Кучма: "Считать Бандеру, сотрудничавшего с фашистской Германией, героем Украины, извините..."

Рашики и рашисты наберите в поисковике Локотская Республика,сами москали отлавливали и расстреливали комуняк и успешно сотрудничали с немцами и они не предатели.Бандера и Шухевич - герои Украины они воевали против РАШИ за государство УКРАИНА,а не за фабрики,заводы и пароходы и благодаря им мы живем в УКРАИНЕ под желто-блакытным флагом с тризубом.

какая хрень, никто за голую идею не воюет, все хотят власти со всеми вытекающими , а знаит и заводов и пароходов

Справка для Кучмы, путиноидофф и проч. питарасав: в каждом городе и селе Украины стоят памятники Ленину, а Ленин ещё в 1914 г. ставил своей задачей ПОРАЖЕНИЕ РОССИИ в первой мировой войне и его партия жила на средства немецкого Генштаба.... так что Ленин ещё с 1914г. работал против России на Германию.... а Кучма к его памятникам веночки всю жизнь возлагал!

вот зато литвин там зашибись герой

Главный вождь бендерлогов Степан Бандера - австрияк, восточный тиролец. Такой же как и тиролец западный австрияк адольф гитлер.  Потому сс-галичаны и стоят горой за фашиствующих предков, лелеют память о своей сопричастности к великому фюреру. Ну какие с них украинцы?

 Тоді виходить  що отримували звання  ГЕНАРАЛІСИМУСИ  які з ГІТЛЕРОМ  вели "сотруднічество"???Щось не можу зрозуміти.Поясніть!!?

Во! Кучма прорезался! КПУ - преступная организация, а Кучма был парторгом.

Ювілейні дати повертають до життя
старі радянські кліше (терорист, зрадник, колаборант). У випадку з Бандерою до
цих штампів додаються ще й нові стереотипи – деструктивний політик, розкольник,
авторитарний вождь…

ВІД РЕДАКЦІЇ: 1 січня
виповнилося 100 років від дня народження лідера ОУН Степана Бандери. Дискусії довкола цієї людини не вщухають
вже понад півстоліття. До столітнього ювілею Бандери ZAXID.NET пропонує нашим
читачам подивитися на ******** образ Степана Бандери очима відомих істориків та
публіцистів з України, Польщі та Росії.

***

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера
опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних
баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї,
представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії.
Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські
пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове
бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У
випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються
ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь,
який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна  безпосередньо до масового визвольного руху
середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві
об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі
стереотипи  підводять до висновку, що
Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент
методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру,
історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають
за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до
радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера -
нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних
принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА».
Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку
джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в
межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його
називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він
чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН:
«Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та
їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є  терористами. ОУН огортає своєю акцією всі
ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про
кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є
єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому,
що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось
думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям
своїх членів. Коротко скажу: люди, які 
весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити
життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його
вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея
в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці,
не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам
найкраще  відомо, що я знав, що накладу
головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із
переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою
перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не
переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть:
Лемика і того, хто вбив Пєрацького».

Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його
соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН.
Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської
військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі
часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене
державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі
чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза
державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен
національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як
терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з
формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу,
знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він
позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський,
єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку.
Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали
національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського
визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та
Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної  української держави - свідчення перемоги
їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було
постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані
тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу  українських націоналістів, цей міф продовжує
існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й
досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера
скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні
України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі
старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та
інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918
року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до
незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а
зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році
через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з
міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки
українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція
створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала
міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником
головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в
справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців.
Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт
відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не
зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці
чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську
самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним
вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися,
але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького
підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови
керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня
1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної
організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього
рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення
в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на
себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз
вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди
німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі
власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського
народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив
себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало
«допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання
за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті,
нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й
був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як
арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації
про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці,
запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє
присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі
примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді
використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих
інтересів.

Авторитарний лідер

Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як
авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення
образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про
несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим
паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною
людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства
готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні
тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте
саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і
його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади
в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними
Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних
керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя
Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили
різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу
ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери
рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль
роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну
Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в
Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі
рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи
вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати
під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади
функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу
методу».

Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної
політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований
ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці
- утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з
керівників різних політичних сил.

Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що
Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо,
перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій»,
є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не
відмовлявся від рішень цього збору, 
вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН.
По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не
в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода
народам! Свобода людині!», яке представляється як
квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не  в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з
грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм»
- це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х
років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній
боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся
Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за
авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей
закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.

Розкольник

З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип -
розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше
деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його
ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття
представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове
прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими
для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та
спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.

Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і  в розколах ОУН, відповідальність за які
списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не
знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію,
то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується.
Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні
непорозуміння), проте  безпосередньою
причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася
з українською еміграцією від імені воюючої України.

Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих
критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у
розкольництві.  І в 1940 р., і в 1954 р.
бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку
неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть
добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її
цілісності.

Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві
опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої
перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці
називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з
Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби
залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на
вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі
із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського
спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для
можливого порозуміння.

Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було
звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і
Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте,
якщо подивитися  в ширшому контексті, то
важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді
вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в
середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ
Сташинського показало справжніх 
замовників та виконавця атентатів.

І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас
прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні,
конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його
керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції
своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели
український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в
загальнонаціональний. І  тут знову
напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний
рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який
вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію
«сіоністів-ревізіоністів».

 «Лише символ»

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в
суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм,
адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень
польських  тюрем, згодом - німецького
концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на
ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала
ключовою у ********* відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко
показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському
визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової
організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з
1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в
першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку
гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію
популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність
в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку
визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та
організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання
повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили
розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на
еміграції. Під  його керівництвом мережу
ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній
Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські
організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно
захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги»,
«Визвольний шлях», «Гомін України» 
та  багато інших, що виходили
практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна
кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в
Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в
1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна
називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок
звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський
художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові
Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет
Бандери  як керівника визвольної боротьби.
Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін
«бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах
Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його
небезпечним ворогом і  навіть пішла на
його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було
придушено, і сама радянська влада намагалася 
представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа
Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем
українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.

Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній
виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу
вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує
свої переживання: «Мушу Вам  щиро
сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям
зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими
жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне
зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним
тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка
безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю
та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не
маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя
досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати,
коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».

Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг
повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей
хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало
його життєвою місією.

В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори  переповідають основні
факти із його життя:  діяльність в
підпільній організації,  боротьба, тюрми,
концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя,
репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже
зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує
відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент,
коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати
героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не
треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення
майбутнього.

Володя в 20.25 ти мені подобаєшся .Видно голова на плечах,аналітика супер.Я прозріла.Дякую.**Слава УКРАЇНІ.

Інформаційні
довідки Галузевого державного архіву СБУ

 

ПРОТИСТОЯННЯ ОУН-УПА ТА НІМЦІВ В
НІМЕЦЬКИХ ДОКУМЕНТАХ

 

25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було
надіслано наказ, у якому вказувалося: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери
готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної
України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після
ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”.

Відслідковуючи процеси створення бандерівцями відділів самооборони,
нацистські спецслужби відзначали, що з кінця весни 1942 р. прихильники ОУН(Б)
починають формувати власні збройні відділи: “Вже в травні
вдалося встановити, що бандерівський рух серйозно займається організацією
власних бандитських груп у західній частині України (...) рух Бандери
переходить до того, щоб здійснювати військовий вишкіл своїх членів і збирати їх
час від часу на польові навчання, які проводяться в рамках націоналістичних
банд”.

Масштаби антинімецької боротьби ОУН(Б) наприкінці весни ­­– на початку літа
1942 р. були доволі солідними, що відзначено у німецьких документах. Зокрема в
донесенні німецької поліції безпеки в Україні імперському керівнику СС і шефу
німецької поліції в Міністерстві внутрішніх справ Райху за червень 1942 р.
можна прочитати наступне: «ІІ. Генеральний округ Брест. За звітний період
становище серйозно погіршилося. (…) Сьогоднішній стан характеризується двома
основними рисами: А) бандерівський рух Б) діяльність
партизанів та банд. Обидва рухи переслідують одну мету: підбурити широкі маси
населення проти окупації. Незважаючи на те, що обидві течії мають різні кінцеві
цілі, в цьому напрямку вони працюють один для одного. На думку служби безпеки
(СД) бандерівці по всьому округу розкинули свою густу мережу, так що навряд чи
хоча б одне село залишилося незачеплене ними. (…) Сільське населення цікавиться
пропагандою бандерівського руху. Так як в генеральній
окрузі практично немає промислових робітників, тому можна сказати, що серед
селян бандерівська організація має під ногами міцний ґрунт. Мета бандерівського
руху полягає в тому щоб побудувати автономну українську державу із власним
незалежним урядом та адміністрацією. Керівництво
бандерівського руху розчароване тим, що німецький уряд пригнічує це прагнення і
таким чином не дотримується своїх обіцянок. (…) Велике значення має той факт,
що бандерівський рух проник у ряди окружної поліції, особливо в Кам’янці-Подільському,
де багато командирів рот були українцями, колишніми офіцерами ЧА, які тепер
заарештовані та очікують свого вироку. Свого часу, завдяки хорошій військовій
підготовці та стриманості, арештовані завоювали довіру свого керівництва. У Рокитному було арештовано три людини, серед них керівник
української охоронної поліції, за їх участь в українському повстанському
рухові. За різними ознаками можна припустити, що представниками бандерівського
руху було здійснено декілька вибухів. (…) Доказом цьому є знайдена програма
боротьби і організації для партизанів, складена бандерівським рухом.
Потрібно надзвичайно серйозно поставитися до того факту, що на сьогодні існує
два сильних ворожих рухи, спрямовані проти нас».

З другої половини жовтня 1942 р. німецькі органи державної
безпеки у своїх донесеннях з окупованих територій наголошували на тому, що в
бандерівській пропаганді “все більше й більше помітною стає відмова від
боротьби проти більшовизму, пропаганда майже виключно спрямована проти
німецької влади, або так званих німецьких окупантів (...) бандерівський
рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб всіма засобами,
навіть шляхом збройної боротьби добитися незалежності для України”.

