Полтавские ветераны создали «Антипетлюровский комитет»
Об этом сообщил председатель Полтавского областного комитета "Правозащита", депутат горсовета Полтавы Алексей Гавриков.
"Поводом для его создания стали недавно обнародованные заявления губернатора Валерия АСАДЧЕВА о том, что с целью увековеченья памяти Петлюры в городе создан общественный комитет. Мы обратились к общественности города, депутатам Полтавского горсовета с призывом не строить в городе памятник Петлюре и не переименовывать улицу Октябрьскую на улицу имени авантюриста, от которого, в конце-концов отвернулись его ближайшие соратники - Михаил Грушевский и Владимир Винниченко", - сказал А.Гавриков.
На сборах принято решение организовать сбор подписей от полтавской общественности о недопущении увековечения памяти Симона Петлюры.
Напомним, памятник С.Петлюре в Полтаве планировалось открыть 22 сентября 2007 года. Сооружение памятника инициировал председатель Полтавской областной государственной администрации В.Асадчев.
23 мая 2007 года на месте будущего памятника был заложен памятный знак. В тот же день 200 сторонников Партии регионов и КПУ провели акцию протеста против открытия памятного знака.
Городской совет Полтавы обжаловал в Хозяйственном суде Полтавской области решение госадминистрации об установлении памятного знака под будущий монумент С.Петлюре. Суд для обеспечения иска 23 мая запретил обладминистрации делать какие-либо действия по строительству памятных объектов, которые касаются увековечения памяти С.Петлюры на территории Полтавы.
2 июля Хозяйственный суд Полтавской области признал неправомерными действия Полтавской областной государственной администрации об установлении в Полтаве памятного знака С.Петлюре.
В ночь на 4 октября коммунальные службы Полтавы демонтировали памятный знак, который был установлен на перекрестке улиц Зыгина и Сенной в честь С.Петлюры.
Главный атаман войск Украинской народной республики, председатель Директории УНР, публицист С.Петлюра родился в Полтаве в мае 1876 года.
Ти правий, пасічник замягкий для них, їм треба такого щоб ноги цілували (нехай знадають забаламучені, зомбовані, молоді, роки.
А хто їх травить?
Сиділиб і не пез..., а то шваль стара вже всіх дістала, ще одні герої з погорілого театру )))))))
Витягли свої ********** i почали вошеньки шукать,
Пiймають вошеньку, вирвуть їй ноженьку,
Бiльше не буде помаранчевих дурникiв кусати!
Ветераны(!?),***...!!!
А можно ПОИМЕННО!!!!!!!!
В смысле ВЕТЕРАНОВ?
Кто сейчас "ветераны"?
Те ,которые призвались в 1945-1946? 1950-1960-м?
А вот те кто войну встретил в 1941-где они?Их можно было бы слушать.
Только этих людей нет уже.
И кости их до сих пор во время посевной из земли...
Из "витеранов" остались тока витренко и симананка.
Гавкающие.
Воющие.
Стыдно.
Противно слушать этот бред.
БЮТівські плювки в українську душу
11:19 24.12.2007
Що стоїть за антипетлюрівськими демаршами Полтавської мерії? За два місяці вона вдруге «завалила» майбутній пам’ятник видатному землякові — провідникові УНР.
-------------------------------------------------- ------------------------------
Чергова сесія Полтавської міськради не дала згоди на спорудження в обласному центрі пам’ятника видатному землякові — голові Директорії, головному отаману військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі. За такий пам’ятник проголосували тільки 19 депутатів, 11 висловилися «проти», ще 9, у тому числі й мер Андрій Матковський, утрималися. До необхідної більшості у 26 голосів не вистачило семи «петлюрівських багнетів». Таку арифметику очільники мерії поспішили назвати віддзеркаленням реальних настроїв полтавської громади, а саму процедуру прийняття рішення — ледь не апофеозом демократії. Хоча насправді все це нагадувало цинічний, добре зрежисований спектакль. Не лише тому, що голосів двох «помаранчевих» фракцій — Блоку Тимошенко і «Нашої України» — вистачає для ухвалення більшістю будь–якого рішення. За умов, коли до табору «петлюрівців» несподівано приєдналося кілька представників інших політичних сил, зелене світло для пам’ятника на сесії запалювалося без особливих зусиль. Отже, навіть формально все вирішила «мерська» позиція «безпартійного» БЮТівця Андрія Матковського та наближених до нього депутатів
«Неформальні» ж підвалини такого рішення — ще огидніші. Нагадаємо, що саме міський голова Андрій Матковський «влипнув» в історію Полтави відверто українофобським рішенням, згідно з яким на початку жовтня ц.р. місцеві комунальники демонтували освячену кам’яну стелу на місці майбутнього пам’ятника Симону Петлюрі біля обласного «білого дому». При цьому мер не відмовив собі в задоволенні познущатися як над пам’яттю одного з найвидатніших борців за волю України, так і над ініціативою щодо встановлення пам’ятника за кількасот метрів од місця, де стояла хата родини Петлюр, голови облдержадміністрації Валерія Асадчева (а «губернатор» діяв на підставі указу Президента «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки»). Поспіх при нічному знесенні наріжного каменя пан Матковський мотивував головним «убивчим» аргументом: мовляв, та «незаконна споруда розташовувалася на зливній каналізації і порушувала її нормальну експлуатацію». А ще — рішенням суду, яке не набуло чинності. А також тим, що облдержадміністрація нібито не надала міськраді всіх необхідних документів для прийняття рішення, не порадилася з громадськістю. Варто лишень Асадчеву та його команді подбати про всі без винятку демократичні процедури і звернутися до мерії з офіційною «чолобитною», як там не гаятимуть жодного дня з «канонізацією» волі громади...
