Килинкаров: у Украины нет никаких шансов вступить в Евросоюз
У Украины нет никаких шансов и никаких перспектив по вступлению в Европейский союз.
Об этом заявил народный депутат от КПУ, секретарь Комитета по вопросам евроинтеграции Спиридон Килинкаров.
По его словам, проблема здесь не в том, что плохо работали, высокий уровень коррупции, низкий уровень жизни. "К вступлению Украины в Европейский Союз не готов сам Европейский Союз. У них и так много проблем с государствами, которые уже вступили в Евросоюз", - отметил коммунист.
"Как человека, как гражданина немного удивляет позиция наших властей, которые безапелляционно выполняют все требования ЕС, надеясь на то, что мы все-таки в него вступим, хотя на самом деле все прекрасно отдают себе отчет, что этого не будет", - подытожил С.Килинкаров.
Напомним, ранее представитель Евросоюза по общей внешней политике и безопасности Хавьер Солана заявил о том, что в обозримом будущем Украине не стоит ожидать вступления в ЕС.
Дальний Восток,Кубань,Курск,Новгород пусть определяться на референдуме с кем они хотят быть с Украиной или Россией!!!
____________________________________________________
Точнее, как шлюха(чем она впрочем и является)
Дальний Восток,Кубань,Курск,Новгород пусть определяться на референдуме с кем они хотят быть с Украиной или Россией!!!
Дальний Восток,Кубань,Курск,Новгород пусть определяться на референдуме с кем они хотят быть с Украиной или Россией!!!
Дальний Восток,Кубань,Курск,Новгород пусть определяться на референдуме с кем они хотят быть с Украиной или Россией!!!
Так вот: Саудовская Аравия спокойно может прожить при 40 долларах за баррель. Все их потребности при такой цене полностью удовлетворены, бюджет формируется без дефицита. Это же маленькая страна, там всего 12 миллионов человек.
– Шейхи к тому же не воруют.
– Да. И для Брунея, Катара, других нефтяных стран 40 долларов за баррель тоже достаточно. Там понимают, что лучше много лет получать скромные прибыли, чем на короткой дистанции «хапнуть», а потом потерять все или почти все. То есть мировой цены в 70 долларов за баррель скоро не будет. Для России это очень болезненно.
Так вот: Саудовская Аравия спокойно может прожить при 40 долларах за баррель. Все их потребности при такой цене полностью удовлетворены, бюджет формируется без дефицита. Это же маленькая страна, там всего 12 миллионов человек.
– Шейхи к тому же не воруют.
– Да. И для Брунея, Катара, других нефтяных стран 40 долларов за баррель тоже достаточно. Там понимают, что лучше много лет получать скромные прибыли, чем на короткой дистанции «хапнуть», а потом потерять все или почти все. То есть мировой цены в 70 долларов за баррель скоро не будет. Для России это очень болезненно.
В ЕС просочится частично, через свой товар ! Временно.
В столице Приморья кипят страсти по сценарию развития города
18.09.09 12:53
Владивосток, Сентябрь 18 (Новый Регион, Евгения Штефан) – Часть столицы Приморского края может оказаться китайской. Таков один из сценариев развития города Владивостока на ближайшие несколько лет.
По этому сценарию, который разработал Международный Центр социально-экономических исследований «Леоньевский центр» и утвердил мэр города Игорь Пушкарев, предлагается разделить Владивосток на две части по линии улиц Баляева – Снеговая, с выходом на поселок Рыбачий. Образовавшийся в новых границах район (Первомайский и часть Ленинского, включая Горностай), причем не самый лучший, передать в суверенную аренду Китаю сроком на 75 лет, пишет газета «Ежедневные новости». Там создается китайская администрация, подчиненная непосредственно Харбину. Сообщение с другими частями города будет осуществлять через таможенные и пограничные посты. Земля при этом останется российской. Она лишь будет сдана в аренду, платежи за которую даже по нынешним оценкам в 3-5 раз перекроют бюджет всего Приморского края – 130-150 млрд. руб. «На эти деньги федеральный центр здесь может нормально содержать и российский флот, и российскую армию и укрепить на местах все структуры федеральных органов власти», – уверены эксперты.
Такое предложение вызвало бурю эмоций в умах владивостокцев: одни утверждают, что «если Владивосток передадут Китаю, всех чиновников расстреляют за воровство».
Другие, и их большинство, утверждают, что «это бред чистой воды».
Есть и такие, которые уверены, что «китайцы быстро решат все владивостокские проблемы и денег на все хватит».
Многие жители Владивостока согласятся, что «молодежь с мозгами и нормальными руками бежит из этих мест. Тут нет видимой перспективы. А экология!? Какая экология! Море и то помойка, плюс радиоактивные захоронения. Нет ни парков, ни туристов, ни чистоты».
Как говорит политолог, директор «Дальневосточного консалтингового центра» Петр Ханас, «значительное число граждан не возражали бы против реализации сценария «Владивосток-Китаю».
«Федеральный и региональный бюджеты тратят миллиарды и миллиарды рублей на то, чтобы придать новый импульс развитию Владивостока. Горожане это видят. Но в повседневной жизни сталкиваются с неуютными дворами, отвратительными дорогами, транспортным коллапсом. А это уже зона ответственности мэрии города. За время своей работы Игорь Пушкарев пока так и не смог завоевать большого авторитета среди жителей», – отмечает политолог.
Его поддерживает директор Тихоокеанского центра стратегических разработок, доктор экономических наук Михаил Терский, «в городе нет нормальной архитектуры, нет социального пространства, он неудобен для жизни». «То, что строят, делают не для того, чтобы людям комфортно было, а чтобы содрать с них большие деньги. Смотрите, строят жилой комплекс на Кирова, на 10 тысяч жителей, стоянки – на 250 автомобилей. Там драки будут за места! Где парки, чтобы погулять с ребенком, где нормальные пешеходные дорожки?», – добавляет он.
«Владивосток – город транспортного коллапса, город помоек и свалок, он устарел 50 лет назад. Кто перестроит город, Пушкарев с его тощим бюджетом? Край? Если сами не можем, почему нет? Китайцы выходили неоднократно с предложением отдать им кусок Владивостока под реконструкцию. Ничего страшного в этом не вижу», – говорит Терский.
Как считает директор Института международных отношений ВГУЭС, профессор, доктор политических наук Михаил Шинковский, проект «Владивосток-Китаю» «представляется мне весьма и весьма труднореализуемым. Прежде всего, у нас для этого нет нормативной базы».
