Более 70% крымчан считают Украину своей Родиной, - опрос
Восприятие Украины в качестве родины в Автономной Республике Крым с 2008 по 2011 год увеличилось на 32% - до 71,3%, свидетельствуют результаты опороса, проведенного Центром Разумкова совместно с Фондом Фридриха Науманна в Украине.
Весте с тем, этот показатель остается самым низким среди регионов Украины. В среднем по стране он составляет 93%.
Читайте также, В Крыму требуют, чтобы вся Украина встретила День Победы с красными флагамиОтличается в Крыму от общеукраинских показателей и восприятие НАТО: угрозу со стороны альянса ощущает 51% живущих, тогда как в целом по стране этот показатель - 20,6%. Большую угрозу крымчане чувствуют только от международного терроризма – 59%. Угрозу противостояния между разными регионами Украины считает реальной 17,9%, при том, что угрозу со стороны США и украинских властей видят по 13% постоянно проживающих в Крыму. При этом, с 2008 по 2011 год более чем в два раза - с 24,4 до 10,2% - уменьшилась, по мнению крымчан, вероятность острого международного конфликта.
Читайте также, "Советские мифы нужно уничтожать": Во Львове на 9 мая запретили вывешивать советские флагиОпорос проводился с 21 февраля по 14 марта 2011 года в АРК и Севастополе. Теоретическая ошибка выборки не превышает 2,3%. Всеукраинское исследование проводилось с 1 по 10 марта 2011 года. Вероятность ошибки та же, опрошено было 2011 респондентов.
Согласно Всеукраинской переписи населения, проводившейся в 2001 году, лишь 65,17% жителей в Автономной Республики Крым родились в нынешних пределах Украины, тогда как в среднем по Украине этот показатель составляет 88,95%. Кроме того, согласно той же переписи, в автономии самая низкий из всех регионов Украины процент количества людей, которые постоянно проживают на нынешнем месте своего жительства всю свою жизнь – 39,4%. В целом по Украине этот показатель составляет 62,5%.
"Украина", «украинец»- их там просто нет. Буду орієнтуватися на Путіна. В нього кожне друге слово "Україна". Спить і марить Україною.
Russia, Country, eastern Europe and northern
Area: 6,601,700 sq mi (17,098,200 sq km). Population: (2010 est.) 141,892,000. Capital: http://www.britannica.com/*********/topic/393409/Moscow Moscow .
вот уж не знал что Moscow is capital of Ukraine
в поле search вводишь слово Russia
А ПРОКЛИНАВ МОСКАЛІВ.
ЗА ЩО І ******* ЙОГО УКРАЇНЦІ.
ТОМУ ШЕВЧЕНКО ЗАВЖДИ АКТУАЛЬНИЙ.
"Письма и бумаги Петра В. т.4 (1706)" С-Пб 1900
Письмо №1018 К Тихону Никитичу Стрешневу (1706 января 9)
=Сумской полк велено послать в Ламовъ..
Украинцовъ въ Казань послать.
Другому полку итти къ Шереметеву.=
. Письмо №1036-10 (1706 въ январе до 26)
=Естли ведомости не отменятца наступательно от неприятеля, гетмана по прежнему приказу отпускать ли из Полши на Украину, потому что он проситца и пишет, что невозможность, естли не быть войску на Украине, въ походъ итти въ предбудущее лето=
Виходить, ваш хер Петя 1 більше, ніж ви соображав в географії!
Виявляється, і Україна нікуди не дівалась і українці на місяць не відлетіли.
Мушу звернути увагу панів москаликів на рік 1706. А Росія то появиться років через 10 !!
Дивне тема для опитування. А решта 30% кримчан приїзжі, гості, нємєстниє, бєз Родіни ? чи що?
Думаю, вони потім стануть українцями. Або їх діти.
Шапка зі шликом, кубанська черкеска, маузер у дерев’яному футлярі,
*****, тачанка, кулемет «Максим» – усі ці символи стали практично «нашою
відповіддю» ковбойським капелюхам, кольтам і томагавкам з американських
вестернів. Українська отаманщина часів громадянської війни стала
частиною масової культури. Її діячі – http://tyzhden.ua/Culture/17377 Махно , Ангел та Зелений – показані у фільмах, оспівані у книжках та піснях численних рок- і поп-гуртів.