29 жовтня 1942 р. до гауптквартири німецької армії надійшло повідомлення, в
якому серед іншого зазначалося, що “16.10.1942 р. вперше українські
націоналісти зібралися в районі Сарн у більшу банду та постійно отримують
поповнення”.

Взимку 1943 почалися напади відділів УПА на районні центри
“У середині лютого 1943 р. – читаємо про це в німецькому докуметі, – почалося
зосередження молоді в націоналістичних бандах. Частішими стали напади з
метою отримання зброї та продовольства. Напади на в’язниці в Кременці та Дубно
мали за мету насамперед звільнити активістів руху, які згодом організували ядро
банд у цьому районі”.

З кінця квітня 1943 р. нацисти почали практикувати застосування у боротьбі з
УПА цілих військових з'єднань. Так, у райони Березне,
Людвипіль, Мізоч, Остріг, Шумськ і Кременець було перекинуто дивізію, силами якої
вдалося досягнути лише умовних успіхів, відтіснивши основні з’єднання УПА з
Полісся та північної частини Волині на Південь Волині. Фактично, це лише
сприяло поширенню дій УПА на район, прилеглий до Славутицького лісового
масиву, а також на Поділля. Німецький звіт з цього приводу відзначав: “У квітні завдяки операціям наших підрозділів, у головному районі
діяльності банд Березне – Людвипіль настало тимчасове заспокоєння, але зате в
районах на південь від автомагістралі діяльність банд активізувалась. На
цей час припадають чисельні напади на південну дорогу й пости жандармерії”.

Рейскомісар Е.Кох, звітуючись до Берліну, писав, що на Волині лишилося
тільки два райони, вільні від "банд", а німецька адміністрація
повноцінно функціонує лише на півдні Поділля. Навесні 1943 року у своєму
внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що вони не контролюють на Волині
75 % орних земель і втратили 52 % поставок худоби. Німецький
Генеральний комісар Волині та Поділля Шьоне на початку травня 1943 р.
наголошував у своєму звіті, що в районах Горохів, Любомиль, Дубно, Луцьк,
Кременець, повністю "панують націоналістичні банди" і далі вів:
"Те, що тут відбувається, слід розцінювати як повстання".

Занепокоєний складним становищем окупаційної влади на Волині та Поліссі 5
травня 1943 року в Україну з робочим візитом прибув рейхсміністр окупованих
територій Сходу А.Розенберг. На нараді у Рівному йому доповіли, що "українські
націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди". Комісар
округу Луцьк заявив: "Майже всі державні господарства перебувають у руках
банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише з конвоєм. Наші сили не
можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не
співпрацює". Рейхскомісар Е.Кох доповів своєму шефові, що "українські
націоналістичні банди мають своє суворе й уміле керівництво і подиву гідне
озброєння. Треба припустити, що ці банди почали методично збирати зброю і
********** одразу ж після приходу німецького вермахту... Об'єкти, на які
нападають банди, – це важливі для доступу в країну і постачання фронту
залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні, склади зі збіжжям і
сіном, а також доступні їм промислові підприємства”.

З німецьких звітів за червень 1943 р. дізнаємося, що крупна “українська
банда” захопила доволі добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці,
що міста Горохів та Остріг з усіх боків оточені “крупними групами банд”. “Напади
на адміністрації, бургомістрів та церкви з метою знищити метричні книги, а
також на транспорти цивільного населення, призначеного для вивезення на роботу
в Райх, є свідченням централізованого керівництва бандами. Немає нікого сумніву
в тому, що загальне керівництво українськими націоналістичними бандами в руках
бандерівського руху ОУН”.

 

 

АТИНІМЕЦЬКІ АКЦІЇ  УПА 1943-1944 рр

(на основі німецьких, радянських та
українських документів)

 

Першою атакою українських повстанців проти німецької окупаційної
адміністрації став напад сотні Г. Перегіняка-”Довбешки-Коробки” на районний
центр Володимирець вночі з 7 на 8 лютого 1943 р.

В середині лютого 1943 р. відбулися дві атаки оунівських бойових груп на
в’язниці у Кременці та Дубно з метою визволити своїх побратимів із німецьких
тюрем.

Однією із найбільших операцій початку березня 1943 р. стала атака сотні УПА
Сергія Качинського-”Остапа” на німецькі військові склади та фабрику в селі
Оржеві в ніч з 10 на 11 березня.

Черговий сплеск антинімецької активності УПА – із середини
березня 1943 р., коли пішла в партизани частина української допоміжної поліції.
Німецькі звіти вказували, що діяльність “українських банд” в другій половині
березня охопила, крім півночі, південну частину Рівненщини, Кременеччину
та південну частину Волинської області. У квітні 1943 р. німці
констатували охоплення території центральної та північної частини Волинської
області, а також Ізяславського, Славутського
і Шепетівського районів Кам’янець-Подільської
області.