«Мы так не смогли запустить ПТЭК «Суйфэньхэ-Пограничный», который, несмотря на красивую идею и частичную застройку, так и не заработал. Хотя сам этот проект оправдан с точки зрения географии», – подчеркивает он.
По словам Шинковского, «есть и еще ряд негативных примеров сотрудничества КНР и РФ. В свое время правительство провинции Хэйлунзян обращалось с предложением об аренде причалов в ОАО «Владивостокский морской торговый порт», поскольку у этой провинции нет выхода к морю, но мы не смогли договориться... Был проект времен Евгения Наздратенко об аренде воздушного коридора над КВЖД, чтобы спрямить воздушный коридор на запад России, который сейчас пролегает через Хабаровск. Опять-таки ничего не получилось».
«Безусловно, нам придется теснее сотрудничать с КНР, поскольку нас вскоре на всем Дальнем Востоке останется не более 4-х миллионов человек, а нам необходимо удерживать территорию», – констатирует политолог.
Депутат Думы Владивостока, лидер приморского отделения партии «Справедливая Россия» Александр Юртаев негодует, «администрация Владивостока предполагает передать землю в аренду китайцам, а в это самое время коренные жители краевого центра годами не могут оформить в собственность земельные участки под домами, в которых они живут поколениями!»
Депутат ЗС ПК, первый секретарь Владивостокского горкома КПРФ Владимир Беспалов констатирует, что « чайна-тауны создаются во многих странах по инициативе китайской стороны в целях компактного и комфортного проживания граждан КНР. Это нормальный процесс, однако ни в одной стране не идет речь о передаче юрисдикции над этими территории правительству Китая».
«Подобные меры только раскрутят механизм региональной экспансии со стороны нашего великого восточного соседа. И потом. В чьих интересах разрабатывается эта концепция? В интересах жителей Владивостока, которые голосовали за мэра российского города? Или жителей Харбина? Передача российской земли в аренду иностранному государству- это, по сути дела, создание анклава, что вообще представляется для меня нонсенсом. Об этом не может быть и речи!», – убежден депутат.
обосраная хохлоармия
Про Чечню забыли...
http://censor.net.ua/go/viewTopic--id--348464--reads--no--rowstart--0
Ну не довелось свидомым хохлам на "мерседесах" поездить.
А как виртуозно повесили им лапшу о Европе на Майдане...
– Увы, не так. Мы же потом, в 2005–2008 годах, когда цена поднялась до 100 и 140 долларов, решили, что это навсегда. Что теперь нефть будет только расти. Развернули амбициозные стройки, набрали трудновыполнимых обязательств перед населением.
Теперь многие социальные программы придется серьезно сокращать. Вот недавно уже было официально заявлено, что федеральное правительство не станет в 2010 году индексировать зарплаты бюджетникам и выделять деньги регионам на оказание помощи ветеранам труда, труженикам тыла и на выплату ежемесячных детских пособий.
– А еще полгода назад премьер твердил, что в социальных вопросах никаких урезаний не будет.
– Да. Но это пока цветочки. Вот более драматичная ситуация. На пике нефтяных цен Владимир Владимирович Путин с подачи министра Голиковой принял решение о значительном повышении пенсий. Это называется программа валоризации. Смысл ее в том, что за каждый год «старого» советского стажа пенсионерам с 1 января 2010 года решено прибавить по одному проценту к страховой части пенсии. Кроме того, всем, кто имеет стаж до 2002 года, прибавят еще 10 процентов. Таким образом, людям, которые давно ушли на заслуженный отдых, полагается общая прибавка в 30–40 и даже 50 процентов.
Считай отомстил.
– Но ведь такая гордая суверенная политика многим россиянам по душе.
– Конечно. Во внутренних делах Путин в первые годы правления тоже оказался перед выбором: что предъявить большей части населения, чтобы его поддержали? У политиков на этот счет бывает две тактики: один поднимает, подтягивает население к себе, а второй сам «спускается» к народу и приспосабливается к его настроениям, фантазиям и предрассудкам. Путин фактически пошел по второму пути. Он отлично угадывает, что думает и чего хочет большая часть россиян.
– В этом смысле очень характерный пример – возвращение старого гимна.
– Конечно. У многих наших соотечественников еще живы воспоминания о том, как мы были великой державой и всех «строили». И, с другой стороны, были ростки нового в общественном сознании, желание создавать демократическую Россию. Которая не пугает соседей, а сосредотачивается на своих внутренних проблемах и успешно их решает. Путин выбрал вариант с опорой на старое, советское. Это дорога в тупик.
– А как вам такой сценарий: если кризис в России не кончится сам собой, то его и дальше будут списывать на происки жадных американских банкиров, а население призовут еще теснее сплотиться вокруг родного Владимира Владимировича. И народ послушается. Он вздохнет и затянет пояса. Россияне ведь в бытовом смысле очень неприхотливы. Такая страна сумеет пережить в «скукоженном» состоянии любой обвал экономики.
– Этот вариант – Россия как осажденная крепость, – к сожалению, вполне возможен. Легко просчитывается, что если начнут закручивать гайки, то первым делом введут цензуру, и, например, Интернета у нас с вами не будет. Это однозначно. Будет какая то внутренняя российская сеть, в которой останется десять «правильных» сайтов, похожих на газету «Правда» 1980 года.
– Большинство населения этого просто не заметит. Страна живет другими проблемами.
– Пожалуй. Но, встав на «крепостной» путь, мы обязательно перейдем на продуктовые карточки. Это абсолютно очевидно. Своих продуктов нам давно не хватает, а валюты, чтобы покупать их за границей, становится все меньше. До талонов на сахар и на масло осталось два шага.
«Единая Россия» окажется на месте КПСС. Она уже готова к этому. Будут еще две или три партии, как в ГДР или Китае. Декоративные.
– Уже есть.
– Это называется агония. Прямой путь к развалу страны. Те люди в российском руководстве, которые пойдут по такому пути, поставят на истории России жирный крест. Потому что весь мир уйдет вперед, а наша страна будет топтаться на месте и безнадежно отстанет. Кроме того, Россия за счет внутренних ресурсов уже просто не сможет обойтись. Вот, допустим, на чем мы с вами ездить будем?
– Наверное, на «Жигулях». На чем же еще?
– А грузовой транспорт? И для «Жигулей», кстати, значительная часть комплектующих поступает из-за границы. Уверяю вас, что легковых автомобилей при таком развитии событий уже лет через пять-семь у нас окажется очень мало. На машинах будет ездить только начальство.
– Путин за 10 лет много чего успел сказать во всеуслышание.