Подібні запевнення були тільки димовою завісою над справжніми намірами новітніх хазяїв Полтави. Адже 13 листопада в обласному центрі з дотриманням усіх формальностей відбулося громадське обговорення питання щодо увічнення пам’яті Симона Петлюри та спорудження йому пам’ятника у Полтаві. Крім посадовців обласної влади та науковців, у цьому заході взяли участь усі бажаючі — близько півтори сотні мешканців міста, котрі представляли більш як три десятки партій і громадських організацій. Абсолютною більшістю голосів (тільки один був «проти») поважне зібрання прийняло ухвалу, в якій ініціатива стосовно спорудження пам’ятника Петлюрі не лише беззастережно підтримувалася, а й розширювалася. Зокрема, Полтавській міськраді пропонувалося виділити місце для пам’ятника видатному землякові й водночас створити центр імені Петлюри для подальших наукових досліджень доби Української революції, а також розглянути «питання щодо перейменування вулиць, які носять імена діячів тоталітарного режиму».
Згадану ухвалу надіслали до мерії разом із належно оформленим поданням облдержадміністрації. Тож навіть формальних зачіпок для відмови у чільників міської влади не залишалося. Однак за тиждень до сесії у газеті міськради з’явився розлогий пасквіль на Петлюру з усіма ярликами від агітпропу Троцького—Сталіна—Суслова. Підпис під цим «шедевром» новітньої контрпропаганди поставив місцевий комуністичний вождик, про якого у Полтаві говорять: що в керівників мерії на умі, те в нього на язиці...Через кілька днів брудний україножерський опус передрукували ще дві найтиражніші обласні газети.
А за два дні до сесії міськради сам мер Андрій Матковський повідомив: при голосуванні «петлюрівського» питання він утримається, щоб «авторитетом міського голови не тиснути на депутатів» (нібито потужний антипетлюрівський «залп» у комунальній пресі не є прямим тиском на них). І порадив ініціаторам встановлення пам’ятника поки що відмовитися від цієї ідеї, спрямувавши «вивільнені» кошти на створення фільмів та публікацій, оскільки полтавці про Петлюру ще, мовляв, мало знають. На «просвітницькі» публікації якого штибу витрачаються кошти в газеті міської ради, ми вже знаємо...
Комуністичні «танці» на могилах
А як же бути з такою любою пану Матковському «думкою громадськості», зафіксованою в згаданій ухвалі громадського обговорення від 13 листопада? Про неї у мерії воліють не згадувати. Вочевидь орієнтуючись на іншу «громадськість». Уже наступного після сесії міськради дня, нібито на знак підтримки її «антипетлюрівського» рішення, той же таки комуністичний вождик привів до «показової» могили у Петровському парку, в якій поховані жертви братовбивчої громадянської війни, зо два десятки своїх однодумців — для мітингу й покладання квітів на братську могилу комуністів братів Литвинових та червоноармійців, загиблих «у боротьбі з петлюрівськими бандитами» 1919 року. Хоча насправді один із братів Литвинів (це вже потім їхнє прізвище русифікували «інтернаціоналісти») очолював миргородську надзвичайну комісію — сумнозвісну ЧК, яка відзначалася особливою жорстокістю в репресіях проти всіх, хто чинив спротив бузувірській продрозкладці — тотальному «викачуванню» хліба в селян. «Куркульське», за більшовицькою термінологією, повстання проти «чекістів» та «продармійців» у Миргороді очолив офіцер царської армії Дубчак. Навіть більшовицька пропаганда називала повстанців не справжніми, а «прихованими» петлюрівцями. У полум’ї запеклої борні ворогуючі табори зазнали значних втрат. Але використовувати пролиту 90 років тому кров для сьогоднішнього дешевого політиканства можуть, певно, тільки останні негідники...