27 березня 1943 р. повстанці заволоділи містечком Олика,
знищивши в ньому німецьку адміністрацію. Того самого дня відділ Олексія Брися-”Остапа”, “Аркаса” атакував райцентр Горохів. Під час
нападу на бік повстанців перейшла українська поліція. Було захоплено приміщення
банку, пошти, в’язниці, випущено декілька українських політичних в’язнів,
забрано запаси борошна із млина, друкарські машинки з адміністративних
приміщень, обстріляно німецькі казарми.

 28 березня 1943 року повстанці
успішно відбили наступ півтори тисячі німецьких карателів на свої табори і бази
у Людвипольському районі. Бої точилися в передмісті Людвиполя. В сутичці протиборчі сторони застосовували
міномети і гранатомети.

Протягом березня 1943 р. найзапекліші сутички з нацистами УПА мала на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині,
Костопільщині, Сарнинщині, Лановеччині й у Славутицьких
лісах Кам'янець-Подільської області. Повстанці п’ять разів захоплювали районні
центри. На Кременеччині через активність УПА
гітлерівці змушені були з 6 квітня 1943 р. оголосити надзвичайний стан.

За даними радянських партизанів, на початок квітня 1943 р. найбільшого
розмаху антинімецькі акції українських повстанців
набули на півдні Волині в районах Мізоч, Остріг, Кременець, Верба. 
Зокрема, під час нападу на містечко Вербу було вбито 120 німецьких
солдатів, у боях за село Шимовку – 24, за Остріг – 32, в Мізочі – 11.
Радянські партизани відзначали, що у квітні 1943 р. щодня з лісів Острозького, Шумського й Мізоцького районів на
антигітлерівські акції виїжджало 60-70 возів із повстанцями.

2 квітня 1943 р. відділи УПА вдруге захопили і утримували дві доби містечко
Горохів. 4 квітня повстанці знищили німецьку карну експедицію, яка під час
пацифікації села Постійно спалила більше половини будинків.

6 квітня 1943 р. в Ковелі повстала українська поліція, сформувавши сотню УПА.
Вони вбили 18 німців, звільнили із тюрем арештованих, розпустили в’язнів із
табору примусової праці. 9 квітня 1943 р. українські партизани атакували
містечко Боремля, де знищили місцеву німецьку
адміністрацію. Того ж дня повстанцями було атаковано німецькі прикордонні
залоги біля Горохова (на кордоні між Райхскомісаріатом
Україна та Генеральним Губернаторством). У відповідь німецька прикордонна
сторожа (Ґреншутц) застосувала задекларовані Шьоне “драконівські” заходи – 10 квітня спалила село Княже
і знищила 172 цивільних мешканці.

10 квітня повстанці атакували містечко Степань.
Під час нападу було спалено адміністративні приміщення, пошту, убито німецького
жандарма і кількох поляків-службовців німецької адміністрації.

Вночі з 12 на 13 квітня повстанська сотня “Яреми” напала на районний центр Цумань, де знищила німецький гарнізон, убивши біля двадцяти
ворожих солдатів.

17 квітня 1943 р. сотня УПА провела успішну засідку на
німецьку мотоколону біля села Борщівки, в сутичці
загинуло 16 ворожих солдатів. Відповідаючи на активність повстанців, німці 19
квітня спалили колонію Красний Сад, убивши при цьому близько ста цивільних
осіб.

22 квітня 1943 р. відділи УПА втретє напали на райцентр Горохів, вивізши із
містечка трофеї – одяг і харчові продукти. Того ж дня в зіткненні біля
фільварку Галинівка загинуло 19 німецьких солдатів.

З кінця квітня 1943 р. нацисти почали практикувати застосування у боротьбі з
УПА цілих військових з'єднань. У райони Березне,
Людвипіль, Мізоч, Остріг, Шумськ і Кременець було
перекинуто одну дивізію в складі двох угорських полків, полку німецьких
есесівців і полку складеного з військовополонених казахів та узбеків. Після
важких триденних боїв у лісах карателям вдалося досягнути лише умовних успіхів,
відтіснивши основні з’єднання УПА з Полісся та північної частини Волині
на Південь Волині. Фактично, це лише сприяло поширенню дій УПА на район
прилеглий до Славутицького лісового масиву, а також
на Поділля (район Ярмолинці, Проскурів, Кам'янець-Подільський)

2 травня на трасі Ковель-Брест, під час засідки, організованої сотнею Тихона
Зінчука-”Кубика” неподалік села Кортеліси
(рік до того спаленого гітлерівськими карателями), загинув шеф СА Віктор Люцте, який перебував на Поліссі із інспекційною
поїздкою.  

9 травня 1943 р. німецька жандармерія із Кременця
жорстоко пацифікувала українське село Стіжки. Після акції по дорозі до
районного центру на карателів напали повстанські відділи “Хрона”
та “Крука”. Засідка була проведена надзвичайно успішно. Підбивши
два вантажні автомобілі із солдатами, повстанці відкрили перехресний кулеметний
вогонь, жертвами якого стали шістдесят німців. Того ж 9 травня 1943 р.
розпочалися тритижневі бої між карателями і відділами УПА в Скарбівських
лісах. 10 травня у сутичках біля села Лобечівка Берестечківського району окупанти вперше використали проти
повстанських відділів артилерію і бронетехніку.