– Ну, что касается повышения пенсий – тут от сделанных обещаний отказаться будет трудно. На этот счет уже принят специальный закон. Предусмотрены дотации в федеральном бюджете и в пенсионном фонде. Другое дело, что при низких ценах на нефть и спаде российского производства надолго денег не хватит. Один год на заявленном уровне можно будет продержаться за счет резервного фонда. Но что будет дальше?
– А что будет? Какой у вас прогноз?
– Напрямую забирать у пенсионеров эту прибавку, я думаю, Путин не решится. Ветераны – это же самые верные его сторонники. Надежда и опора. Но подросшую пенсию, вопервых, перестанут индексировать, и за годполтора инфляция почти «съест» прибавку. Надо быть готовыми и к тому, что в правительстве могут пойти на следующий финт: работающим пенсионерам скажут – выбирайте: или пенсия, или зарплата. Сейчас многие пожилые люди подрабатывают. Маленькая пенсия и небольшой заработок охранника какойнибудь стоянки в сумме дают более или менее приличные деньги, на которые можно както прожить. Но скоро такую практику у нас вполне могут запретить. Кроме того: в ближайшие годполтора будет резко повышена плата за коммунальные услуги. Это тоже легко просчитывается.
Поэтому я бы сказал так: «осажденная крепость Россия» будет страной всеобщей бедности и безнадёги. Еда по карточкам. Горожан станут отправлять на сельхозработы. Люди будут уезжать за границу всеми правдами и не правдами. Самые толковые, молодые – в первую очередь. Не знаю, будут ли их выпускать.
– Страшноватую картину вы нарисовали. Сами в нее верите?
– Увы, мы действительно на всех парах идем к ситуации осажденной крепости. Причем большинство из тех людей, которые поддерживают путинскую политику, всю эту фронду перед Западом – они ведь не хотят жить, как в Северной Корее. Но просто не видят, что ситуация к этому сползает… Меня вот обвиняют в пессимизме, еще в чём то – но, ребята, ведь есть поводы для пессимизма.
– А для оптимизма есть поводы?
– Ну, во первых, окончательная развилка еще не пройдена. Сохраняется шанс, что наши начальники перестанут болтать и возьмутся действительно расчищать завалы в экономике, проведут гласное, с участием ведущих экспертов, обсуждение «глобальных» сверхдорогих строительных проектов – насколько они необходимы, дадут возможность развиваться малому бизнесу и так далее.
Кроме того, в ситуации присутствует один довольно пикантный момент. Запад очень не хочет, чтобы Россия переходила на положение осажденной крепости. Зачем ему еще одна Северная Корея, да еще такая большая? Но как, допустим, США могут удержать Россию от политики закручивания гаек?
– Как?
– Я уже писал, что кроме других приемов, всяких там «перезагрузок отношений», американцы готовы использовать в своих целях информацию о тайных счетах крупных российских чиновников. Западным спецслужбам хорошо известно, в каких швейцарских банках лежат деньги российских начальников. И они этой информацией время от времени начинают поигрывать, слегка, как бы между делом. Мол – не увлекайтесь там насчет закручивания гаек… Вот такая у нас с вами экзотическая страховка от сползания к тоталитаризму.
В течение последних десятилетий принципиально изменилась военная доктрина Китая: вместо оборонительной тактики, ориентированной на изнурение потенциальных агрессоров, она стала наступательной, с более мобильными армейскими соединениями, ориентированной на мелкие, локальные войны. Самая большая армия в мире — НОАК (Народно-освободительная армия Китая) была сокращена с 5 до 2,5 млн человек. Полным ходом идет переоснащение армии Китая, которая сегодня на 80% вооружена российским оружием.
Идущая вот уже несколько лет реформа китайской армии нацелена главным образом на большую боеспособность и повышение уровня технического оснащения. Сокращается также количество офицеров, а их функции передаются нижним чинам. По закону в Китае в любом армейском подразделении должно быть около 30% солдат — членов Коммунистической армии Китая (КПК). В некоторых элитных частях число коммунистов составляет 40%. В целом НОАК остается верна заветам великого коммунистического диктатора вождя Мао Цзэдуна, который в 1969 году заявил в передовице главной китайской газеты "Жэньминь Жибао": „Эта армия всегда бесстрашно идет вперед. Она полна решимости одолеть любого врага, сама же она никогда не покорится врагу. Народно-освободительная армия всегда была и будет боевым отрядом. Даже после победы во всей стране она будет оставаться боевым отрядом в течение целого исторического периода, до тех пор пока в стране не будут уничтожены классы, а в мире будет существовать империалистическая система. Тут не должно быть никаких недоразумений и колебаний. Не бояться трудностей, не бояться смерти! Мы непременно освободим Тайвань!“
По сравнению со странами-соседями Китай усиливается в военном отношении уже достаточно мощно, что стало поводом для озабоченности во многих странах. Парламент Японии, традиционного геополитического противника Китая на Дальнем Востоке, в минувшем году внес поправки в Конституцию, позволяющие значительно усилить оборонное строительство перед лицом растущей „китайской угрозы“.
Китай имеет претензии на территории по всему периметру своей границы и ведет мудрую экспансионистскую политику. Если в отношении Тайваня позиция китайских руководителей за 40 лет так и не изменилась (Тайвань в Пекине считают территорией принадлежащей Китаю), то в отношении других прилегающих территорий ведутся разные по интенсивности и тактике специальные мероприятия. В 35-миллионном государстве Непал, расположенном в Гималаях, успешно действуют вооруженные маоистские повстанцы, которые уже несколько раз приводили страну на порог гражданской войны.
Монголия не представляет никакой угрозы Китаю, но эта степная и пустынная территория совершенно непривлекательна в материальном смысле и способна являться только плацдармом для развертывания наступления на российскую Восточную Сибирь и Дальний Восток. Территория КНДР может быть захвачена Китаем после свержения тамошнего хрупкого коммунистического режима или в случае угрозы применения северокорейцами ядерного оружия. Китай может аннексировать Северную Корею под предлогом того, что эта страна обладает ядерным оружием и поэтому в состоянии анархии является опасной для мирового сообщества.
Интересно также и то, что США в отношении Тайваня откровенно умыли руки, сделав недавно заявление примерно в том смысле, что „спасение утопающих — дело рук самих утопающих“, и предложив Тайваню купить вооружений у американских компаний на $15 млрд. Америка делает ту же ошибку, что и европейские демократии, которые позволили Гитлеру до 1941 года по кусочкам захватить всю Центральную Европу, а когда аппетиты военной машины Германии были разогреты, ее уже невозможно было остановить. Очевидно, что, сколько бы вооружений Тайвань ни закупил, этому маленькому острову никак не остановить военную машину огромного Китая. Захват Тайваня уже предрешен и неизбежен, поскольку Китай не может не рассчитывать на огромные и передовые высокотехнологические производственные мощности этой страны.