Наголосимо: комуністичних мітингувальників біля згаданої братської могили у центрі Полтави було не більш як два десятки. А «розпіарили» їх на місцевих телеканалах так, ніби вони висловлювалися від імені ледь не всіх полтавців.
Від тієї могильної плити жменька мітингувальників пройшла через центр міста, щоб поставити кошик квітів на місце, де має з’явитися пам’ятник видатній українській співачці Раїсі Кириченко. І знову той комуністичний вождик, який тільки–но «клєйміл позором» Петлюру, перед телекамерами почав розсипатися у компліментах співачці та мудрим депутатам міськради, котрі нарешті проголосували за перейменування частини вулиці Рози Люксембург на вулицю Раїси Кириченко. І це при тому, що він із соратниками впродовж кількох останніх років затято воював проти такої ініціативи громадськості, у пресі називаючи її «провокацією» та організовуючи збір підписів «обурених» мешканців вулиці Рози Люксембург... Комуністам фактично потурала міська влада. Тепер же раптом «прозріли» і можновладці, й «вірні ленінці». Якраз тоді, коли на сесії міськради треба було «завалити» пам’ятник Петлюрі...
«Вкорочені» вулиці безпам’ятства
Подібне використання імені народної співачки як своєрідного «громовідводу» видається звичайнісіньким блюзнірством. Не меншою наругою над пам’яттю землячки став ще один «фінт» мерії. Адже перейменовувати вирішили не всю вулицю Рози Люксембург, а тільки приблизно шосту її частину — невеличкий двохсотметровий відрізок до найближчого перехрестя з чотирма житловими будинками. Порушуючи при цьому всі писані й неписані правила містобудування. Адже рівна, як струна, вулиця тепер матиме, по суті, дві назви: починатиметься ім’ям Раїси Кириченко, а закінчуватиметься вже Розою Люксембург. Зате «галочку» як про перейменування, так і про його недопущення поставлять усі...
До подібних «фінтів» міська влада вдавалася й раніше. Зокрема, після трагічної загибелі В’ячеслава Чорновола вона довго не погоджувалася на присвоєння його імені одній із центральних вулиць Полтави. Лише після того, як місцеві рухівці заявили про наміри розпочати протестне голодування, для вулиці Чорновола терміново «відчепили» маленький відтинок вулиці Куйбишева із кількома будинками. Ту ганьбу чинили колишні хазяї обласного центру. Але чим відрізняються від них керманичі міста нинішні, котрі не втомлюються називати себе демократами й антиподами вчорашньої влади?
І звідки в них, зрештою, ота антипетлюрівська, власне, антиукраїнська затятість? Тим більше за умов, коли ще навесні минулого року Андрій Матковський в іпостасі секретаря міськради, в.о. міського голови виступав із палкою промовою на відкритті меморіальної дошки «славетному громадсько–політичному і державному діячеві України» Симону Петлюрі. Але за півроку до виборів треба було прихиляти до себе й демократичний проукраїнський електорат. Перед самісінькими ж виборами з’ясувалося: набагато «податливіший» до «благодіянь» влади електорат старшого віку з іншими переконаннями. Відтак загравання «русскоязичного суворовца» Матковського і його «комсомольської» команди з армійськими відставниками, активістами «Союза совєтскіх офіцеров», комуністами та їм подібними полтавцями, по суті, триває й досі. Триває всупереч логіці здорового глузду, який підказує: більшість полтавців, котрі голосували за мера–БЮТівця і за репрезентовану ним політичну силу, чекають від нього зовсім не показових антипетлюрівських демаршів і не походів 1 травня до пам’ятника Леніну.
Подібні демарші мають ще одну, не менш сумнівну складову. В кожному з них помітні «антигубернаторські» мотиви. У прагненні за будь–яку ціну насолити голові облдержадміністрації відчувається образа місцевих БЮТівців на Валерія Асадчева за те, що він не обдаровує представників партії–переможниці двох останніх парламентських виборів у регіоні керівними посадами у виконавчій владі. Кажуть, перед тим «антипетлюрівським» голосуванням у міськраді із деякими місцевими партійцями з БЮТ намагалися порозумітися повпреди обласної влади. І наразилися на цинічну відповідь: мовляв, нехай нас попросить сам Асадчев, а ще краще — «в обмін на Петлюру» запропонує пару–трійку посад...
Пропозиція чітка й зрозуміла. Незрозуміло тільки, на кого мав би сьогодні «міняти» вистраждану ним незалежну Україну і що «просити» в тих, хто сидить у владних кабінетах рідного міста під «його» прапором сам Симон Петлюра?
БЮТівські плювки в українську душу
11:19 24.12.2007
Що стоїть за антипетлюрівськими демаршами Полтавської мерії? За два місяці вона вдруге «завалила» майбутній пам’ятник видатному землякові — провідникові УНР.
