України.
5) Чи брали українці участь у визволенні України від німецько-фашистських загарбників?
Так, воювали. Від літа 1944 року червона армія щоденно проводила мобілізацію і поповнювалась новими частинами, а фактично "свіжим м’ясом" українців-галичан, яких кидали без військової підготовки, а іноді і голіруч на укріплені висоти Східних Бескид, Карпат, на перевали проти численних бетонних дотів- вогневих точок так званої оборонної лінії "Арпада".
6) Чи брали участь у визволенні України від німецьких загарбників вояки української дивізії "Галичина"?
Так, брали, після прориву бродівського котла, тисячі українців залишили україно-німецькі підрозділи, повернулись в свої краї і при перших мобілізаціях більшість поповнили війська червоної армії. До правди, значна частина добровольців пішла в УПА і до 50-х років боролась за незалежність України.
Згідно історичних досліджень мільйони росіян брали участь у військових формуваннях німецьких військ, воювали проти червоної армії (армія генерала Власова, козачі загони), але ніхто російський народ не називає нацистами, ні фашистами.
А тепер щодо самих висловлювань очільників партії ОПЗЖ та приклеювання українцям ярликів "нацистів" та "фашистів":
- Можна зрозуміти мантри, виголошені напівграмотним депутатом Рабіновичем В., який університетів не закінчував, його університети – це тюремні строки за афери, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах і т.д. (байдуже, що минули строки давності), співпраця зі спецслужбами, подвійне громадянство….
- Важко зрозуміти заслуженого юриста Медведчука В., який свідомо використовує подібне у своєму лексиконі (точно по ворожій путінській доктрині).
Міркування та висновки:
1) Медведчук В. , як політик і гр..України, свідомо насаджує українцям ворожу путінську ідеологію, веде антиукраїнську злочинну агітацію і пропаганду, відкрито ображає мільйони патріотів українців, які відстоюють свої національні, політичні, економічні і соціальні права. Такі дії потребують належної юридичної кваліфікації за порушення кримінального законодавства у сфері національної безпеки.
Дивно те, що ці слова лунають з уст політика, чий батько був колаборантом та співпрацював з німецькими окупантами у роки війни. Батько ж автора статті у 17 років 6 жовтня 1944 року став стрілком червоної армії, пройшов війну.
2) Потребує юридичної оцінки та правової кваліфікації і другий аспект діяльності Медведчука В.В., оскільки є всі правові підстави вважати його дії державною зрадою.
Так, Медведчук В.В. в період військової агресії Російської Федерації проти України, захоплення ворогами частини українських територій (АР Крим, частини донецької та луганської областей) відкрито, самовільно неодноразово відвідував країну агресора, більше того, особисто зустрічався не просто з якимись клерками, чиновниками, бізнесменами, чи навіть співробітниками ворожих спецслужб, а із самим верховним головнокомандуючим армією РФ, під керівництвом якого розроблявся та втілювався план по захопленню частини суверенної української держави, від зброї якого було знищено тисячі українських воїнів та мирного населення. У часи 2014-2015 років з території РФ реактивними системами залпового вогню ворожа армія прямо обстрілювала прикордонні застави, позиції українських військ. Питання не тільки в тому, що обговорювали і які злочинні плани виношували два кума, а питання і в правовій кваліфікації таких дій.
Будучи українським парламентарем, будучи носієм державної таємниці, маючи спеціальний дозвіл від СБУ на доступ до таємних документів країни, Медведчук В.В. в 2019-2020 роках, в умовах гібридної, офіційно неоголошеної, але і не закінченої війни, в умовах анексії ворожими військами частини території України, продовження бойових дій зі сторони як безпосередньо військових, інструкторів, командирів РФ так і фінансованими агресором військових банд формувань (в т.ч. приватних військових формувань, ними ж створених, фінансованих і оснащених) неодноразово зустрічався з Путіним В.В. та його оточенням, не маючи на це дозволу керівництва країни, СБУ, не будучи уповноваженим на ведення міжнародних з перемовин, не маючи при цьому затверджених директив.
3-й аспект, який потребує детального розслідування, пов’язаний з участю Медведчука В.В. у роботі 3-х сторонньої контактної групи, що привело фактично до переговорного тупику і так званого замороженого конфлікту.
4-й аспект, це питання ролі і участі Медведчука В.В. в обміні українських заручників та полонених. В цілому цей процес проведено медійно, це надало визнання політика певними колами, значно розширило його політичний партійний електорат. Показове звільнення таких полонених чи не привело до реінкарнації Путіним свого кума у великій політиці. Подальший процес обміну був заморожений чи не за домовленістю між кумами для отримання політичних, військових, територіальних уступок .
5-й аспект: потурання найвищих державних структур (президента, ОП, СБУ, РНБО, уряду) керівництву ОПЗЖ привело до антидержавних процесів, так званої політичної диверсії проти державних інституцій. Під приводом та можливостями парламентарів, 47 депутатів від ОПЗЖ звернулись до Конституційного суду про визнання не чинними ряду законодавчих актів. На вимогу цієї незначної групи депутатів Конституційний суд, на противагу цілій Верховній Раді, зайняв антидержавну позицію, виніс рішення, яке суперечить державній політиці у сфері боротьби з корупцією, в той час, коли відносно самих депутатів, особисто Медведчука В., багатьох суддів, а навіть щодо суддів КС ведуться перевірки щодо неправомірного збагачення.
Дані дії, судове рішення носять ознаки злочинної змови у найвищій судовій інстанції та фракції парламенту, яка складає менше 1/8 членів найвищого законодавчого органу України, фактично виглядає як процес поступового захоплення влади в Україні кремлівськими ставлениками, ігноруванні ними законів України, залучення до антидержавних дій найвищих судових інститутів.
Останні події наводять на небезпечні роздуми, що насправді, і це все стає більш очевидним, що Президент України і його вертикаль семимильними кроками втрачають керованість державою, антидержавні діячі із застосуванням та руками судової системи (приклад по ОАСК, КС) все більше перебирають на себе державні важелі влади.
Половинчасті заходи на кшталт нарад РНБО, обговорень, без рішучих державницьких рішень самого гаранта Конституції (по розпуску КС, ОАСК), рішучих дій спеціальних служб (аж до припинення ворожої діяльності антидержавних діячів та їх арешту) створює загрозу національній безпеці держави та керованості державою.
Президент України Зеленський В.О., видається, ще не в повній мірі проснувся із тривалої сплячки, уготованої йому своїм (скоріше чужим) оточенням та офісом. Час ликування на лаврах переможця виборів 2019 року минув і канув у глибоку прірву. Пора відкрити очі на процеси падіння, політичну кризу, наступ внутрішніх ворогів, відкинути вплив та інтереси олігархату з найближчого оточення, проросійських політиканів, які давно переступили червону лінію української державності.
Додатковим підтвердженням повзучого реваншизму, захоплення влади є остання виборча кампанія до місцевого самоврядування та її результати.
Я вірю у Президента України, у його спроможність адекватно сприйняти навислі загрози, загрози не просто втратити владу, а загрози існуванню держави, ще не все втрачено, але рішення мають бути негайні, жорсткі.
Багато мудрих порад, пропозицій розміщено небайдужими політиками, патріотами -журналістами в ЗМІ за останній день, завдання використати весь державний потенціал і механізми спецслужб для припинення антидержавних дій ворогів України.
Зволікання Президента смерті подібно, хіба…., коли це не є стратегія здачі інтересів держави ворогу самим Гарантом.