11-14 травня тривали важкі бої за лісовий масив неподалік
містечка Колки, в якому містилися бази і п'ять
госпіталів УПА. 13 травня інтенсивні сутички відбулися в районі Деражні, де загинули перші керівники УПА-”Північ”
– Василь Івахів-”Сом", "Сонар”,
шеф його штабу поручник Юліан Ковальський-”Гарпун” і
ад'ютант Семен Снятецький-”Сівка”.

На Житомирщині під час рейду повстанські відділи за три тижні травня 1943
року здійснили 15 успішних боїв з німецькою поліцією і знищили поліцейську
школу біля Житомира, розстрілявши 260 її захоплених зненацька слухачів.

Від 1 до 13 червня 1943 р. партизани здійснювали облогу містечка Колки.
Оточивши населений пункт щільним кільцем відділи УПА його цілковито
заблокували. Після переговорів із німецькою залогою командування відділів УПА
дозволило покинути містечко полякам і німцям, які вийшли наданим коридором 5 і
13 червня. Того самого 13 червня до населеного пункту увійшов курінь УПА
“Рубашенка”, який розквартирувався в містечку перетворивши його на “столицю” т.
зв. “Колківської республіки”.

Наприкінці червня 1943 р. відбулися успішні бої повстанців із німецькою
поліцією в районі Дружкополя неподалік містечка Горохова.

З німецьких звітів за червень 1943 р. дізнаємося, що велика “українська
банда” захопила доволі добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці,
що міста Горохів та Остріг з усіх боків оточені “крупними групами банд”.

7 червня 1943 р. німецьке командування розпочало масштабну антиповстанську
операцію. Командування німецькими військами взяв на себе
командувач СС і поліції у Генеральному Комісаріаті Волинь і Поділля
бригаденфюрер СС Гінцлер. У наказі № 41, підписаному Гінцлером,
зазначалася необхідність знищити український повстанський рух і оволодіти територією
“пропагандистськи і господарче”. У Любомлі, Дубно, Горохові та Володимирі було
створено спеціальні групи СД, які з допомогою поліційних частин мали відновити
“німецький порядок” на окупованих територіях. 21 червня 1943 р. територія
Райхскомісаріату Україна була оголошена “зоною антипартизанських операцій”. З липня 1943 р. до операцій проти УПА було залучено відомого борця
з партизанами, командувача всіма протипартизанськими формуваннями на Східному
фронті Еріха фон дем Баха-Зелевскі. У розпорядженні німецьких генералів було 10
тисяч солдатів (німецьких та польських поліцаїв і жандармів), 10 батальйонів
мотопіхоти (до 7 тисяч осіб) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27
літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів.

Для ефективної боротьби з повстанцями цих сил виявилося надто мало, вони
були непідготовані для партизанського способу ведення бойових дій, дуже
неповороткі.  Відділи УПА маневруючи
виходили з-під потужних ударів противника, вдало переміщаючись в інші райони. Повстанці
відправлялися на волинське Полісся, а також вдавалися до тактики глибоких
рейдів на територію Житомирщини. Найбільш відомим у липні
1943 р. став рейд куреня “Гордієнка”, який дійшов до Потіївського району й
повернулася назад на Рівненщину. 17 липня повстанці розбили німців під селом
Жолобне Ярунського району, убивши 34 окупантів, 19 липня біля села В’юнок
Мархлєвського району було вбито 30 німців і місцевих
поліцейських, 20 липня поблизу Швецької Буди куренем було розбито взвод
угорців, 23 липня в містечку Котельня Андрусівського району повстанцями було
розбито роту німців і шуцманів, які втратили 20 осіб убитими, того самого дня
повстанці обстріляли німецькі військові транспорти на залізниці біля станції
Івниця, убивши двох лейтенантів і вісім рядових німців. 25 липня в передмісті
Коростишева “гордієнківці” спалили тартаки і в бою вбили сімох німців. 28 липня
між селами Шевченко й Устинівка Потіївського району повстанці розбили роту
курсантів школи жандармерії висланих проти них. Жандарми втратили 83 убитими, 8
полоненими і 5 важко пораненими. Повстанці захопили 8 кулеметів, 8 автоматів,
94 гвинтівки, 17 револьверів і 6 тисяч набоїв. Рейд успішно завершився 29 липня
поверненням на свої бази.   

Протягом липня 1943 р. УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682
саботажні акції на залізниці, 119 нападів на господарські об’єкти. Наступного
місяця активність націоналістів ще більш посилилася – 391 напад на німецькі
гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атака на підприємства.

Серед найвідоміших сутичок і боїв з німцями, здійснених у
серпні-вересні 1943 р., був напад відділів УПА на німецьку жандармерію на
дорозі Вишівець – Кременець 11 серпня 1943 р., внаслідок якого загинуло сорок
німців, бої української самооборони із німцями в селах Тростянець і Лички коло
Луцька (6 і 14 серпня), під час яких села були спалені
карателями, бій з німцями в селі Острів коло Ківерців 7 серпня, коли німці
втратили десять солдатів. 9 серпня в селі Влащинець неподалік Кременця відділи
УПА розбили німецькі каральні відділи. 10 серпня німці втратили двадцять бійців
у сутичках з повстанцями в районі Вишгородки у Кременецькому
районі. Важкі бої із німцями в серпні 1943 р. мав курінь “Славка” в лісовому
масиві неподалік села Підберезці. Оточені каральними відділами повстанці після
цілоденного бою прорвалися із оточення, втративши 97 осіб убитими (в тому числі
курінного “Славка” і сотенного “Москаленка”). Втрати
противника повстанці оцінювали щонайменше в 300 осіб.

