Економіка на межі фантастики
Олександр Артеменко, начальник Управління економічного розвитку Полтавської міської ради, здається людиною, чиє життя присвячене процвітанню рідного міста. Його промови на нарадах сповнені цифр, перспектив і обіцянок світлого майбутнього. Він уміє говорити так, що здається, ніби кожен його крок спрямований на благо полтавців. Але за фасадом дбайливого чиновника ховається людина з зовсім іншими пріоритетами.
Його «походеньки» розпочалися не з гучних афер, а з тонких, майже непомітних маніпуляцій. Артеменко володіє рідкісним даром бачити можливості там, де інші бачать лише бюрократичні перепони. Він знає, як працює система, які важелі потрібно натиснути, щоб отримати бажане.
Першим кроком стало створення «інвестиційних проєктів», які на папері виглядали блискуче, але насправді були лише ширмою. Артеменко вміло знаходив «партнерів» - компанії, які були готові платити за «сприяння» в отриманні дозволів, землі або вигідних контрактів. Ці компанії, часто пов'язані з його довіреними особами, отримували «пріоритетний» розгляд, а Артеменко - свій відсоток. Таких компаній було чимало, серед них «Полтавський автоагрегатний завод», «Завод Пластиком», «Полтавський маслоекстракційний завод» та інші підприємства регіону.
Він не брав гроші безпосередньо. Натомість використовувалися складні схеми:
Компанії, які бажали отримати схвалення своїх проєктів, «наймали» консультантів, які насправді були підставними особами Артеменка. Ці «консультанти» не робили нічого, крім як передавали гроші своєму «роботодавцю».
Коли місто оголошувало тендери на благоустрій, ремонт доріг або будівництво, Артеменко вміло впливав на вибір підрядників. Він міг підказати потрібним людям, як завищити кошторис, щоб частина коштів повернулася йому через ланцюг посередників.
Також офіційно компанії робили «добровільні» внески у фонди, які нібито підтримували розвиток Полтави. Насправді ці фонди були підконтрольні Артеменку, і більша частина коштів осідала на його рахунках.
Артеменко має доступ і до конфіденційної інформації про майбутні містобудівні плани, зміни в законодавстві, які можуть вплинути на бізнес. Він продає цю інформацію зацікавленим особам, які використовують її для отримання прибутку.
Мільйони накопичувалися поступово й непомітно. Артеменко не витрачає їх на показну розкіш. Він надає перевагу інвестуванню в нерухомість, офшорні рахунки та інші активи, які важко відстежити. Його життя зовні залишається скромним, що лише посилює його репутацію «чесного трудівника».
Артеменко перебуває в досить близьких дружніх стосунках з Венгровським Максимом, директором ТОВ «Віват Провінція». Він є його спільником у різних махінаціях… В обох із грошима все гаразд, це і квартири, земельні ділянки, машини, але кожен знає, що краще нікому про це не говорити, щоб зайвий раз не привертати уваги…
Олександр Артеменко є живим прикладом того, як влада та становище можуть бути використані для особистого збагачення, коли моральні принципи відходять на другий план, а жадоба до грошей стає головним двигуном. Його «походеньки» залишаються в тіні й сьогодні, але їхні наслідки відчуваються в кожному куточку Полтави, де могли б бути реалізовані реальні проєкти, а не ті, що слугують лише прикриттям для особистої вигоди.