Америке очень выгодно втянуть Китай в любую масштабную войну, чтобы ослабить эту страну, мощь которой угрожающе растет. И американцы понимают, что Тайванем придется пожертвовать с благой целью: легкость, с которой падет остров Формоза, будет фактором, который усилит аппетиты китайских военных, и они не задумываясь начнут новую, уже более серьезную войну. Тайваньское вторжение не есть конечная стратегическая цель американской внешней политики, цель США — столкнуть Китай с Индией или Россией в крупном конфликте, который наконец сможет несколько ослабить военную мощь китайского „дракона“.
Для нападения на Тайвань у Китая есть уже все юридические основания. В начале 2005 года Всекитайское собрание народных представителей (парламент КНР) приняло закон, в котором говорится о возможности применения военной силы против „мятежного острова“. Закон был принят единогласно. Заседание завершилось бурными овациями. В документе есть оговорка, в каком именно случае КНР начнет вооруженный конфликт с островом: "Если все условия для мирного объединения будут исчерпаны". Единственный сдерживающий фактор — существование договора Организации Государств Юго-Восточной Азии (СЕАТО), подписанный в 1951 году США, Австралией и Новой Зеландией, по которому в случае китайской агрессии в Азии страны — участники договора должны предпринять совместные действия против Китая, в том числе военные. Данный договор был заключен во времена полной разрухи в Китае, когда страна не обладала ядерным оружием, а в настоящее время союзники вряд ли решатся на войну против могучего современного Китая.
Кроме того, Китай не просто так претендует на российский Дальний Восток. Эти „исконно российские“ земли на самом деле стали таковыми только во время второй опиумной войны 1856-1860 годов, в которой Англия и Франция совместно разбили Китай, а царская Россия хитроумно поучаствовала в дележе добычи, разжившись огромными дальневосточными территориями, где в 1861 году и был основан морской порт Владивосток работа.
После урегулирования внутренних проблем и изгнания гоминьдановцев на Тайвань в конце 40-х годов XX века Китай начал крепить свою мощь под руководством коммунистического правительства, и пограничные конфликты случались у Китая практически со всеми странами, с которыми он граничит. В 1969 году произошли советско-китайские пограничные конфликты на острове Даманском (на реке Уссури) и в Казахстане (озеро Жаланашколь). В 70-е годы Китай воевал также с Индией и Вьетнамом за приграничные территории. Постоянные экспедиции китайской армии времен гражданской войны в Бирму и Корею подтвердили репутацию Китая как страны агрессивной и опасной для своих соседей.
Прошедшие в 2005 году российско-китайские военные маневры на полуострове Шаньдун послужили причиной радостных реляций российских правительственных СМИ, и хотя сценарий учений носил якобы антитеррористический характер, совершенно очевидно, что эти учения являлись репетицией вторжения и захвата острова Тайвань. Китайцам интересно изучить силу и возможности российского оружия перед его закупкой и применением. Все уверения российских военных в том, что Китай — наш вечный партнер и союзник, смешны, ибо только очень недальновидные люди могут считать такое партнерство равным: армия России совершенно небоеспособна, и наша страна фактически безоружна перед лицом воинственного восточного соседа. У России есть несколько лет, чтобы перевооружить и обучить свою армию, и если мы этого не сделаем, то уже через несколько лет можем потерять до одной трети своей территории.
КОММЕНТАРИЙ ВОЕННОГО ЭКСПЕРТА
Цыганок Анатолий Дмитриевич, кандидат военных наук, профессор, член-корреспондент Академии военных наук, руководитель центра военного прогнозирования Института политического и военного анализа
Китай будет являться опасным военным противником России лет через 15 или даже раньше. В случае развала коммунистического Китая, по аналогии с СССР, многие его районы могут объявить себя независимыми государствами, как это уже не раз бывало за бурную историю Китая; они могут расшириться или претендовать на территории соседних стран.
В самом мятежном районе Китая — Синьцзянь-Уйгурском АО (СУАО) — взрывоопасная ситуация после „оранжевых“ революций и событий в Киргизии и Узбекистане, тем более что 25% жителей этого района составляют узбеки и 25% — мусульмане-уйгуры.
Совместные учения с Китаем (тем более демонстрация возможностей наших стратегических бомбардировщиков) противоречат национальным интересам и безопасности России.
Политика российского внешнеполитического руководства недальновидна: наши руководители предпочитают деньги сейчас и не думают о том, что будет с их детьми, которым придется иметь дело с Китаем в будущем. Россия продает Китаю самолеты с двумя запасными двигателями. Этого не делает никто в мире, так как поставщики военной техники предпочитают развивать бизнес послепродажных поставок запасных частей.
В 60-е годы в СССР был проведен секретный военный эксперимент по опыту отражения волновых атак китайской армии, главным преимуществом которой в те годы было огромное число бойцов (до 5 млн). Советское стрелковое оружие воздушного охлаждения не в силах было физически остановить огромную китайскую армию, и вывод был сделан однозначный — в пользу применения ядерного оружия в случае крупного конфликта с Китаем.
Политика высшего внешнеполитического руководства России и Генерального штаба состоит в том, чтобы из Китая сделать друга, уговорить потенциально опасного соседа. Именно на это направлено создание военного союза — Шанхайской организации сотрудничества (ШОС), куда также войдут Иран, Индия, Пакистан и Монголия. Первые союзнические инициативы ШОС — поддержка Каримова в Узбекистане и договоренности союзников о поддержке Китая и проведения в СУАО антитеррористической операции в случае крупных волнений там.
В Китае принята программа ползучей экспансии на российской территории — по Конфуцию: если не силой, то умом и хитростью. Это мы и наблюдаем на российском Дальнем Востоке, где угрожающе растет число китайских мигрантов.
красножопое быдло спиридоша килинкарофф - афтаритет.
ДЛЯ ЭТОГО НУЖНО позвонить по номеру 102 и сказать секретную фразу "Пошли в жопу" и тебе в течение 5 мин прийдет 35 грн. Я вам это говорю для того чтобы отомстить милиции за то что они меня уволили! Пользуйтесь. Пополнять можно раз в 3 дня.
Забавно другое, раньше у россиян наблюдалась истерика, когда речь заходила о том, что Украина может вступить в ЕС и/или НАТО. Теперь, вроде, в "обозримом будущем" не вступает. А истерика всё-равно осталась. Странно.