У громадянську на наших землях жодна з регулярних армій (окрім
української) не була спокійна за свої тили. Білі, червоні та інтервенти
могли контролювати міста й залізниці. Але в селі владою повсякчас
лишалися повстанці котрогось батька-отамана, які з’являлися практично
скрізь. Таке становище склалося не відразу. Поява численних ватажків
мала свою історію.
Під Чорним стягом ми їдьмо в рай!
Дивовижно, але першим українським отаманом була жінка. Найраніше загони
повстанців у громадянську війну почали формувати люди, абсолютно чужі
ідеї національної незалежності, – анархісти, які восени 1917 року
опанували свідомість мас на Півдні України. Їхня популярність серед
тамтешніх жителів мала просте пояснення. Вони вдало зіграли на схожості
ідеї суспільства за Кропоткіним і Бакуніним та укладу життя за доби
запорозьких козаків, а Південь України – якраз козацькі терени.
Беззаперечним лідером тамтешніх анархістів була отаманша Маруся
Нікіфорова. В Олександрівську (Запоріжжі), Катеринославі
(Дніпропетровську), Херсоні, Одесі, Миколаєві та Юзівці (Донецьку) вона
створила бойові загони «Чорної гвардії». І, спершись на них, іще у
вересні 1917-го захопила до своїх рук усю владу в Олександрівську та
Катеринославі.
Не більшовики, а саме вона, ця представниця чарівної статі,
встановлювала на Півдні України «владу робітників і селян». «Чорна
гвардія» підтримала більшовицькі війська Муравйова й ліквідувала
українські залоги в містах. А ще вона роззброювала
козаків-білогвардійців, які рвалися з фронту на Дон до загону Калєдіна.
«Чорна гвардія» Марусі встановлювала червону владу в Криму – жителі
півострова вжахнулися від масових розстрілів і самочинних реквізицій. За
кілька місяців вони зустрічали як визволителів бійців української
дивізії підполковника Болбочана.
У лютому 1918 року масові експропріації і терор анархістів викликали
опір з боку робітників у містах, і цим скористалися більшовики. Партії
Лєніна – Троцького конкуренти у владі були не потрібні – їх слід було
позбутися. Того ж таки місяця між анархістами й більшовиками спалахнули
бої. Аж несподівано їх помирив перехід у наступ українських,
австрійських та німецьких військ. У березні 1918 року бійці галицького
Легіону Січових Стрільців викинули анархістів з Умані та Єлисаветграда. У
квітні полки Запорізького корпусу армії http://tyzhden.ua/Society/7833 УНР
очистили від анархістів Олександрівськ, Катеринослав та Крим. Залишки
анархістських загонів розсіялися по селах, де по них катком пройшлася
білогвардійська бригада генерала Дроздовского, яка проривалася від Ясс
на Дон – до війська генерала Корнілова. Білогвардійці теж оминали міста,
і тому зіткнулися з анархістами чоло в чоло. Наприкінці квітня останні
були викинуті з України й відступили до Таганрога. Там їх роззброїли
червоні. Маруся Нікіфорова опинилася за ґратами у своїх-таки вчорашніх
союзників.
Рука червоних
У селян, абсолютної більшості тодішнього населення України, комуністи
практично не мали підтримки. Олександр Греков, генерал УНР, згадував: «Я
підкреслив, що основна маса населення України не тільки не
більшовистична, але й взагалі не революційна, окрім питання про землю».
Його слова підтверджує главком червоних військ Лев Троцький: «Здавалося,
що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та
комуністичної партії». А водночас незалежна Українська Держава під
владою гетьмана Скоропадського була живою альтернативою Росії
більшовиків, тож останні прагнули будь-що дестабілізувати в ній
ситуацію.
18 квітня 1918 року в Таганрозі було створено «Повстанський народний
секретаріат», якому поставили за мету максимально збільшити на території
України кількість комуністичних організацій.
