Я- УКРАІНА!
Війна, якій сьогодні виповнилося вже багато днів, виявилася щедрою на несподіванки. Разом із вибухами за вікном, фронтовими зведеннями та звичкою спати три години на добу, вона подарувала мені величезне, як небо, почуття причетності до української Нації.
Назвати це наскрізне, як поранення, відчуття мирним і надто загальним словом патріотизм я не можу. Воно надтоособливе за силою, формою та суттю. Я почуваюся капілярною судинкою Батьківщини, шматочком української плоті, що нерозривно зрісся із спільним народним тілом.
Я звідкись знаю, що те саме відчувають сьогодні всі мої співвітчизники, брати та сестри по гордої українській долі.
Жодна метушлива довоєнна втіха не може рівнятися із почуттям «я Україна». Воно просочило все навколо і надає особливого смаку радостям і тривогам, надіям і втратам, сигареті та шматку хліба.
Коли дивишся з нього, цього відчуття, все стає суворо простим і єдино вірним. Весела лють до ворога, готовність ділитися останнім та йти до кінця і неминучість нашої перемоги перестають бути елементами агітації, стають українським побутом та українською правдою.
Хитрі і понтовиті до 24 лютого 2022 року, ми дуже швидко стали одним всенародним цілим, яке бореться, ловить ворожих сигнальників на дахах висоток та відвозить продукти до притулків та на блокпости.
«Я Україна» - каже ворогові та миру піхотинець, що зриває башту російського танка, і цю ж народну мантру безслівноповторюють львів'янин, який зварив для біженців 230 літрів борщу, маріупольський рятувальник, що втратив рахунок пожежам і Привид Києва, який розбиває об рідну землю російські штурмовики.
Шокове випробування першим страхом ми пройшли. Орки московського бліц-кригу гниють на полях, пророкуючи країні врожайні десятиліття. Настав час виявити терпіння і стійкість, оскільки окупанту, який не розрахував свої сили, нічого робити, окрім як слідувати своїй злодійській кармі до неминучого краху.
У ці дні (тижні, місяці, роки) нам знадобиться величезний запас доброзичливого терпіння у ставленні один до одного, щоб ані старі образи, ані втома, що накопичилась, не вбивали клинки розбрату в те велике і нове почуття єдності, яке принесла в українські оселі і серця війна.
Хоч би як визрівало в наших душах те, що психологи називають «втома від війни», подароване нам відчуття «я Україна», сильніше, гостріше, більше за внутрішнєроздратування. Ми зможемо не випускати його у світ, як вже змогли заклеїти вікна та отримати зброю. Ми кращі, добріші і сильніші, ніж ми вважали до війни.
Я суджу по самому собі. Треба було прожити на Землі половину століття, щоб вся метушня світу за кілька днів звелася до простого, як хліб, усвідомлення єдності зі своїм народом та своєю країною. Якщо в мене вистачає терпіння, доброти та люті, щоб йти до кінця, то у стисненого в доленосний кулак українства його в тисячі разів більше.
Війна, поза іншим, подарувала серцю відверте почуття української переваги. Не над росіянами, які більше не вкладаються в шкалу людської оцінки, а над рештою світу.
Так, нам допомагають, надсилають моїй закривавленій країні зброю, ліки та їжу. Дякую, цивілізований світе, що ти перестав рахувати євроценти, прагнучи відкупитись від битви. Але все навколо вже поділилося на українське та решту, і, якщо мені судилося пережити війну, я, пересуваючись планетою, до кінця днів простягатиму іноземцям український паспорт із почуттям зверхньоїпоблажливості.
Можливо, про це не варто було казати, але почуття Батьківщини, що живе в мені, окрім іншого, дарує потребу бути до кінця щирим і не хитрувати навіть у дрібницях.
Стаття, задумана як заклик співвітчизників до терплячого єднання, не склалася. Батьківщину, що складається з десятків мільйонів українських «я», не треба вчити військовому довготерпінню. Ми, Україна, звідкись знаємо, як стріляти з NLAW, перев'язувати осколкові поранення та водити трофейний БТР.
Ми тим більше зможемо не зривати роздратування від тривалої війни на тих, хто поруч, що б нам не казали про це військові психологи.
Винищуючи російські десанти і ночуючи в метро, вшановуючи героїв і ховаючи мертвих, ми зрослися шкірою та долями, як пальці долоні чи літери одного слова.
Ніхто не знає, чи настане перемога завтра, чи ми отримаємо її лише на руїнах поваленого кремля, але вона цілкомнеминуча, бо Нація вже не ділиться на 40 мільйонів окремих доль, і кожне живе серце гордо повторює - я Україна.
Смерть ворогам!
Україна понад усе!
Автор: Мізрах Ігор,
член національної спілки
журналістів України,
політексперт
