Коммунисты внушают детям, что Галичина - логово неофашизма. ФОТОрепортаж
В Житомире 22 июня сторонники коммунистической партии Украины во время митинга осудили неофашизм и порвали транспарант со свастикой.
Около 200 сторонников Компартии Украины приняли участие в митинге, посвященном памяти погибших от рук фашистских захватчиков.
Кроме того, во время митинга сторонники КПУ провели «общественный суд» над неофашизмом. Судьями выступили члены общественных организаций, они потребовали от властей отменить указы экс-президента Виктора Ющенко о присвоении званий Героев Украины Степану Бандере и Роману Шухевичу. Также сторонники Компартии потребовали высшей меры наказания для тех, кто возрождает фашизм в Украине. Участники митинга заявили, что отмена конституционным судом закона о красных флагах является политическим заказом.
Читайте также на Цензор.НЕТ: Во Львове развесили билборды "коммунизм = нацизм". ФОТОрепортаж
В конце мероприятий митингующие порвали и потоптали транспарант – белый кусок материи, на который была изображена нацистская свастика.
«Любить Москву – это значит любить человечество, верить в него, верить в его завтрашний день, и ради этого дня работать, бороться, а если надо - и погибнуть в бою. Ненавидеть Москву – значит быть врагом человечества, врагом его наилучших стремлений, врагом грядущих поколений…». Человека, написавшего такое, «незалежная» власть старательно не замечала все последние годы, дабы не искушать народ возможностью поиска альтернативы сегодняшнему самоубийственному курсу.
Особым пророческим смыслом наполнены сегодня слова Ярослава Галана «...В грозное время, в час, когда сердце народа переполняется обидой и гневом, каменные львы оживают. Они стряхивают тогда седину со своих грив, сходят с постаментов и бегут по сонным улицам, наполняя их потрясающим ревом. Этот рев не доходит до человеческого слуха, его можно услышать только сердцем. Тогда побледневшие люди просыпаются, зажигают огни и выходят на улицы. В этот тревожный час, опережаемая стаей серебристых голубей, парит в небесной выси невидимая боевая слава». http://rusmir.in.ua/ist/504-vernyj-syn-russkogo-naroda-galicii.html
а хамский стиль совка с ругательствами явно не тянет на возможность делать какие-то выводы.
ругань в разговоре совсем не является аргументом
Военно-патриотическая организация"АнтиУкра"
Публічна маніфестація у Коломиї з нагоди
проголошення формування дивізії «Галичина» 28 квітня 1943 р. з
прапорами та відзнаками Дивізії (галицький лев з трьома коронами).
Промовляє губернатор Галичини д-р Отто Вехтер.
Учителі й учні на подвір’ї української
учительської семинарії в Самборі перед відмаршем до міської ратуші
голоситися до Дивізії. На переді директор Гнат Мартинець, 1-й ряд (1-ий
зліва): голова Українського Допомогового Комітету проф. О. Орловський,
травень 1943 р.
Фраґмент із прощання добровольців в селі Жаб’ю (тепер Яремче) на Гуцульщині.
Дрогобич, 20 червня 1943. Свято вручення прапору добровольцям.
Єпископ Йосафат Коциловський говорить прощальне слово добровольцям у Перемишлі, липень 1943 р.
Польова Служба Божа з нагоди виїзду
добровольців до Дивізії при вул. Пелчинській у Львові 18 липня 1943 р.
Сидять у 1-му ряді зліва: полковник А. Бізанц (4-ий) – голова Військової
Управи; проф. В Кубійович, д-р К. Паньківський, Б. Лончина, Д. Квасниця
– члени президії Українського Центрального Комітету. Стоять в
останньому ряді зліва: інж. А. Палій, інж. Ю. Крохмалюк, д-р В. Білозір,
інж. Є. Пиндус, д-р І. Рудницький, сотн. О. Навроцький, д-р Л.
Макарушка, ред. С. Волинець, н.н., мґр З. Зелений (заслонений), мґр. М.
Кушнір, н.н., інж. М. Хронов’ят – члени Військової Управи; н.н., мгр. П.