-------------------------------------------------- ------------------------------
Чергова сесія Полтавської міськради не дала згоди на спорудження в обласному центрі пам’ятника видатному землякові — голові Директорії, головному отаману військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі. За такий пам’ятник проголосували тільки 19 депутатів, 11 висловилися «проти», ще 9, у тому числі й мер Андрій Матковський, утрималися. До необхідної більшості у 26 голосів не вистачило семи «петлюрівських багнетів». Таку арифметику очільники мерії поспішили назвати віддзеркаленням реальних настроїв полтавської громади, а саму процедуру прийняття рішення — ледь не апофеозом демократії. Хоча насправді все це нагадувало цинічний, добре зрежисований спектакль. Не лише тому, що голосів двох «помаранчевих» фракцій — Блоку Тимошенко і «Нашої України» — вистачає для ухвалення більшістю будь–якого рішення. За умов, коли до табору «петлюрівців» несподівано приєдналося кілька представників інших політичних сил, зелене світло для пам’ятника на сесії запалювалося без особливих зусиль. Отже, навіть формально все вирішила «мерська» позиція «безпартійного» БЮТівця Андрія Матковського та наближених до нього депутатів
«Неформальні» ж підвалини такого рішення — ще огидніші. Нагадаємо, що саме міський голова Андрій Матковський «влипнув» в історію Полтави відверто українофобським рішенням, згідно з яким на початку жовтня ц.р. місцеві комунальники демонтували освячену кам’яну стелу на місці майбутнього пам’ятника Симону Петлюрі біля обласного «білого дому». При цьому мер не відмовив собі в задоволенні познущатися як над пам’яттю одного з найвидатніших борців за волю України, так і над ініціативою щодо встановлення пам’ятника за кількасот метрів од місця, де стояла хата родини Петлюр, голови облдержадміністрації Валерія Асадчева (а «губернатор» діяв на підставі указу Президента «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки»). Поспіх при нічному знесенні наріжного каменя пан Матковський мотивував головним «убивчим» аргументом: мовляв, та «незаконна споруда розташовувалася на зливній каналізації і порушувала її нормальну експлуатацію». А ще — рішенням суду, яке не набуло чинності. А також тим, що облдержадміністрація нібито не надала міськраді всіх необхідних документів для прийняття рішення, не порадилася з громадськістю. Варто лишень Асадчеву та його команді подбати про всі без винятку демократичні процедури і звернутися до мерії з офіційною «чолобитною», як там не гаятимуть жодного дня з «канонізацією» волі громади...
Подібні запевнення були тільки димовою завісою над справжніми намірами новітніх хазяїв Полтави. Адже 13 листопада в обласному центрі з дотриманням усіх формальностей відбулося громадське обговорення питання щодо увічнення пам’яті Симона Петлюри та спорудження йому пам’ятника у Полтаві. Крім посадовців обласної влади та науковців, у цьому заході взяли участь усі бажаючі — близько півтори сотні мешканців міста, котрі представляли більш як три десятки партій і громадських організацій. Абсолютною більшістю голосів (тільки один був «проти») поважне зібрання прийняло ухвалу, в якій ініціатива стосовно спорудження пам’ятника Петлюрі не лише беззастережно підтримувалася, а й розширювалася. Зокрема, Полтавській міськраді пропонувалося виділити місце для пам’ятника видатному землякові й водночас створити центр імені Петлюри для подальших наукових досліджень доби Української революції, а також розглянути «питання щодо перейменування вулиць, які носять імена діячів тоталітарного режиму».
Згадану ухвалу надіслали до мерії разом із належно оформленим поданням облдержадміністрації. Тож навіть формальних зачіпок для відмови у чільників міської влади не залишалося. Однак за тиждень до сесії у газеті міськради з’явився розлогий пасквіль на Петлюру з усіма ярликами від агітпропу Троцького—Сталіна—Суслова. Підпис під цим «шедевром» новітньої контрпропаганди поставив місцевий комуністичний вождик, про якого у Полтаві говорять: що в керівників мерії на умі, те в нього на язиці...Через кілька днів брудний україножерський опус передрукували ще дві найтиражніші обласні газети.
А за два дні до сесії міськради сам мер Андрій Матковський повідомив: при голосуванні «петлюрівського» питання він утримається, щоб «авторитетом міського голови не тиснути на депутатів» (нібито потужний антипетлюрівський «залп» у комунальній пресі не є прямим тиском на них). І порадив ініціаторам встановлення пам’ятника поки що відмовитися від цієї ідеї, спрямувавши «вивільнені» кошти на створення фільмів та публікацій, оскільки полтавці про Петлюру ще, мовляв, мало знають. На «просвітницькі» публікації якого штибу витрачаються кошти в газеті міської ради, ми вже знаємо...