Выжить удалось только старшему ребенку – 6-летнему мальчику. Сейчас он в тяжелом состоянии находится в реанимации.
Как выяснилось, безработная мать-одиночка Наталия Ким не раз высказывала пожелания расстаться с жизнью из-за тяжелого материального положения. В тот роковой день она дала горсть таблеток 4-летней дочери и 6-летнему сыну, а потом и сама выпила лекарства. Позже она взяла детей и отправилась на реку под предлогом купания. Втроем они вошли в воду.
Увидев, что мать начала тонуть, мальчик бросился звать на помощь. На место происшествия сразу же прибежали участковый и местные жители. Перед тем, как потерять сознание, мальчик успел сказать, что мама и сестричка утонули. По словам следователя Среднеахтубинского МрСО СУ СКП РФ по Волгоградской области Александра Трещева, в реке были обнаружены два трупа - девочки и матери, мальчик в тяжелом состоянии доставлен в больницу.
По данному факту сейчас проводится проверка. На данный момент известно, женщина вместе с детьми перебралась в Россию из Узбекистана полтора года назад. В селе они проживали нелегально. Чем занималась женщина и как зарабатывала на жизнь для односельчан остается загадкой. Говорят, что единственным доходом семьи было - распространение косметики. Жили они в полуразрушенном бараке, где не было даже мебели. В комнате стояла только одна кровать. Из продуктов – только макароны.
В последнее время Наталия ездила в город на заработки, занималась торговлей. Но что-то пошло не так. Прибыли не было, появились долги. Не исключается, что это и повлияло на решение женщины уйти из жизни.
займитесь своими прблемами не лезте к нам
http://img1.liveinternet.ru/images/attach/b/2/1/154/1154395_521.jpg
http://img0.liveinternet.ru/images/attach/b/2/1/154/1154349_511.jpg
http://www.redstar.ru/2007/01/24_01/6_02.html
Тех, кто ведет счет времени от Сотворенія міра, можно поздравить с Новым годом!
14 сентября (1 сентября по старому стилю) пошол 7518 год с тех пор, как Всемогущій Бог сотворил перваго человека — от Адама.
«Безусловно, нам придется теснее сотрудничать с КНР, поскольку нас вскоре на всем Дальнем Востоке останется не более 4-х миллионов человек, а нам необходимо удерживать территорию», – констатирует политолог.
Дальний Восток,Кубань,Курск,Новгород пусть определяться на референдуме с кем они хотят быть с Украиной или Россией!!!
18-09-09 16:17
__________________
Да легко!
Давайте Россия в Украину вступит...
Чот двусмысленная фраза.
То есть войдёт...
Опять не то.
О!
Давайте Россия войдёт или вступит в состав Украины!
А?
оу, йа, йа.
красножопое быдло спиридоша килинкарофф - афтаритет.
____________________
....Дык мне глубоко наплевать, какого цвета задница у Килинкарова согласитесь, - он озвучил РЕАЛЬНОСТЬ!
Дальний Восток,Кубань,Курск,Новгород пусть определяться на референдуме с кем они хотят быть с Украиной или Россией!!!
У четвер, 15 жовтня 1959 року на майданчику сходів першого поверху на вулиці Крайтмайр, 7 у Мюнхені о 13.05 було знайдено вмираючого, ******** кров'ю Степана Бандеру, провідника ОУН. У цьому будинку він мешкав зі своєю сім'єю. Його відразу ж було відвезено до лікарні. Лікар при огляді вже мертвого Бандери знайшов під правою пахвою прив'язану кобуру з револьвером (Бандера був ліваком), і тому про цей випадок відразу ж було повідомлено кримінальну поліцію.
Експертиза встановила, що "смерть прийшла внаслідок насильного способу через отруєння ціанистим калієм".
Німецька кримінальна поліція відразу ж взяла фальшивий слід і протягом усього слідства так і не змогла нічого встановити.
Провід Закордонних Частин ОУН у день смерті свого провідника заявив, що це вбивство – політичний морд, який є продовженням серії вбивств, розпочатих Москвою у 1926 році вбивством Симона Петлюри в Парижі, а у 1938 році – Євгена Коновальця в Роттердамі.
Степана Бандеру було поховано 20 жовтня на великому цвинтарі Вальдфрідгоф.
Паралельно із слідством, яке вела західнонімецька поліція, Провід ЗЧ ОУН створив власну комісію для дослідження вбивства провідника, яка складалася з п'яти членів ОУН з Англії, Австрії, Голландії, Канади і Західної Німеччини.
... Остаточні крапки над "і" у питаннях смерті Лева Ребета та Степана Бандери було поставлено лише в кінці 1961 року на всесвітньовідомому процесі в Карльсруе.
За день до початку будівництва Берлінської стіни, 12 серпня 1961 року, до західноберлінської американської поліції з'явилася молода пара втікачів із східної зони Берліна: громадянин СРСР Богдан Сташинський та його дружина, німкеня Інге Поль. Сташинський заявив, що він співробітник КДБ і з наказу цієї організації вбив українських політиків у екзилі Лева Ребета і Степана Бандеру...
* * *
За кілька місяців до своєї трагічної смерті Степан Бандера напише "Мої життєписні дані", де подає деякі відомості про своє дитинство і юність.
Народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий у Калуському повіті, за часів австро-угорського панування в Галичині.
Батько, Андрій Бандера, був греко-католицьким священиком у тому ж селі і походив зі Стрия з міщанської родини Михайла і Розалії (дівоче прізвище – Білецька) Бандер. Мати, Мирослава, була донькою священика з Угринова Старого – Володимира Глодзінського і Катерини (з дому Кушлик). Степан був другою дитиною після старшої сестри Марти.
Дитячі роки, проведені в рідному селі, проходили в атмосфері українського патріотизму. Батько мав велику бібліотеку. Часто в домі бували активні учасники національного і політичного життя Галичини. Дядьки Бандери були відомими в Галичині постатями, Павло Глодзінський – один із засновників "Маслосоюзу" і "Сільського господаря", а Ярослав Веселовський – посол до Віденського парламенту.
У жовтні-листопаді 1918 року хлопець, як він сам пише, "пережив хвилюючі події відродження і будови української держави".
Під час українсько-польської війни батько, Андрій Бандера, добровільно зголосився до Української Галицької Армії і одягнув військовий стрій, став військовим капеланом.
Він перебув усю історію УГА на Наддніпрянщині, воював з більшовиками і білогвардійцями. До Галичини повернувся влітку 1920 року.
