Дорога в Європу
Ця дивна і сумна історія повністю побудована на реальних подіях із життя сучасних селян зі львівщини, а її суть втілює проблеми більшості населення країни та байдужість сучасної цинічної олігархічної влади, яка нічого спільного з конституційним народовладдям та соціальною державою не має. Тупість і невігластво владних чиновників різних ланок повністю дискредитують і так неприйнятну народом владу. Деградація владних структур, відсутність відповідальності, руйнація державних механізмів – ось до чого довели Україну усі оті "реформатори".
Агов дідусю, куди прямуєте?, - запитую двох лішнянських селян, звертаючись до старенького дідуся Мирослава, якого зустрів при центральній дорозі Дрогобич-Самбір з невеличким возиком та кількома сухими гілками. Подивився на цікавого запитувача дід та й мовив з гумором: "На захід, в Європу синку, бачиш, дорога на Самбір, далі Перемишль, то … до Європи, але ми з жінкою так далеко не йдемо, а тілько догори, при дорозі добре гілляча полишили турецькі хлопці, які дорогу минулого року ремонтували, ото завдяки їм і виживаємо, візьмемо возика та й маємо на день палити, а 3-4 возики і тиждень погріємось".
А хіба приміське село не має газу? - продовжую розмову.
-Та є у нас газ, і котел стоїть, але палити дуже дорого, не можемо ми з жінкою позволити собі на таку розкіш.
-А хіба ж Ви старенькі не маєте субсидії, держава ж усім допомагає?
-Та де там, які субсидії, держава глуха до пенсіонерів.
Щоб не обмовляти даремно державних мужів, які позасідали на Печерських пагорбах, спробую розібратись у справі діда Мирослава та баби Анастасії.
Село Лішня, хоч і є околицею колись потужного промислового центру Дрогобича, але із занепадом міської господарки та величних заводів (проданих владними мужами), давно стало звичайним депресивним приміським селом, на який споглядають міські чиновники та й окремі містяни аби захопити кавалок сільської землі.
Більшість молодого здорового та працездатного населення подалось у світ за очі в далекі краї щоб мати змогу прогодувати свої родини.
Не стала винятком у тих суворих історичних процесах і галицька родина діда Мирослава. Дочка, вчитель за фахом, з внучкою ще в 2006 році покинули країну та опинились далеко за океаном. Роки збігали, внучка в далекій Америці вийшла заміж за емігранта–українця, створила свою сім’ю, вже збудували власний будинок. В їх родині народилося двоє дівчаток. Внуки та правнуки діда Мирослава стали громадянами США. Поважний дідусь Мирослав став прадідусем, ото ж радіє, коли має можливість хоч по телефону поговорити з дітьми, внуками та правнучками.
Так і незчувся дід Мирослав як у справах, при вічній зайнятості, клопотах його наздогнали цілих 80 літ. 50 літ віддав радянському та українському виробництву, баба Настя – аж цілих 52 роки трудового стажу.
Ніколи раніше до держави за нічим не зверталися, держава сама надала стареньким статус "Дітей війни". Дід Мирослав родився за Польщі в Лішнянській гміні Дрогобицького повіту Львівського воєводства, баба Настя- за кілька днів до завершення війни 1945 року.
Клопіт на родину діда Мирослава накотився … із –за європейських реформ. В 70-х роках самі ж українці палили дровами, вугіллям, коксом, а навіть соляркою (бочка 200л коштувала 3 руб.), але до 1980 року і в Дрогобичину прийшла Європа, люди дожились до газифікації. Радощів не було меж. Біля 40 років люди жили у газифікованих будинках, нічого не віщувало біди, навіть за правління злочинної влади Януковича, хоч і ті много крали, кидає філософську фразу дід Мирослав, та … прийшли європейські реформатори, які намітили "дорогу у Європу" (це так щоб народу задурити свідомість).
Ще при тарифах за газ у 3,6 грн., згадує недавні часи дід Мирослав, навіть і за субсидією не звертались, хоча старечі болячки часто заставляли відвідувати лікарів та аптеки. Але давали ще собі раду. До дітей і внуків встидались звертатись, хоча ті допомагали чим могли.