Комуністичні «танці» на могилах
А як же бути з такою любою пану Матковському «думкою громадськості», зафіксованою в згаданій ухвалі громадського обговорення від 13 листопада? Про неї у мерії воліють не згадувати. Вочевидь орієнтуючись на іншу «громадськість». Уже наступного після сесії міськради дня, нібито на знак підтримки її «антипетлюрівського» рішення, той же таки комуністичний вождик привів до «показової» могили у Петровському парку, в якій поховані жертви братовбивчої громадянської війни, зо два десятки своїх однодумців — для мітингу й покладання квітів на братську могилу комуністів братів Литвинових та червоноармійців, загиблих «у боротьбі з петлюрівськими бандитами» 1919 року. Хоча насправді один із братів Литвинів (це вже потім їхнє прізвище русифікували «інтернаціоналісти») очолював миргородську надзвичайну комісію — сумнозвісну ЧК, яка відзначалася особливою жорстокістю в репресіях проти всіх, хто чинив спротив бузувірській продрозкладці — тотальному «викачуванню» хліба в селян. «Куркульське», за більшовицькою термінологією, повстання проти «чекістів» та «продармійців» у Миргороді очолив офіцер царської армії Дубчак. Навіть більшовицька пропаганда називала повстанців не справжніми, а «прихованими» петлюрівцями. У полум’ї запеклої борні ворогуючі табори зазнали значних втрат. Але використовувати пролиту 90 років тому кров для сьогоднішнього дешевого політиканства можуть, певно, тільки останні негідники...
Наголосимо: комуністичних мітингувальників біля згаданої братської могили у центрі Полтави було не більш як два десятки. А «розпіарили» їх на місцевих телеканалах так, ніби вони висловлювалися від імені ледь не всіх полтавців.
Від тієї могильної плити жменька мітингувальників пройшла через центр міста, щоб поставити кошик квітів на місце, де має з’явитися пам’ятник видатній українській співачці Раїсі Кириченко. І знову той комуністичний вождик, який тільки–но «клєйміл позором» Петлюру, перед телекамерами почав розсипатися у компліментах співачці та мудрим депутатам міськради, котрі нарешті проголосували за перейменування частини вулиці Рози Люксембург на вулицю Раїси Кириченко. І це при тому, що він із соратниками впродовж кількох останніх років затято воював проти такої ініціативи громадськості, у пресі називаючи її «провокацією» та організовуючи збір підписів «обурених» мешканців вулиці Рози Люксембург... Комуністам фактично потурала міська влада. Тепер же раптом «прозріли» і можновладці, й «вірні ленінці». Якраз тоді, коли на сесії міськради треба було «завалити» пам’ятник Петлюрі...
«Вкорочені» вулиці безпам’ятства
Подібне використання імені народної співачки як своєрідного «громовідводу» видається звичайнісіньким блюзнірством. Не меншою наругою над пам’яттю землячки став ще один «фінт» мерії. Адже перейменовувати вирішили не всю вулицю Рози Люксембург, а тільки приблизно шосту її частину — невеличкий двохсотметровий відрізок до найближчого перехрестя з чотирма житловими будинками. Порушуючи при цьому всі писані й неписані правила містобудування. Адже рівна, як струна, вулиця тепер матиме, по суті, дві назви: починатиметься ім’ям Раїси Кириченко, а закінчуватиметься вже Розою Люксембург. Зате «галочку» як про перейменування, так і про його недопущення поставлять усі...
До подібних «фінтів» міська влада вдавалася й раніше. Зокрема, після трагічної загибелі В’ячеслава Чорновола вона довго не погоджувалася на присвоєння його імені одній із центральних вулиць Полтави. Лише після того, як місцеві рухівці заявили про наміри розпочати протестне голодування, для вулиці Чорновола терміново «відчепили» маленький відтинок вулиці Куйбишева із кількома будинками. Ту ганьбу чинили колишні хазяї обласного центру. Але чим відрізняються від них керманичі міста нинішні, котрі не втомлюються називати себе демократами й антиподами вчорашньої влади?
І звідки в них, зрештою, ота антипетлюрівська, власне, антиукраїнська затятість? Тим більше за умов, коли ще навесні минулого року Андрій Матковський в іпостасі секретаря міськради, в.о. міського голови виступав із палкою промовою на відкритті меморіальної дошки «славетному громадсько–політичному і державному діячеві України» Симону Петлюрі. Але за півроку до виборів треба було прихиляти до себе й демократичний проукраїнський електорат. Перед самісінькими ж виборами з’ясувалося: набагато «податливіший» до «благодіянь» влади електорат старшого віку з іншими переконаннями. Відтак загравання «русскоязичного суворовца» Матковського і його «комсомольської» команди з армійськими відставниками, активістами «Союза совєтскіх офіцеров», комуністами та їм подібними полтавцями, по суті, триває й досі. Триває всупереч логіці здорового глузду, який підказує: більшість полтавців, котрі голосували за мера–БЮТівця і за репрезентовану ним політичну силу, чекають від нього зовсім не показових антипетлюрівських демаршів і не походів 1 травня до пам’ятника Леніну.