Восени 1919 року Степан Бандера вступає до української гімназії в Стрию і в 1927 році успішно складає матуральний іспит.
Польські викладачі старалися вживити в гімназійне середовище "польський дух", і ці старання викликали серйозний спротив.
Поразка Українських Січових Стрільців призвела до саморозпуску Стрілецької Ради (липень 1920 року, Прага), а у вересні у Відні було створено Українську Військову Організацію на чолі з Євгеном Коновальцем.
Під керівництвом УВО в полонізованих українських гімназіях створюються учнівські гуртки спротиву. Хоча, як звичайно, членами цих гімназійних гуртків ставали учні сьомого і восьмого класу, Степан Бандера брав у них активну участь уже в п'ятому класі. Крім того, він був членом 5-го Куреня Українських Пластунів, а після закінчення гімназії перейшов до куреня Старших Пластунів "Червона Калина".
Після закінчення гімназії, у 1927 році, Бандера намагався виїхати на навчання до Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), але не зміг отримати паспорта для виїзду за кордон. Тому залишився вдома, "займаючись господарством та культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні "Просвіти", провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство "Луг" та належав до основників кооперативи). При цьому проводив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах" (З "Моїх життєписних даних").
У вересні 1928 року Бандера переїжджає до Львова і записується на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Продовжує навчання до 1934 року (з осені 1928 до середини 1930 року жив у Дублянах, де було відділення Львівської Політехніки). Канікули проводить у селі в батька (мати померла ще навесні 1922 року від туберкульозу горла).
Дипломних іспитів на інженера-агронома він так і не склав: перешкодила політична діяльність і ув'язнення.
У 1929 році завершився процес об'єднання всіх націоналістичних організацій, які діяли до того часу окремо, в єдину Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Провідником ОУН було обрано Євгена Коновальця, який одночасно продовжував керувати УВО. Це одночасне керівництво двома організаціями давало можливість поступово і безболісно перетворити УВО в одну з референтур ОУН, хоча у зв'язку з тим, що УВО мала у народі дуже велику популярність, було збережено її номінальну окремішність.
Членом ОУН Бандера став від початку її існування. Маючи уже досвід революційної діяльності, він почав керувати організацією кольпортажу (розповсюдження) підпільної літератури ОУН, яка друкувалася за межами Польщі, зокрема, її пресових органів "Розбудова Нації", "Сурма", "Націоналіст", заборонених польською владою, а також підпільно друкованих у Галичині видань "Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН", "Юнацтво", "Юнак".
У 1931 році крайовим провідником ОУН став Степан Охримович, який знав Бандеру ще з часів навчання у гімназії. Він увів його до складу Крайової Екзекутиви ОУН, доручивши йому керівництво всією референтурою пропаганди ОУН у Західній Україні.
Степан Бандера підніс пропагандивну справу ОУН на високий рівень.
Панахиди, святкові маніфестації під час насипання символічних могил борців за волю України, вшанування цих могил на Зелені свята та в річницю Листопадового чину, протимонопольна та шкільна акції розворушили політичну національно-визвольну боротьбу на Західній Україні.
У 1932 році Бандера стає заступником крайового провідника, а з січня 33-го року починає виконувати обов'язки крайового провідника.
Конференція Проводу ОУН у Празі на початку червня того ж 1933 року формально затвердила Степана Бандеру у віці 24 літ на посаду крайового провідника.
Розпочалася копітка праця щодо ліквідації задавненого конфлікту в процесі злиття ОУН і УВО, розбудові організаційної структури мережі ОУН, організації підпільного вишколу кадрів ОУН.
Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади.
Три найбільш відомі політичні вбивства того часу дістали розголос у цілому світі, ще раз дали можливість поставити українську проблему в центр уваги.
Атентат (замах) на шкільного куратора Гадомського, виконаний бойовиком Мадою 28 вересня 1933 року, був протестом проти нищення поляками українського шкільництва та полонізації.
21 жовтня того ж року вісімнадцятирічний студент Львівського університету Микола Лемик убив у консульстві СРСР на вулиці Набеляка, 22 (нині – Котляревського) у Львові працівника ГПУ Олексія Майлова.
Цим політичним вбивством особисто керував Степан Бандера.
Лемик добровільно здався поліції і судовий процес над ним дав можливість ще раз на цілий світ заявити, що голод у Великій Україні є справжнім фактом, який замовчує радянська і польська преса та офіційні органи влади.
Ще одне політичне вбивство здійснив Гриць Мацейко ("Гонта") 16 червня 1934 року. Атентат було виконано над міністром внутрішніх справ Польщі Пєрацьким.
Постанова про вбивство Пєрацького була прийнята на спеціальній конференції ОУН у квітні 1933 року в Берліні, в якій брав участь від Проводу Українських Націоналістів (ПУН) полковник Андрій Мельник та інші, а від КЕ ОУН – виконуючий обов'язки крайового провідника Бандера.
Це вбивство було актом помсти за "пацифікацію" в Галичині у 1930 році. Тоді польська влада провела криваві акції "пацифікації" (умиротворення) українців – масове побиття галичан, руйнування та спалення українських читалень та господарських установ. 30 жовтня було замордовано сотника Юліана Головінського, тодішнього голову КЕ ОУН та крайового коменданта УВО , якого видав провокатор Роман Барановський. Керівником "пацифікації", автором плану "на зніщенє Русі" був віце-міністр внутрішніх справ Пєрацький.
План замаху розробив Роман Шухевич, проводив його у дію Микола Лебедь ("Марко"), загальне керівництво здійснював Степан Бандера ("Баба", "Лис").
Польський часопис "Бунт Молодих" за 20 грудня 1933 року в статті "П'ять хвилин до дванадцятої" писав: "... Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом щоб втягнути маси в круговерть революції... Нині є вже цілком зрозумілим, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині, може вичислити низку сіл, які ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали прагнучими до боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це означає, що противник зріс у силах, а польська держава втратила".
Тією могутньою і таємничою ОУН керував у Західній Україні ще мало кому відомий молодий інтелігентний студент Степан Бандера.
* * *
14 червня, за день до вбивства генерала Пєрацького, польська поліція заарештувала Бандеру разом із його товаришем-інженером Богданом Підгайним ("Биком"), бойовим референтом КЕ ОУН, при спробі перейти чесько-польський кордон.
Було заарештовано ще кілька членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема, Лебедя та його наречену, згодом дружину – Дарію Гнатківську.
Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних не вдалося б підвести до суду, але до рук поліції потрапило біля двох тисяч документів ОУН, так званий "архів Сеника", який зберігався в Чехо-Словаччині. Документи цього архіву дали можливість польській поліції встановити величезну кількість членів та керівників ОУН.