Що трапилось з родиною пенсіонерів від 2018 року та чому 3 роки залишаються без державної допомоги наступна розповідь.
В жовтні 2018 році власником домогосподарства панею Анастасією був поданий пакет документів на отримання субсидії. Будинок родини цегляний невеличкий, збудований ще за совітів в 60-х роках, менший 100 м-2, що далеко до граничної норми, який виключає надання субсидії. Заборгованості по комунальних платежах не було.
На рішення відділу субсидії управління праці та соцзахисту населення Дрогобицької РДА довелося чекати до Нового року. Пенсіонерка злягла, стали відмовляти ноги, до черг у відділі субсидії за бабу Настю долучився родич. Вистояв чергу в жовтні - чекайти, буде розрахунок в листопаді, вистояв чергу у листопаді – ще не зробили розрахунок. Ввічлива молоденька дівчина-оператор повернула монітор та показала на прізвище у списку: "Не переживайте, у Вас субсидія є". У грудні пенсіонери забили тривогу. Замість субсидій – квитанції з кількатисячними сумами, не тільки в графі субсидії, а й у графі пільги порожньо. Прийшлось чимчикувати в –четверте до Дрогобицьких чиновників відділу субсидій. Вистояв, та ж молоденька оператор якось зніяковіла, слова добирає, а сказати не може, тоді все ж якось винувато вимовила: "Знаєте, я Вам навіть пояснити не можу, може зайдете в інший раз, а може зателефонуйте ", - взявши ручку старається подати номер стаціонарного телефону відділу субсидій. Відчувши на собі дивний погляд відвідувача, попросила зачекати, очевидно все ж знайшла в собі відвагу, встала за стола та відправилась у сусідню кімнату до начальства з"ясувати. Високе начальство у квітчастій блузці-вишиванці появилось на порозі і не заставило себе довго чекати: "Що, захотіли субсидію для громадянки Америки!!? Не буде Вам!!!".
Дивно таке було чути від такої "щирої" чиновниці Дрогобицького ґатунку. Вести полеміку та обговорювати причини відмови у наданні субсидії, яка була надана і значилась в комп"ютерних електронних носіях, видалось марною справою. На прохання повідомити своє прізвище нахаба розвернулась та пішла далі…пити каву.
Не допомогли і керівники Дрогобицької РДА, бо голова за фахом лікар, заступник хоч і юрист, та не став перейматись яким-то дрібним папірцем з проханням вияснити причини та поведінку посадових осіб відділу субсидій.
А тепер по суті проблеми, яка виникла на порожньому місці і причиною якої стала некомпетентність і черствість дрогобицьких чиновників.
Як уже зазначалось, до 2006 року в будинку діда Мирослава та баби Насті проживала дочка та внучка, які не від доброго життя виїхали в 2006 році у США.
Внучка має свою сім’ю, 2 маленьких дітей. В лютому 2017 року внучка стала громадянкою США, де і постійно проживає в невеличкому містечку штату Південна Кароліна.
Внучка, виявляється, досі значиться в реєстрі як мешканка у діда, але не може знятись із реєстрації, не може приїхати. У внучки інше прізвище (чоловіка), такої особи, яка залишилась в реєстрі в будинку діда та баби в Україні, юридично більше не має. Не може гр.К. знімати себе з реєстрації за колишню громадянку за прізвищем Б.
Ніхто і ніколи не ставив питання про субсидії для внучки, навпаки були подані документи про те, що внучка не проживає в будинку і субсидія повинна бути розрахована на 2-х пенсіонерів.