В умовах жахливого голоду та боїв із чехами й козаками-донцями
всередині Росії на більшовицьку агітацію в Україні «Секретаріат» отримав
34 млн крб. І справа зрушила з місця. На липень 1918-го в Україні
існувало 140 підпільних комуністичних організацій, а вже восени їх було
понад 200. Для координації роботи більшовицького підпілля сюди було
послано досвідчених агітаторів: у Київ – Станіслава Косіора, у Полтаву –
Юрія Коцюбинського, у Харків – Яна Гамарника, на Донбас – Романа
Тєрєхова, у Крим – Дмітрія Ульянова (рідного брата Лєніна).
Результати діяльності більшовиків не забарилися. 6 червня 1918 року в
Києві у районі Звіринця червоні підпільники підірвали пороховий склад. У
червні–серпні відбулися 11 страйків робітників-металістів та загальний
страйк залізничників. Більшовикам треба було роздмухати ще й село. А там
паном ситуації був господар-середняк, або «куркуль», за комуністичною
термінологією. Лев Троцький писав: «…селянська маса ховалася за спину
куркулів, сприймаючи їх як посередників між собою та класами, що
панували раніше… Звичайно куркуль не хотів повернення поміщика, оскільки
кращі частки поміщицької землі потрапляли спершу до куркулів». Цим
більшовики і скористалися.
За гетьмана Скоропадського землю вже поділену між селянами, довелося
повертати старим власникам. Це розлютило як бідних-безземельних, так і
заможних жителів села. Антипанську пропаганду більшовики доповнювали
агітацією проти німців – фактично повторювали гасла царської преси.
Обурення мас перекинулося й на гетьмана – як німецьку маріонетку й
захисника інтересів панів.
Однак до повстань не доходило, тож підбурювати селян доручили старим
союзникам більшовиків – анархістам. Одні з них (як-то Федір Щусь і
Григорій Котовський) почали діяти прямо на місці. Інші (як Нестор
Махно) – були, за фальшивими документами, прислані з Росії.
Свічка від Січових Стрільців
Улітку 1918 року найбільшою ареною повстанської війни стали
Катеринославська та Херсонська губернії. Саме там розгорнулися загони
Юхима Божка, Миколи Григор’єва та Нестора Махна. І там-таки був
розквартирований галицький Легіон Січових Стрільців на чолі із членом
австрійської імператорської родини, полковником Василем Вишиваним –
ерцгерцогом Вільгельмом Габсбурґом.
Такий збіг не був випадковим.
І в Берліні, й у Відні ідеальною формою державної організації для
України вважали монархію. Німці реалізували цей намір у вигляді
відновлення гетьманату. Австрійський імператор натомість жадав об’єднати
в єдину державу Велику Україну з Галичиною під владою члена своєї
династії – ерцгерцога Вільгельма. Інструментом для втілення цього плану
мали стати вояки Легіону http://tyzhden.ua/Publication/7426 Січових Стрільців
– галичани і громадяни Австро-Угорщини. Самі «усуси», для яких
полковник Вишиваний був командиром і бойовим побратимом, таку ідею
сприймали цілком схвально.
Колишні Січові Стрільці з гордістю згадували, що вони не проводили
пацифікації сіл (себто бойових операцій проти повстанців) і не забирали
хліба в селян. Із їхніх мемуарів випливає, що ерцгерцог Австро-Угорщини
порушував накази командування армії своєї ж таки держави, зривав
продовольчу програму й відверто сприяв появі загонів
повстанців-анархістів.
Січові Стрільці всіляко вихвалялися широкою просвітницькою роботою в
Україні, проте не деталізували, за що саме вели там агітацію. Дещо
дивним бачиться агітувати за незалежну Україну на теренах тієї ж таки
незалежної України, особливо коли в ролі пропагандистів виступають
старшини й підстаршини австрійської армії, ще донедавна ворожої для
наддніпрянців. Факти очевидні. На теренах, зайнятих підрозділами
полковника Вишиваного, з одного боку, майже до нуля впав авторитет
гетьманської влади, а з другого – мов на дріжджах виросли загони
анархіста-каторжанина Нестора Махна та офіцера-дезертира Миколи
Григор’єва.