Два роки допитів, фізичних і моральних тортур. Бандеру перевели в одиночну камеру, закували в кайдани. Але і в цих умовах він шукає способу зв'язатися з товаришами, підтримати їх, намагається вияснити причини провалу. Під час їди йому розковували руки, і він встигав за цей час писати на дні миски записки до друзів.
Про причини успіхів слідчої поліції Бандері стало відомо перед самим процесом від адвоката.
Аналізуючи всі можливі шляхи, якими архів потрапив до поляків, Бандера дійшов висновку, що єдиним, хто міг би бути польським шпигуном, був Ярослав Барановський, референт зв'язку з Краєм та діючий секретар ПУНу, рідний брат провокатора Романа Барановського. Висновок про зраду Барановського був однією з причин майбутнього розколу в ОУН.
Від 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року у Варшаві відбувався суд над дванадцятьма членами ОУН, звинуваченими в співучасті у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. На лаві підсудних з Бандерою були Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Євген Кочмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька, Ярослав Рак, Микола Лебедь. Акт звинувачення обіймав 102 сторінки машинопису. Звинувачені відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом "Слава Україні!", перетворили зал процесу у трибуну пропаганди ідей ОУН.
13 січня 1936 року у переддень Нового року оголосили вирок, за яким Бандеру, Лебедя, Карпинця було засуджено до страти, інших – від 7 до 15 років криміналу.
Процес мав всесвітній розголос, польський уряд не наважився виконати вирок над трьома смертниками і розпочав переговори з легальними українськими політичними партіями про "нормалізацію" українсько-польських взаємин, і згодом проголосив амністію. Бандері і його двом товаришам було замінено кару смерті на довічне ув'язнення.
Це дало можливість провести над Бандерою та членами Крайової Екзекутиви ОУН ще один процес у Львові у справі кількох терористичних актів, які вчинила ОУН: вбивство директора гімназії Івана Бабія, який співпрацював з польською поліцією, та поліційного агента Якова Бачинського.
У Львівському процесі, який розпочався 25 травня 1936 року, на лаві підсудних був уже 21 звинувачений. На цьому процесі Бандера відкрито виступав як крайовий провідник ОУН.
На Варшавському і Львівському процесах Степан Бандера отримав у загальному сім довічних ув'язнень. Кілька спроб підготувати його втечу з тюрми були невдалими. У в'язниці Бандера просидів аж до 1939 року – до захоплення Польщі німцями.
Уже в ті роки НКВД цікавиться діями ОУН, зокрема, Бандери. 24 червня 1936 року, коли Бандера давав свідчення на Львівському процесі, у залі до його слів уважно прислухався московський дипломат Свєтняла. Бандера, пояснюючи мету і методи боротьби українських націоналістів проти російського більшовизму, говорив:
"ОУН виступає проти більшевизму тому, що більшевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність... Більшевизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що більшевики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод...".
* * *
Після захоплення німцями Польщі в Західну Україну прийшов новий окупант. З польських тюрем вийшли тисячі українських політв'язнів, а між ними і Степан Бандера.
З кінця вересня 1939 року С.Бандера очолює революційний Провід ОУН.
* * *
Готуючись до війни з російськими більшовицькими окупантами, ОУН-революційна вирішила використати внутрішню боротьбу між певними військовими колами Вермахту і гітлерівською партією для організації вишкільних військових українських відділів при німецькій армії. Було створено північний український легіон "Нахтігаль" ("Соловейко") під командуванням Романа Шухевича та південний легіон "Роланд". Передумовами їх створення було те, що ці відділи могли бути засновані тільки для боротьби проти більшовиків, і вони не мали права вважатися складовою частиною німецької армії, на військових мундирах вояки цих легіонів мали носити тризуб і йти у бій під синьо-жовтими прапорами.
Керівництво ОУН(р) планувало, що з приходом в Україну ці легіони стануть зародком самостійної армії України.
30 червня 1941 року, відразу ж після втечі більшовиків, Національні Збори у Львові проголосили Акт відновлення Української Державності. Голову Національних Зборів Ярослава Стецька було уповноважено створити Тимчасове Управління для організації українських владних структур.
Гітлер доручив Гімлеру негайно ліквідувати "бандерівську диверсію", оскільки змагання ОУН за створення самостійної Української держави ніяк не входило у плани нацистів.
Відразу ж до Львова прибула команда СД та спецгрупа гестапо для "ліквідації заговору українських самостійників".
Перед прем'єром Стецьком було поставлено ультиматум відкликання і визнання нечинним Акту відновлення Української Державності. Після рішучої відмови Стецька та ще деяких членів уряду було заарештовано. Провідник ОУН Бандера був заарештований у Кракові.
Сотні українських політиків – націоналістів – нацисти кинули у концтабори і тюрми. Почався масовий терор. У польському концтаборі Освенцім (по-німецьки Авшвіц) по-звірячому було замордовано двох братів Степана Бандери – Олексу та Василя.
Коли почалися ці арешти, обидва українські легіони "Нахтігаль" і "Роланд" відмовилися підкорятися німецькому військовому командуванню і заявили, що вони присягають на вірність українському урядові. Гестапо роззброїло обидва легіони.
Бандера перебував у концтаборі до кінця 1944 року.
* * *
Відчувши на своїй шкірі силу УПА, німці почали тоді шукати в ОУН-УПА союзника проти Москви. Тому в грудні 1944 року Бандеру та кількох членів ОУН-революційної звільнили з утриманням під наглядом, запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою переговорів Бандера поставив вимогу визнання Німеччиною Акту відновлення Української Державності та можливість створення української армії як окремої, незалежної від німецької, збройної сили самостійної держави.
Гітлерівці не погоджувалися визнавати незалежність України і прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд та українські військові відділи у німецькій армії.
Бандера рішуче відкинув ці пропозиції.
Всі наступні роки життя Бандери аж до трагічної загибелі – час боротьби і великої праці за межами України для її блага в напівлегальних умовах чужинецького середовища.
Після серпня 1943 року, від III Надзвичайного Великого Збору ОУН, головою Організації був Роман Шухевич ("Тур"). Лютнева конференція 1945 року обрала новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Степан Бандера знову став керівником ОУН (р), а Роман Шухевич – його заступником і головою проводу в Україні. Провід ОУН вирішив, що у зв'язку з окупацією більшовиками Краю та несприятливою міжнародною ситуацією, провідник ОУН мусить постійно перебувати за кордоном.