Надзвичайно вдалим вийшов напад повстанських відділів на поліське містечко
Камінь-Каширський.  З цього районного
центру німці здійснювали часті каральні й господарчі операції в навколишніх
українських селах. Поряд з містечком була німецька авіаційна
база, тому райцентр мав солідний гарнізон – роту вермахту і роту поліції
(польського шуцманшафту), всього близько 350 осіб. Для операції проти
цих сил командування УПА на Поліссі сконцентрувало курінь “Криги” і сотні
“Лисого” та “Кубика” (до 800 осіб), яким було надано важкі міномети і
75-міліметрову гармату. Командував операцією Ю.Стельмащук-”Рудий”. 18 серпня
1943 р. всі повстанські відділи були сконцентровані в лісі за 12 кілометрів від
містечка. О 2 годині ночі почалася операція із захоплення населеного пункту.
Перша штурмова група чисельністю 30 осіб близько 3 години зуміла непомітно пройти
до міста і проробивши проходи в інженерних загородженнях захопила німецькі
казарми на гірці, яка домінувала над містечком. Після цього було подано сигнал
до штурму райцентру основним силами. Німецькі казарми з поліцією було
підпалено, повстанці увійшли до Камінь-Каширського, залишки німецько-польського
гарнізону були оточені в декількох будівлях в центрі містечка. 14 полонених
німців повстанці розстріляли на очах у населення. До 17 години дня місто
перебувало в руках українських партизанів. Під час боїв у місті німці й поляки
втратили сто осіб убитими.

25 серпня 1943 р. відділи УПА атакували містечко Мізоч, а також однойменну
залізничну станцію і державне сільськогосподарське підприємство.

У липні 1943 р. німецька поліція напала на табір Української Народної Самооборони
(в кінці року перейменовано на УПА-Захід) біля містечка Турка в Карпатах. У бою
з німцями загинуло десять членів самооборони, а двоє потрапили до неволі. В
середині серпня німці через своїх інформаторів дізналися про перебування в селі
Кеданичі неподалік Коломиї вишкільного табору куреня УНС “Чорні Чорти”. Крупна
карна експедиція німців оточила табір. Після двогодинного бою, німці, втративши
сімох убитих, зуміли витіснити курінь із табору в гори. До рук карателів
дісталося все обладнання, харчові запаси, важке озброєння, частина архівів. У
той же час гітлерівці отримали інформацію про те, що в селі Межигірці (Івано-Франківська
область) перебуває група бійців УНС (30 осіб). Розпочалася облава. Після
короткочасного бою оточені націоналісти здійснили прорив. 20 осіб вирвалося, а
10 загинуло. Ці німецькі напади на самооборону призвели до розгортання
антинімецьких виступів в Галичині.

18 серпня 1943 р. зафіксовано першу атаку на німців у
Прикарпатті. Сотня націоналістів розбила табір німецької “Служби праці” в
районі містечка Сколе на Дрогобиччині. Було звільнено декілька сотень
робітників каменоломні, а німецьку охорону (яку звинуватили в поганому
ставленні до робітників) розстріляли. Уже на початку вересня УНС
вступила в масштабні бої з німецькими карателями. 1 вересня коломийський курінь
УНС “Чорні Чорти” мав сутичку з німцями в горах. У якій втратив трьох людей
убитими. А 3 вересня 1943 р. націоналістам вдалося заманити німців на свою
засідку. Німецькій комендатурі в м. Долина було надано фальшиву інформацію про
місце дислокації підготовчого табору УНС неподалік зазначеного містечка.
Німецький каральний батальйон, який вирушив на зазначене місце нікого не
виявив. Повертаючись у Долину вузькоколійкою німці були атаковані із засідки й
буквально розстріляні із навколишніх домінуючих висот. Батальйон втратив майже
двісті осіб убитими. Це був найбільший успіх новостворених відділів УНС у
боротьбі з німцями на початку осені 1943 р.

У перших днях вересня 1943 р., поблизу села Рядовичів, відбувся один із
найбільших боїв УПА з німцями на Волині. 5 вересня в цьому районі повстанці
вели бої з польськими відділами Армії Крайової та базами польської самооборони.
Для операції проти поляків було стягнено декілька куренів групи УПА “Тури”. 7
вересня в місці ведення українсько-польських боїв з’явилися німецькі армійські
підрозділи. Спершу рота вермахту несподівано натрапила на засідку, організовану
сотнями “Байди” та “Кубика”. Під час першого бою німці втратили 5 убитими й 11
полоненими. 8 вересня німці відправили каральну експедицію з Ковеля в силі
батальйону піхоти і трьох броньованих машин та бронепоїзда. Розпочалися запеклі
бої із використанням з обох боків артилерії. Повстанці, які мали чисельну
перевагу, але гірше озброєння, вели бої дві доби (до кінця дня 9 вересня),
після чого відійшли в глиб лісового масиву. Упівці здобули 59 одиниць зброї,
убили 208 противників. 