До речі, батько Махно у своїх мемуарах про це не згадав ані словом. Те
що легіон Січових Стрільців проводить антигетьманську агітацію і
підігрує повстанським отаманам (явно з метою підняти «народне» повстання
й посадовити ерцгерцога Вільгельма на український престол), нарешті
набридло й німцям, і гетьманові Скоропадському. У жовтні 1918 року
Легіон Січових Стрільців було виведено з України. Проте свою справу він
уже зробив: загони Махна, Григор’єва, Божка та багатьох інших отаманів
уже існували, мали зброю і легко відбивали атаки штатних частин
австрійської армії. Самі того не бажаючи, Січові Стрільці потримали
свічку над зачаттям майбутньої отаманщини.
Невдовзі батько Махно спільно з більшовиками напав на українську залогу в Катеринославі.
Хатні вороги
Усупереч поширеній нині думці, більшовики, які посунули на Україну
після повалення гетьмана, були погано забезпечені, голодні й обшарпані.
Числом вони аж ніяк не переважали штатних частин Лівобережної групи
армії УНР, на яку покладався http://tyzhden.ua/Publication/7355 Петлюра .
Але фронт посипався. В українських підрозділах почалося масове
дезертирство. Мобілізоване поповнення доводилося роззброювати просто на
передовій – воно відмовлялося воювати проти червоних.
Під час оборони Харкова застрайкувало геть усе місто: не було
електрики, не працювали трамваї, залізниця, телефон і телеграф.
Робітники псували військове майно, завалювали шляхи, учиняли диверсії на
залізниці. Обороняти місто в таких умовах було просто нереально.
І на додачу до всього цього – отамани Зелений, Ангел та Шинкар, які
нещодавно скидали гетьмана, тепер розгорнули партизанську війну проти
військ самої Директорії.
Винниченко з Петлюрою мали б лікті гризти спересердя. Бо ж саме вони створили таке становище.
Соціал-демократи Володимир Винниченко й Симон Петлюра та українські
есери Всеволод Голубович і Микита Шаповал категорично не сприйняли
встановлення гетьманату. Майже від перших його днів почали агітацію
проти «маріонеток німецьких окупантів», які проводять «грабіжницькі
реквізиції харчів у селах». Той факт, що «німецьких окупантів» запросила
до України саме створена обома партіями Центральна Рада і що саме вона
уклала угоду про постачання в Німеччину харчів, українських соціалістів
не обходив.
У своїй агітації українські соціалісти користувалися тими самими
гаслами, що й близькі до них ідеологічно більшовики (повернення панів,
німецька окупація). До того ж гетьмана ще й звинувачували в потуранні
інтересам «ляхів та москалів» (серед крупних землевласників України було
чимало поляків та росіян) та в повернені чиновників царської
адміністрації. Заклики падали на родючий ґрунт – по селах жило чимало
солдатів-ветеранів Першої світової, які мали бойовий досвід та зброю і
були обурені тим, що «в Україні будують царську Росію».
У липні 1918 року в Звенигородському й Таращанському повітах спалахнуло
потужне селянське постання, очолене соціалістом Миколою Шинкарем. Та
вже в серпні загони німецької армії і гетьманської державної варти
завдали поразки повстанцям. Шинкар зміг уникнути полону і з групою
повстанських командирів заховався у… штабі Легіону Січових Стрільців.
Спіймавши облизня, соціалісти кинулися по допомогу до ідеологічно
близької сили – більшовиків. У серпні 1918-го відбулися переговори між
Володимиром Винниченком та представником червоного уряду в Україні
Дмитром Мануїльським. Більшовики погодилися валити гетьмана спільно із
соціалістами. Самі вони завітали трохи пізніше.
Спільними зусиллями червоних комісарів та соціалістичних гуртків на
Київщині, Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині невдовзі постали численні
загони – отаманів Зеленого, Ангела, Коцура, Шинкаря та інших. У них аж
кишіло більшовиками, в Зеленого й Ангела вони навіть очолювали ревкоми.