Подібні демарші мають ще одну, не менш сумнівну складову. В кожному з них помітні «антигубернаторські» мотиви. У прагненні за будь–яку ціну насолити голові облдержадміністрації відчувається образа місцевих БЮТівців на Валерія Асадчева за те, що він не обдаровує представників партії–переможниці двох останніх парламентських виборів у регіоні керівними посадами у виконавчій владі. Кажуть, перед тим «антипетлюрівським» голосуванням у міськраді із деякими місцевими партійцями з БЮТ намагалися порозумітися повпреди обласної влади. І наразилися на цинічну відповідь: мовляв, нехай нас попросить сам Асадчев, а ще краще — «в обмін на Петлюру» запропонує пару–трійку посад...
Пропозиція чітка й зрозуміла. Незрозуміло тільки, на кого мав би сьогодні «міняти» вистраждану ним незалежну Україну і що «просити» в тих, хто сидить у владних кабінетах рідного міста під «його» прапором сам Симон Петлюра?
А всі ці комітети, це проплачені шестірки різних політичних сил. Бо зараз йде боротьба за "душі людей" й за їх голоси на майбутніх виборах президента.
коли я бачу такий "букет", то моя рука мимоволі тягнеться до сокири.
От підоросня "совдеповська2
Коли вже нас Бог позбавить сусідства з цією рваниною і мерзотою "ветеранською"?
Через рік-другий самі виздихають. Наберіться, шановні, тепіння
Це тільки в під_орастичній країна, якою був "совок", має місце такий дебілізм як "заслужені артисти", "Народні співаки і художники", "Лауреати премії Ленінського комсомолу" та іншого ГІВНА.
Це тільки у "совку" могли бути "ХЕРої СОСИалістичної праці", при жабрацькій премії і ще меншій зарплаті.
Людей годували різними "ветеранськими" шоу, з"їздами та іншим мракобіссям, котре мало на меті возвеличити "радянський спосіб життя", тощо.
Як правило, всі ці ХЕРої війни - суки НКВДешні, котрі, з РПД в руках, гнали наших дідів-прадідів на німецькі дзоти і доти. Вони їх погубили а самі, начепивши ****** кровію свох жертв медалі і ордени, розказують таким як ти скотам про свое ХЕРойство. І скотина, розкривши рот, слухає ***** і вірить байкам.
Мораль сказаного полягає в тому, що справжні герої, котрі зламали хребет фашизму, до Берліна не дойшли.... на жаль. А ці курви тепер купаються в славі вбитих, безвісти пропалих і померлих в концлагерях.
Що небудь зрозуміла, скотино?
Ти типовий екстреміст. І нічим не кращий за мене.
А щодо твоїх дідів то я тобі таке скажу.
Перший дід у тебе герой, бо загинув.
Другий - шкура. Ховався за спини піхоти а тому і вижив.
Але, коли для них, як ти кажеш, Петлюра для них був не краще фашистів - то тоді вони були конченими ****** і під_орасами.Як для мене так, до речі і для фінів, на котрих твій дід,(негідник) напав.
Як бичиш у кожного із нас з тобою свої кумири і своя шкала цінностей. І ніхто із нас не вправі визначити, котра із них вірна а котра ні.
А ти, чмо, невмите, консенсусом назвався. І дарма...
Ти, під_орас, щось зрозумів, чи одна звивина не дозволяє тобі її "розкинути"?
Дарма ти так. Я смерті не боюсь. Гірше смерті може бути тільки ганьба, котру тяжко пережити твоїм дітям.
Я ж живу по совісті. Дітям за мене де буде прикро. До того ж я щасливий - моя Батьківщина вільна від такої нечесті як ти і твої діди, котрі ненавиділи українських геров. А Ти мучся до самого скону...
не ***** чего не розумиеш, идиот, пока твои деды воевали их видимо дебил замещал,у тебя оба деда воевали-один,моторист на торпедном катере,пал в сражении.в 1942г.другой-закончил войну в бреслау,воевал перед этим с финнами на ленинградском и карельском фронтах,окончил войну в звании майора,был танкист.умер в 1978г.и светлая им обоим память.и воевали они с захватчиками -Петлюра тоже воевал с захватчиками и не расписывайся за них, только такие выродки фашистские,как ты,могут над ветеранами глумиться.чтоб ты сдох,собака.
Во время Первой мировой войны работал во «Всероссийском союзе земств и городов», созданном в 1914 для помощи правительству в организации снабжения русской армии. Занимал должность председателя главной контрольной комиссии «Союза» по Западному фронту.