Ісаїв, інж. О. Тарнавський, ред. М. Добрянський – члени Українського
Центрального Комітету; н.н., Ю. Павликовський – голова Ревізійного Союзу
Українських Кооператив; проф. С. Левицький – член Українського
Центрального Комітету.
Прощання добровольців Дивізії „Галичина”, 18 липня 1943 р. Парада перед оперним театром у Львові.
Майор Євген Побігущий підходить до трибуни, салютує.
Промова губернатора Галичини бриґадефюрера д-ра Отто Вехтера до добровольців
Керівництво Галичини вітає добровольців. На передньому плані – Голова Військової Управи полк. Альфред Бізанц.
Відправа добровольців. Львів, влітку 1943 року.
Цивільне населення прощає добровольців. Львів, влітку 1943 року.
Від’їзд добровольців 18 липня 1943 р. Група з Коломийщини.
Парада добровольців у Станіславові
Від’їзд добровольців з Дрогобича: 12 листопада 1943.
Дрогобич, 12 листопада 1943. Ринок, прощання добровольців
Дрогобич, 12 листопада 1943. Добровольці перед відправкою на вишкіл.
Вишкільний табір «Heidelager»: літо 1943 – зима 1943/44.
З вишколу в Гайделяґрі, літо 1943 р.
З вишколу в Гайделяґрі, літо 1943 р.
Губернатор
Галичини SS-Бриґаденфюрер Др. О. Вехтер, SS-Бриґаденфюрер Вальтер
Шімана – командант вишколу переходять перед фронтом добровольців готових
до присяги.
Головний капелан Дивізії майор о. Василь Лаба відправляє польову
Богослужбу в Гайделяґрі. Всього у Дивізії було 3 українці з ранґою
майора: о. Василь Лаба, Євген Побігущий, Микола Палієнко.
Українські добровольці складають присягу. Вишкільний табір «Гайделяґер», осінь 1943
Відвідини друзів і рідних в Гайделяґрі. Жовтень 1943.
Вимарш на „апель” (провірку)
Зима 1943/44 в Гайделяґрі. Командир Дивізії ген. Фрайтаґ промовляє до вояків Дивізії. Перекладає сот. Дмитро Паліїв.
Вишкільний табір «Neuhammer»: весна-літо 1944.
Дивізійна оркестра у Ногаймері, квітень 1944 р.
Hа вишколі в Нойгамері 1944 року
Нарада
старшин під час вправ у Нойгаммері, квітень 1944. Стоять зліва: дес.
Парфенюк, дес. Кучер, дес. Білечко, сот. граф Євген фон Нікітін, хор.
Любомир Ортинський, Н.Н.
Вправи 29-го полку в Нойгаммері в травні 1944 р. Зліва стоять:
генерал Ф. Фрайтаґ, сотник М. Бриґідер (командир І-го куреня), хорунжий
Л. Ортинський.
Відвідини
представників українського громадянства з Галичини у Нойгаммері 2-3
червня 1943 р. Посередині: сот. Д. Паліїв; зліва: проф. С. Левицький
(„Сірий Лев”, 2-ий). Т. Самотулка (4-ий); Зправа: проф. В. Дубровський
(3-ій), д-р О. Котик-Степанович (4-ий), інж. Ю. Дацишин (5-ий). Під час
відвідин промовляли: проф. В. Кубійович, полк. А. Бізанц, ген. Ф.
Фрайтаґ та д-р М. Росляк (від батьків). Світлина інж. Р. Крохмалюка.
Відвідини Гіммлера в Дивізії: травень 1944.
Перегляд дивізіону зенітної артилерії в Нойгаммері, 16 травня 1944 р.
Зліва: сотник Д. Паліїв (2-ий), О. Вехтер (4-ий), Г. Гіммлер (6-ий – в
окулярах), генерал Ф. Фрайтаґ (7-ий).
Відвідини Гіммлера в Нойгаммері. Майор Пауль Гермс (перший зліва) ознайомлює райхсфюрера СС з мапою.