Другою легендарною подією у вересневих зіткненнях УПА з
німцями на Волині стали бої в Загорові. 11 вересня 1943 р. неподалік
православного монастиря Різдва Пресвятої Богородиці несподівано була атакована
німецьким каральним відділом чота особливого призначення Андрія Марценюка-”Берези”
(44 бійці, озброєні стрілецькою зброєю, трьома ручними кулеметами, станковим
кулеметом “Максим”, легкими мінометами й ручними гранатами)
із куреня П.Антонюка-”Сосенка”. Повстанці відійшли за монастирські мури
і вчинили шалений опір наступаючому противнику. Розуміючи, що взяти штурмом
монастирські стіни буде доволі складно, німці викликали на допомогу авіацію.
Три бомбардувальники розбомбили монастир, однак штурм, який німці розпочали
після бомбардування, був відбитий. Після цілого дня боїв о 2 годині ночі, під
покривом туману повстанці здійснили відчайдушну спробу прориву. Вирватися
вдалося 12, троє сховалося в нішах і підвалах монастиря, 29 загинуло в бою.

Наприкінці вересня 1943 р. черговий успіх у боротьбі з німцями отримано в
Галичині. Чота УНС “Скуби” на дорозі Космач – Коломия організувала засідку, до
якої потрапило чотири вантажівки з німцями. У перехресному вогні гітлерівці, за
українськими даними, втратили до сімдесяти осіб убитими.

Загалом же під час боїв і сутичок з окупантами у
червні–вересні 1943 року загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тисячі
гітлерівців і їх союзників. Наслідком успішної боротьби УПА з німецькими
окупантами, стало намагання націоналістів узяти під свій повний контроль
суцільні території, в тому числі й захопивши районні центри.
Володимирець, Степань, Висоцьк, Добровиця, Людвипіль, Мізоч, Камінь-Каширський,
Держане по черзі побували під контролем відділів УПА, але для утримання їх на
довший час сил у командування Повстанської армії не вистачало. Тому “повстанські республіки”, головним чином, виникали у сільській
місцевості – там, де поблизу були великі лісові масиви (Кременеччина,
Ковельщина, Степанщина, Деражненщина, Кореччина, район Володимира-Волинського
тощо).

Масштабні антиповстанські акції провели німці впродовж 2-3
листопада 1943 р. Впродовж першого дня акції авіація розбомбила містечко
Степань, після чого його розграбували поліційні відділи, тоді ж було спалено
райцентр Рафалівка й село Великі Осинці. Наступного дня гітлерівці пацифікували
містечко Деражня, де загинуло 250 мирних мешканців. 3 листопада каральна
група прочесала населений пункт Стидиньський, у якому під час акції було вбити
249 осіб. 3 листопада важкі бої з німцями велися рівночасно і в районі Колок,
де були розташовані крупні повстанські бази. Під час боїв за Колки гітлерівці
використовували авіацію, артилерію і повітряний десант. Карателям вдалося
розбити з’єднання УПА й витіснити їх в сусідні райони. 10 листопада крупні
антиповстанські облави проводилися німцями в районі міста Володимирця. Їхніми
жертвами стало п’ятдесят підпільників. 

Посилення німецького терору і натиску на УПА помітила радянська партизанська
розвідка. 14 листопада 1943 р. у донесенні керівника рівненських партизанських
з’єднань В.Бегми до Українського штабу партизанського руху відзначалося:
“Останнім часом німці активно ведуть боротьбу з націонаілстами”. Більш детально проблема німецького натиску розкривалася в наказі №
7 коменданта Воєнної Округи “Турів” від 16 листопада 1943 р. “В останніх часах
німці посилили сильно кампанію винищування відділів УПА. В акціях беруть
участь літаки і танки. Хвиля німецького нищення і терору охопила всі простори
між Горинню і Стиром. На Цуманщині, Колківщині та інших сусідніх районах повно
німецького війська. Все граблять і палять. Не лишають нікого і нічого. По селах
дуже шукають за криївками. Населення під сильним німецьким терором показує
місце криївок. Акцію ведуть широко і на довгу скалю”.

Протягом жовтня-листопада УПА й УНС мала 47 боїв із німцями, а сільська
самооборона 125 сутичок. У важких боях з переважаючим
ворогом, у жовтні–листопаді 1943 року, повстанці знищили понад півтори тисячі
німців. Втрати упівців та УНС (без сільської самооборони й мирних мешканців)
сягнули 414 осіб убитими.

Найбільші сутички і 
бої з німцями в обороні українських сіл відбулися 13 лютого 1944 р. коло
Бродів, 24 лютого біля Городенки, 2 березня неподалік Бережан, 12 березня в
Чортківському районі, 14-15 березня коло села Болшівці на Тернопільщині, 24
березня в районі містечка Долина, 26 березня на Бережанщині, 3 травня неподалік Радехова, 4-5 травня біля Перемишлян, 3 і 5 травня біля
Станіславова (Івано-Франківська) і Калуша, 9 травня у Сокальському районі.
Важких втрат у боях із німцями в районі Рави-Руської зазнали сотні “Яструба” й
“Морозенка” 11 травня 1944 р. Повстанці втратили 59 людей убитими, пораненими і
полоненими, карателям вдалося захопити склади зі зброєю, ************ та
продовольством. 15 травня оборонні бої з німцями відбувалися в селах
біля Станіславова (повстанці втратили 13 людей полоненими), 25 травня коло
Торочина (загинуло сім повстанців), 27-29 червня неподалік Рогатина (партизани
втратили шість осіб). Наприкінці липня 1944 р. німці
здійснили дві масштабні каральні акції – проти повстанців в районі Самбора (на
старшинську школу), де в боях загинуло сім курсантів і двадцять атакуючих
німців, та коло села Набріж Львівської області, де карателям вдалося розбити
повстанську сотню військової округи “Буг”, яка втратила 50 осіб убитими. 