«Під прапори Петлюри ми послали всі свої революційні комітети», – писав
командувач Українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко. Стараннями
більшовиків та місцевих соціалістів (зокрема й коштом червоних) восени
проти гетьмана виступили навіть заслужені українські командири –
полковники Болбочан і Тютюнник, генерал Греков та інші. Революція в
Німеччині та намір німців вивести свої війська з України штовхнули
соціалістів на повстання. А потім до них завітала Червона армія.
І повстанці, збурені агітацією водночас і своїх соціалістів, і
російських більшовиків, радо сприйняли заклик: «…продовжити революцію до
повного знищення панів та реакційних генералів». «Болбочан і
Директорія – то ще не знати, що за люди, а от московські большевики –
ото справжні приятелі трудового народу», – казав селянам соціаліст
Шинкар. А ті й не сперечалися. У лютому 1919 року українські війська
залишили Київ. Більше на Правобережжя вони не повернулися. Отут
з’явилися нові типи повстанців: сільська самооборона й загони, складені
із залишків розбитих частин Української армії.
«Ну,а батька не может иначе – он умеет не плакать, а мстить» (із вірша Нестора Махна)
Протверезіння настало аж зашвидко. Розсмакувавши владу більшовиків, уже
на початку 1919 року зброю проти них розвернули отамани Зелений і
Ангел. Услід за ними розпочав повстання Григор’єв. «Не Дєнікін змусив
нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас
українське сите селянство», – визнавав Лев Троцький. Пізніше
партизанський рейд загону Нестора Махна (якого кіньми й набоями
забезпечив штаб армії УНР) став причиною поразки генерала Дєнікіна.
Десантовані частини Антанти з України вибили теж не більшовики, а
повстанці вже згаданого отамана Миколи Григор’єва. Але час та ініціативу
українці втратили назавжди.
Не поліпшила життя перемога над білими й більшовикам. На окупованих
ними теренах України діяли близько 200 повстанських загонів чисельністю
від 150 до 7 тис. осіб. Імена найвідоміших отаманів стали легендами:
Гулий-Гуленко, Блакитний, Скляр, Гальчевський, Чорний, Бурлака…
Повстанські отамани чинили запеклий опір більшовицькій владі до 1925
року, а окремі загони – до 1928-го й 1930-го. Аби збити цю хвилю,
більшовики були змушені оголосити НЕП, українізацію, автокефалію церкви й
затвердити статус України як республіки в складі Союзу (чого за
царської Росії не було й близько). Голодомор і 1937 рік сталися набагато
пізніше.
Зараз можна звинуватити отаманів у недостатній свідомості та низькій
політичній грамотності, через яку вони допомогли більшовикам повалити
владу гетьмана Скоропадського. А, з іншого боку, яких чудес
далекоглядності можна вимагати від колишніх повітових писарів,
штабс-капітанів та сільських учителів? Достукатися до них, об’єднати їх
спільною ідеєю і підняти на розбудову власної держави мусила українська
політична еліта. А вона тоді…
Гетьман Скоропадський постійно хитався між «самостійниками» та
«єдінонєдєлімщиками». Соціалісти Володимир Винниченко з Симоном Петлюрою
так жадали влади, що навіть після Крут і київської різанини пішли на
угоду з більшовиками. Програли в підсумку всі. В еміграції Винниченко
написав: «Українську історію без заспокійливого (брому) читати
неможливо». Про свій власний внесок у це явище він, зрозуміло,
повідомити не схотів. Отамани Данило Зелений, Пилип Хмара, Євген Ангел,
Кость Блакитний, брати Чучупаки та багато інших про історію та
заспокійливе не писали. Вони загинули в бою. Як личить воїнам.
Фото: http://www.istpravda.com.ua/artefacts/4************/#2 Історична правда
Более 70% ( скорее 80%) крымчан считают Россию своей Родиной
Крим уже мій !
формирование украинской политической нации, т.н. украинизация, и не только в Крыму !
Сейчас восточно-украинская русскоязычная
молодежь имеет достаточно высокий уровень украинского патриотизма –
много выше, чем старшее поколение в тех регионах. Здесь, например, спорят о Тягнибоке и его "Свободе", так 30% его активистов - русскоязычные граждане Украины, а рейтинг в Донецке - 3% Кто об этом мог подумать еще 2-3 года назад ? Тенденции, однако, реалии...