Бандера, іменем якого назвали національно-визвольний рух українців проти російської окупації, був небезпечний для Москви. Величезна машина обпаплюжування і підготовки до знищення Бандери була запущена в рух.
У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, Микола Бажан домагався від західних держав видачі великої кількості українських політиків у вигнанні, а в першу чергу Степана Бандеру.
Протягом 1946–47 років американська військова поліція МП полювала за Бандерою в американській окупаційній зоні Німеччини.
* * *
В останні 15 років життя Степан Бандера ("Весляр") опублікував велику кількість теоретичних праць, які аналізували політичну ситуацію в світі, в СРСР, в Україні, накреслювали шляхи боротьби. Ці праці не втратили свого значення для української нації і в наш час.
"Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фаза боротьби, третя – державного будівництва.
У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народних мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти більшовизму, підриваються позиції більшовицької системи і сили більшовицького режиму, зростає організована сила революції. В цій фазі проходить основоположний конструктивний процес; наші ідеї і програма опановують найширші маси українського народу, поширюються на інші народи, уярмлені більшовизмом, визначають для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділянках, стають дороговказами їхньої дії – їхньою метою, мобілізують й організують змагання за реалізацію нашої програми.
Друга фаза, як продовження першої – це фаза визволення. В ній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосереджуються у безпосередній відкритій боротьбі з більшовицьким режимом і його силою, в остаточному загальному зриві народів.
Третя фаза – будування на місці знищеного СССР незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежності, здійснення ідей і програм визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя..." ("До засад нашої визвольної політики"; "Визвольна Політика", 1946 рік, число 4–5).
Як пересторога нинішнім будівникам "самостійної" України, але в тісних обіймах північного сусіда, звучать слова Бандери із статті "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", написані у першій половині 1948 року (журнал "Визвольний шлях", Лондон, числа 10, 11, 12, 1948 рік): "Основною метою і найголовнішим принципом всієї політики є і мусить бути відбудова Української Самостійної Соборної Держави шляхом усунення більшовицького поневолення і розчленування російської імперії на самостійні національні держави. Лише тоді може бути місце для об'єднання цих самостійних національних держав у блоки чи союзи, за принципом геополітичних, господарських, оборонних і культурнорозвоєвих спільних інтересів на поданих вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи перетворення СССР на союз вільних держав, але так само пов'язаних, у тому самому складі, з перевагою чи центральним становищем Росії – такі концепції протилежні ідеї визволення України, їх треба до кінця усувати з української політики.
Самостійну державу може здобувати собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародної ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоча дуже корисну роль. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежності, хіба тільки зміну одного поневолення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в ******* добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіалізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіма силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони".
* * *
Вбивство Бандери Сташинським було заключною ланкою 15-річного ланцюга перманентного полювання на лідера українських націоналістів.
У 1965 році у Мюнхені побачила світ унікальна 700-сторінкова книга – "Московські вбивці Бандери перед судом", у якій зібрано величезну кількість фактів і документів про політичний морд над Бандерою, відгуки світової громадської думки про процес над Сташинським в Карльсруе, детальний опис самого процесу.
"Московські вбивці Бандери..." наводить цілу низку підготовлюваних замахів на Бандеру. А скільки їх залишилося невідомими?
У 1947 році замах на Бандеру готував з наказу Київського МГБ Ярослав Мороз, перед яким стояло завдання виконати вбивство так, щоб це виглядало як еміграційні внутрішньоукраїнські порахунки. Замах був розкритий Службою Безпеки ОУН.
На початку 1948 року з Польщі до Західної Німеччини прибув агент МГБ Володимир Стельмащук ("Жабські", "Ковальчук"), капітан підпільної "Армії Крайової". Стельмащукові вдалося вийти на помешкання Бандери, але, зрозумівши, що в ОУН стало відомо про його агентурну діяльність, він зник із ФРН.
У 1950 році СБ ОУН стало відомо про підготовку базою КГБ у столиці Чехо-Словаччини Празі замаху на Бандеру.
Наступного року дані про Бандеру почав збирати агент МГБ, німець з Волині, Степан Лібгольц.
У березні 1959 року в Мюнхені німецька кримінальна поліція заарештувала якогось Вінціка, нібито працівника чеської фірми, який посилено розшукував адресу школи, де навчався син Степана Бандери Андрій.
ЗЧ ОУН мали інформацію про те, що того ж року КГБ, користуючись досвідом знищення Петлюри, готував молодого поляка, який походив з Галичини, родину якого ніби-то "знищили бандерівці".
І, нарешті, Богдан Сташинський, який походив із села Борщовичі біля Львова.
У квітні 1959 року його викликають у Москву і в "найвищій інстанції" наказують вбити Бандеру.
2-го жовтня 1959 року, за 13 днів до загибелі Бандери, СБ ОУН за кордоном стало відомо про ухвалу в Москві вбити провідника. Але не вберегли...
Коли 15 жовтня Бандера повернувся о першій годині додому з праці, назустріч йому по сходах рушив Сташинський і з загорнутого в газету двоцівкового "пістолета" вистрілив в обличчя провідникові синильною кислотою...
Іронія української долі: руками захоплених у полон татарами українських хлопців, перетворених на яничарів, нищилася і плюндрувалася українська земля. Українець Сташинський, вислуговуючись перед російським окупантом, власними руками знищив українського провідника...
* * *
Звістка про втечу Сташинського на Захід стала вибухом величезної політичної бомби. Процес над Сташинським у Карльсруе показав, що накази про політичні вбивства віддавали найвищі посадові особи СРСР, члени ЦК КПРС, причому ці політичні вбивства здійснювалися невідомим у західній криміналістиці способом – пістолетом, який стріляє отрутою.
...На тихій фешенебельній вулиці Ліверпул Роуд, 200, майже у центрі Лондона, в приміщенні Української Видавничої Спілки, в музеї Степана Бандери зберігаються особисті речі провідника ОУН: одяг, на якому запеклися краплини крові, посмертна маска. Музей влаштовано так, що проникнути до нього можна лише з середини приміщення. Прийде час, і цей музей можна буде повернути в Україну.
"Перегляд всієї політичної діяльності Степана Бандери та її аналіз в аспекті подій останнього чвертьстоліття говорять переконливо про те, що історія визвольної боротьби українського народу в тому періоді нерозривно зв'язана з іменем Степана Бандери, який повністю заслужив собі на те, щоб зайняти місце в українському пантеоні як один із кращих войовників українського народу за волю. А надто, що й своєю геройською поставою у найкритичніших моментах революційної боротьби він може стати зразком витривалості та фізичної й моральної незламності для майбутніх поколінь"