Найбільші бої з німцями й угорцями в Галичині відбулися
6-16 липня 1944 р. неподалік гори Лопата в районах Сколе і Долина на стику
Дрогобицької та Станіславівської області. 6 липня з’єднання повстанців під
командуванням В. Андрусяка   “Різуна”
прямуючи із Чорного Лісу в район Турки, в засідці роззброїло німецький
підрозділ, який рухався трьома вантажними автомобілями. Ця інформація змусила
німецьке й угорське командування розпочати масштабну каральну акцію. 8 липня
1944 р. німецькі війська атакували повстанців з боку містечка Долина, а їхні
угорські союзники підтримали атаку з боку містечка Сколе. Зав’язався бій із
використанням мінометів та артилерії. Ведучи ар’єргардні бої повстанські сотні
відступили на гору Лопата, де зайняли гарно укріплені стаціонарні позиції (ці
позиції, свого часу, були підготовані угорцями в якості резервної фронтової
лінії оборони в Карпатах). Близько 17 години 8 липня 1944 р. німці та угорці
разом атакували повстанські позиції на горі. Угорці були досить швидко
відкинуті на вихідні позиції. Важкі бої зав’язалися із німцями. Під час
німецьких атак справа доходила до рукопашного бою. 9 липня повстанці почали
виходити з оточення використовуючи переваги місцевості й вдало маневруючи. 10
липня повстанські відділи атакували німецькі війська із засідки. Німці втратили
декілька вантажних автомашин. Локальні бої в районі Лопати тривали до 16 липня,
після чого німці й угорці відступили до райцентрів Скола й Долина. У боях з німецького та угорського боку полягло понад двісті
солдатів, повстанці втратили близько п’ятдесяти осіб.

Важкі бої між повстанцями та німцями мали місце в першій половині липня
також на Підгаєччині. Зокрема, згадувані звіти польського підпілля вказують,
що: «Біля села Завалів Підгаєцького повіту німецьке військо
випадково наштовхнулося на великий схрон української банди. Зав’язався
важкий бій, під час якого було вбито приблизно 40 німців і нібито аж 300
українців, приблизно 200 арештовано. У Завалівських лісах продовжується
облава».

Найвдаліші акції повстанців із роззброєння німців були 23
березня 1944 р. коло Калуша, де повстанцям вдалося оточити і роззброїти валку
фольксдойчів, що налічувала 40 возів. Наприкінці березня сотня “Благого” зуміла
обеззброїти 280 німців, які будучи деморалізовані поразками на фронті не чинили
опору. У квітні 1944 р. повстанські відділи
роззброювали невеликі групи німців у Бережанському районі, неподалік Сокаля,
біля Перегінська. 6 липня 1944 р. повстанцям вдалося оточити і змусити скласти
зброю три вантажівки із німцями неподалік Станіславова, партизани здобули три
кулемети і декілька десятків карабінів. 27 липня 1944 р. в Самбірському
районі відділи УПА атакували відступаючу колону німецьких військ. Зав’язався
запеклий бій, в якому обидві сторони використовували крупнокаліберні міномети.
Під час бою, як свідчать повстанські донесення, вдалося здобути “багато зброї”.
Також у липні 1944 року, коли німецький фронт посувався на захід під натиском
Червоної армії, повстанцям вдалося роззброїти декілька сот німців в районі
Журавна й Турки. Особливо вдало завершилася акція біля Турки, де було здобуто
29 возів зброї та ***********, здебільшого радянського виробництва. На початку
серпня 1944 р. біля Тлумача повстанці роззброїли 180 німців і 50 узбеків.

Эти героични инфопростыни мабуть хорошо читать в схроной  яме, пожирая уши и печень заблукавшего в лесу человека.  Або роблячи закрутки в банкы з поризаного людського мяса на зиму.  Отаки вояки канибалы-бандерякы.

я тебя ,быдло,понимаю...Уколись кислым борщем,натяни свои обосранные шаровары,выпей бурячихи,закуси цыбулей,садись на Таврию и езжай туда ,где тебя любят т.е. ПНХ. Гребанное ЧМО,с повадками экзальтированной институтки....

Немного информации для сравнения масштабов и силы партизанского движения и УПА. Партизаны за время войны на территории СССР (примерно 3,5 года = 1200 дней) истребили 550000 фашистов. Получается по 460 фашистов ежедневно, день за днём. Вот такой масштаб боевых действий в тылу врага. Выводы делайте сами, кто эффективнее бил врага.

Враг моего врага - мой друг. Всё логично было в те времена. Если так посудить и я помогу чечнам в их борьбе с навозниками, то я тоже буду ПО ИХ мнению ИХ врагом, хотя меня беспокоит только моя страна.