Февральская революция, вызвавшая подъем массового национального движения на Украине, вынесла Петлюру на поверхность политической жизни. В апреле 1917 он возглавил Украинский комитет войск Западного фронта. В мае на 1-м Украинском военном съезде избран председателем генерального военного комитета при Центральной Раде (органе всеукраинской власти, созданном 4 марта 1917). 28 июня (11 июля) вошел в генеральный секретариат Рады в качестве генерального секретаря по военным делам. Активно проводил украинизацию частей Юго-Западного фронта. Выступал за федеративное переустройство России.
После Октябрьской революции перешел на позиции самостийности. 7 (20) ноября 1917 Центральная Рада провозгласила создание Украинской народной республики. 15 (28) ноября Петлюра был назначен генеральным секретарем военных дел (военным министром) нового украинского правительства. Объявил о переподчинении украинизированных дивизий Центральной Раде; разоружил многие дислоцированные на Украине части русской армии, находившиеся под влиянием большевиков; вступил в военное сотрудничество с донским атаманом Калединым. 31 декабря 1917 (13 января 1918) ушел в отставку из-за несогласия с прогерманской ориентацией Центральной Рады и ее нерешительной военной политикой.
В связи с наступлением большевиков на Украине в начале января 1918 создал для борьбы с ними особое воинское подразделение – «Украинский гайдамацкий кош слободской Украины». Подавил вспыхнувшее в Киеве восстание рабочих завода «Арсенал»; сражался с отрядами красных на подступах к Киеву. После поражения войск Центральной Рады под Крутами и падения Киева 26 января (8 февраля) 1918 вместе с правительством укрылся на Волыни.
Оккупация немцами Украины и восстановление власти Центральной Рады позволили Петлюре вернуться в Киев. В апреле 1918 избран главой Всеукраинского союза земств. После свержения Центральной Рады 29 апреля 1918 встал в оппозицию к установленному в результате переворота режиму гетмана П.П.Скоропадского. Протестовал против его антидемократической и «антинациональной» политики. 27 июля 1918 арестован по обвинению в антиправительственном заговоре. Освобожден 13 ноября, дав честное слово не выступать против Скоропадского. 14 ноября выехал в Белую Церковь, где вместе с лидерами Украинского национального возглавил антигетмановское восстание. Стал членом нового органа власти – Украинской директории – и командующим ее вооруженными силами (головным атаманом Украинской народной армии).
14 декабря войска Петлюры заняли Киев, свергли режим Скоропадского и провозгласили восстановление Украинской народной республики. 16 января Директория объявила войну Советской России. 4 февраля под натиском большевиков петлюровцам пришлось оставить Киев; правительство переехало в Винницу. После отставки В.К.Винниченко 10 февраля Петлюра возглавил Директорию и начал проводить радикально-националистический, антирусский и антисемитский курс (попустительствовал массовым еврейским погромам). В марте 1919 попытался получить помощь Франции и США, пообещав отдать под контроль Антанты железные дороги, банки, основные отрасли промышленности и вступить в военный союз с Деникиным. Успешное наступление Красной армии заставило петлюровцев отойти на Западную Украину (Директория перебралась сначала в Проскуров, а затем в Каменец-Подольск). В конце марта основные силы Украинской народной армии были разгромлены, однако Петлюра с остатками войск прорвался в Галицию; правительство обосновалось в Ровно. В апреле-мае петлюровцы организовали на Западной Украине ряд восстаний против Советской власти, которые были подавлены большевиками.
Наступление деникинских войск на Украине летом 1919 позволило войскам Петлюры совместно с Галицийским корпусом (воинское формирование Западно-Украинской народной республики) занять часть Правобережной Украины и даже на несколько часов овладеть Киевом (30 августа). Но Директории не удалось достичь соглашения с Деникиным, на сторону которого перешел Галицийский корпус. В сентябре-октябре 1919 белые вытеснили отряды петлюровцев с большей части Правобережной Украины. Петлюра пытался вести партизанскую войну с деникинцами и даже вступить в союз с большевиками. Однако он ничего не выиграл от разгрома Белой армии красными в октябре-декабре 1919; к началу января 1920 большевики овладели почти всей территорией Украины. Остатки петлюровских войск отступили на территорию Польши.
21 апреля 1920 Петлюра заключил с главой Польского государства Ю.Пилсудским Варшавский договор о совместной борьбе с Советской Россией, согласившись на присоединение к Польше Восточной Галиции, Западной Волыни и части Полесья в обмен на признание независимости Украины. 25 апреля началось наступление польских и петлюровских войск на Украине, 6 мая ими был взят Киев. Директория во главе с Петлюрой обосновалась в Виннице. Но успешное контрнаступление Красной армии в конце мая – начале июля 1920 привело к восстановлению Советской власти на всей территории Украины. Попытка Петлюры организовать массовое антибольшевистское партизанское движение на Правобережной Украине и достичь соглашения о совместных действиях с генералом Врангелем окончилась неудачей. После разгрома красными в ноябре 1920 главной силы петлюровцев – Железной дивизии – и взятия ими Каменец-Подольска эмигрировал вместе с правительством в Польшу.
