Террористы заблокировали ряд украинских сайтов в Донецке

Какого хрена там, вообще, связь и интернет ?
Чтобы у них координация хорошая была ?

донбасяне сами виноваты. что к ним в дом пришли пропукинские фашисты, не надо было бросаться под колеса украинской военной технике в апреле..

а теперь руцкому дамбасу - руцкие маломонгольские порядки..

Трішки класики

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить лозинку.

- Як діла, дідусю? Драстуйте!

- Драстуйте! Діла? Діла - нічого! Діла, як казали оті
песиголовці, - харошо![1]

- І по-рашистському, дідусю, навчились?

- Атож. У соприкосновенії з ворогом був, - от і
навчився.

- І довго, дідусю, соприкасалися?

- Так не так, щоб дуже й довго, а проте троє й од мене «у
соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні… І могилу вони
були насипали й хреста поставили табличку приліпили «Зольдат №9 -10-11»; так як
наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв… Щоб і сліду
од погані не було.

- …Розказати, кажете? Ну, слухайте.

…Наближалися рашисти;
знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по
той бік річки, в лісі, у нацгвардії… Обіда
хлопцям варив, блокпост охороняв. Та й
закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо
одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре
смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж
таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж
соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в
хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається (нажерлись скломою).

Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму
рішеніє. Довгенько не прийшлось чекати.
Коли ось двері на ґанок - рип! - виходять троє: двоє, чую, рашисти, а третій Ванько
Нужник, - за ополченця вони
його призначили. Батько його крамничку в нас обікрав, а воно, сопливе, бульбики під заборами нюхало та якісь винти варило та по
коноплях голе бігало убоге. А тепер, бач, защітнічок рузького міра! Вийшли й прямують до бані. А в бані в мене на горищі трохи сіна було… Так ото Ванько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на
горище, полягали. Чую, - хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у
хлів. У руках у мене вила-трійчата, залізні. Я ********** та крізь лісу
вилами - раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

- Что єто?[2]

А Нужник:

- О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б'є!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються,
почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той
бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм
вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

- Скільки ж вам, діду, літ?

- Та хто зна! Чи сімдесят дев'ять, чи вісімдесят дев'ять?
Хіба їх полічиш? Знаю, що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.

- І ото ви не побоялись, - один на трьох?

- Побоявся? Та, чоловіче божий, війна - це ж моє рідне
дєло. Я ж увесь свій вік воювався з… бабою

А ви кажете, чи не злякався я трьох рашистів?

- А що тепер поробляєте, дідусю?

- Прийшли наші - я демобілізувався. Дуже швидко кацапчики тікають, не наздожену. Хай уже молодші
гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Треба випасати, треба
відбудовувати після «братської»погані.
Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось
вона!

І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…