Працівники відділу субсидії не розібрались у справі (їм заважають численні відвідувачі, а ще треба час від часу кави перехопити, чашки помити) та повністю перекрутили постанову Кабінету Міністрів України від 27.04.2018 року №329 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та визнання такою, що втратила чинність, постанови КМ України від 28 грудня 2016 р. № 1022" (а може просто не розуміють суті правового документу). Внучка більше 12 років не є ні членом сім’ї, ні членом домоволодіння, ні членом домогосподарства баби Насті, а навіть не співвласником будинку, а є громадянкою іншої держави, у неї своя сім’я, свій дім, і на жаль для нас, для діда і баби – своя нова Батьківщина. Але цього зовсім не розуміють горе-чиновники та й аргументів для таких не існує. А член сім’ї та домоволодіння для них мабуть без різниці, а слова бути зареєстрованим і бути членом сім’ї – це вища математика, для чого мізки напрягати, за той час і кава може остинути.
Держава в особі усіх її профільних інституцій проявила себе як останній невіглас.
Ні керівники місцевої держадміністрації, ні управління праці Львівської ОДА, ні Міністерства соціальної політики (ще з часів п.Реви А.О.), ні Кабінету Міністрів (ще часів п.Гройсмана В.Б.) з цього питання так і не поступило відповідного роз’яснення.
Нічого не змінилось і при наступній владі за нового президента і за нових урядів (Гончарука та Шмигаля) та міністерства соціальної політики, які уже 2-й рік урідують, а дід Мирослав з бабою 3-й рік без державної допомоги. А що з тієї влади діду Мирославу?
А тепер про мораль та субсидії, а з нею і риторичне питання про дорогу у Європу.
Те, що попередня і нинішня влада себе повністю скомпрометувала, це – не сказати нічого. Ця одна сумна історія розкриває сутність влади.
Для глобальних змін у країні потрібна воля високопрофесійної владної команди. Якщо такої команди немає, то придумують іншомовні слова щоб гарно виглядати та дурити власний народ. Але коли і такої надії не можуть придумати, то як дурити цілу країну хоча б п"ять років? Що ж тоді придумати, а от взяли і придумали :
1) Будемо реформувати країну, втілювати реформи, часу урідувати нам потрібно багато, щоб красти, красти і красти, тому українці наберіться мужності і терпіть
2) Найбіднішим дамо субсидії, але не всім, поставимо такі крючки, щоб ті пенсіонери скоріше вимерли, бо де ж стільки можна народу годувати державними грішми (вони на пагорбах думають що це їх гроші, що ВОНИ держава).
А теперішня Зе-команда, іще гірше, вже тлумачить, що пенсій не буде. Ото заживем - скаже дід Мирослав, а сам зітхне, мо й не довго мучитись, 82-рік Господь дав.
Це нічого, що вони за рахунок платників за газ понапридумували мільйонні зарплати юним даруванням та різним чиновникам наглядових рад.
Та ба ні, вони – теперішні, у своїй незалежній державі, все про тендери, про обшори, про мільйонні статки. Там вкрав, там взяв, там зловили, там посадили, а де ж економіка, де заводи, де фабрики, що люди, а з ними дід Мирослав і баба Анастасія замолоду ще за совітів збудували, а он де їх власники - на пагорбах, тепер вони стали олігархами, скупили все за безцінок, а що залишили людям, чи є надія. У баби Насті (на селі кличуть сусіди Надія) такої надії вже немає. Останнє підвищення пенсії- було на 101грн. Ось і вся мораль сучасної влади. Але дід Мирослав проявляє оптимізм: "Пережили галичани Польщу, пережили німців, пережили совітів, пережили порошенківську владу, може ще й теперішню, а чи ми з жінкою то увидимо… гм???, - задумався дід Мирослав,- то не знаю, але Ти не гризись нашими клопотами, ми з Божою поміччю дамо собі раду, бо при тих злодіях, що у владі, правди не знайдеш ."
P/s/ Перед Новим роком країну облетіла радісна звістка від міністерки соціальної політики пані Марини Лазебної про нові підходи до розгляду заяв субсидіантів, в тому числі і щодо тих, які мають родичів за кордоном, а чи торкнеться ця радісна звістка родину діда Мирослави незвідано, чи насправді нова міністерша зможе розібратись хоча б у одній простій справі, а чи переможе бюрократія і черствість- ЧАС розсудить.
Євген Ясюра, правник
Лішня, Львівщина