Осенью 1921 попытался при поддержке Польши и Румынии организовать новое вторжение на Украину, надеясь на широкое недовольство украинского крестьянства политикой «военного коммунизма», однако отряды петлюровцев были разбиты дивизией Г.И.Котовского. В конце 1923 уехал из Польши в Венгрию, опасаясь выдачи советским властям. В 1924 перебрался в Австрию, затем в Швейцарию. В конце 1924 обосновался в Париже, где предпринял попытку объединить украинскую эмиграцию вокруг еженедельника «Тризуб». 25 мая 1926 убит в Париже Шоломом Шварцбардом, выстрелившим в него зарядом цианида. В октябре 1927 парижский суд оправдал Шварцбарда, приняв во внимание его мотивы (месть за родных и за всех евреев, погибших во время петлюровских погромов 1919–1920).
Иван Кривушин
А по-друге, беручи до уваги навіть цей текст, порівняйте його з біографією будь-кого з комуністичних вождів. Там ви найдете ще більші ріки крові (внаслідок дії червоного терору, що передбачав вбивати кожного, чий світогляд або походження не влізали в більшовицькі "рамки" незважаючи на національність). Всі вони також тинялися по світу продаючи свою "ідею" наліво та направо й не рахуючись з втратами, лиш би долізти до влади. Кінець майже у свіх також був безславний: Леніна застрелила єврейка (мабуть в Парижі її також б виправдали), інші закинули від рук НКВД (хто в лагерях чи тюрьмі, а хто й в еміграції). Тільки Сталін зумів померти власною смертю, але за це він поклав мілліони безвинно страчених в землю. А тепер пройдіться вулицями свого міста (містечка) й подивіться скільки пам"ятних знаків ви віднайдете "героям" червоного терору. Прийміть також до уваги, що раніше дітей вчили жити саме так, як жили ці "герої".
Я думаю, що українцям треба знати свою історію, її погані й хороші сторінки. Все що було з життя не викреслиш. А зараз багато хто ще чіпляється за радянську ідеологічну розмальовку історії, ну мабуть їм так легше жити.
эти уголовники и убийцы свои преступления до сих пор рекламируют как подвиги.
1) Согласие местной общины референдумом
2) Не за чет сбюджета
А дальше хоть головой об стенку.
Кто-то у людей спрашивал или за не бюджетные денишки строил?
А ну давай ЖАба квакай ?
03-02-2008, 10:43
- ОТ ВІН ....МОСКАЛО-ЗБРОД
С кем воевал этот Петлюра,
Во времена «бравурных» военных действий на Украине вооруженные большевистские банды руководимые Москвой(Ленин,троцкий) вели разбой среди мирного населения, чего только стоит убийство безоружных рабочих в Киеве! Грабеж сельского населения, отбиралось все продукты питания, лошади, фураж, а также насильное привлечение молодежи в армию! А бесчисленные еврейские погромы «героями»! Такая грабармия в народе никакой поддержкой не пользовалась! Вот почему эту банду украинский народ громил. И эта сволота . Вот же было такое падло продажное! Эта продажняя падла подохла собачей смертью в Бразилии! Европейцы даже не осудили убийцу этой падлючины посчитали, что он правильно сделал! А второму падлу еще и памятники в цетре Полтавы стоят! Позор! И это еще раз подчеркивает, какие продажние современные шкуры есть в Украинской политике, если подонкам и убийцам стоят памятники! Мировое позорище!
Ты, безмозглое «???» ЧМО если бы Петлюра не пользовался поддержкой населения Украины, то ему бы памятник ставить никто не предлагал.А тебя никто и не спрашивает "не пришло даже в Европе его героем признать". Он герой Украины а не Европы! Вашых героев-вертухаев гебешных много в Европе чтут? Ине у тебя концлагерного шкуродера спрашивать кому памятник ставить на Украинской земле!
Зiбрались помаранчевi на шведськiй до купоньки,
Витягли свої ********** i почали вошеньки шукать,
Пiймають вошеньку, вирвуть їй ноженьку,
I в ротик вошеньку ням, ням, ням…..
Бiльше не буде помаранчевих дурникiв кусати!
Пальцем в дупi подлубаються,
А потiм в носi козяки видлубають,
I в ротик козяки ням, ням, ням…..
СЛАВА ГЕРОЯМ УКРАИНЫ! ПЕТЛЮРА, ШУХЕВИЧ, БАНДЕРА, 300 студентов под крутами --- отдавшие жизнь за свою страну --- героям СЛАВА!