Відвідини Райхсфюрера СС Гіммлера (перший зліва) в Дивізії. На вправах у Нойгаммері. Травень 1944 р.
In early spring of 1944, Reichsführer SS Heinrich Himmler (in
overcoat) was photographed as he observed the training on a PAK 40 gun
of soldiers of the 14th Waffen-Grenadier Division der SS ‘Galitzien’
Інспекція Райхсфюрера СС Гіммлера (на передньому плані) в алярмовій
частині Дивізії. Позаду Гіммлера стоять: командир Дивізії ген. Фріц
Фрайтаґ (4-ий зліва), губернатор Галичини д-р Отто Вехтер (3-ій зліва).
Нойгаммер, травень 1944 р.
Інспекція Райхсфюрера СС Гіммлера в алярмовій частині Дивізії. Нойгаммер, травень 1944 р.
Following the end of the training exercises, Reichsführer-SS Himmler,
who offers the Nazi salute while standing in his touring car as left,
takes some time to review the reconaissance battalion of the ‘Galitzien’
Division. Near the car, wearing a light overcoat, is the Galician
governor, SS-Brigadeführer (Brigadier) Wächter.
The
parade of the Ukarinain troops of the recce battalion of the
‘Galitzien’ Division continues as the beauties of the division – the
cavalry squadron – pass in review in front of Heinrich Himmler. Note the
‘pea’ pattern camouflage of the tunics worn by the horsemen.
Сотня з піхотними гарматами на вишколі
Група вояків штабної сотні 29-го полку на тиждень перед виїздом під
Броди. У першому ряді, в камуфляжній уніформі стоїть Василь Сірський.
Колишні старшини армії УНР після
перевишколу в Дивізії. Зліва стоять: хор. Дягилевич, хор. Петро Шандрук
(брат ген. Павла Шандрука). Обидва вони пізніше загинули в боях під
Бродами в липні 1944 року.
Частини Української Дивізії у становищах
Батерія легких полевих гавбиць у становищі
Розвідча група алярмової частини штабу Дивізії. Командант частини сот. (пполк.) Роман Долинський.
Сотник (підполковник) Роман Долинський видає накази
Відпочинок
Батерія легких полевих гавбиць у становищі
Битва під Бродами: липень 1944.
Фронт під Бродами. Вбитий совєтський танкіст.
Командне становище тяжкої протилетунської артилерії
Кулеметне гніздо під час боїв під Бродами, липень 1944 р.
Знищена большевицька гармата
Знищений танк
Прорив з ворожого оточення: 18-22 липня 1944.
Троси у відступі
Фраґмент з прориву
Після прориву населення допомагає воякам
Група старшин Дивізії після прориву з-під Бродів у Линцях коло
Середнього на Карпатській Україні, 4 серпня 1944 р. Сидять зліва:
хорунжий Байрак, сотник С. Яськевич, поручник В. Козак; стоять зліва:
сотник М. Бриґідер, хорунжий д-р Б. Панасюк, сотник А. Гончаренко,
поручник угорської армії, хорунжий о. М. Левенець, сотник Нікітін.
Старшинські школи, 1943-44 рр.
Генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко серед старшин Дивізії на першому курсі в Лешанах на Чехії, 26 вересня 1943 р.
Старшинський господарський вишкіл в Арользені біля Кассель, на весні 1944 р.
Випускники артилерійського старшинського курсу в Бенешово (Чехія), 1 вересня 1944 р.
Старшинський вишкіл у «Юнкершулє Брауншвайґ» (Позен-Трескав), 15
липня – 15 грудня 1944. Зліва до права, стоять: Степан Кукурудза,
Ярослав Куницький, Вальтер Катаман, Ярослав Овад. Сидять: Михайло Палій,
Остап Андрущакевич, Володимир Луців (перший зправа). Осінь 1944.
На старшинській школі 1944 р. Другий зліва підст. Ярослав Букачевський, другий зправа підст. Любомир Кузик.
Випускники піонірського старшинського курсу в Градішко (Чехія).
Вересень 1944 р. Зліва до права: Богдан Романовський, Мирослав Котис,
Тарас Качмарчук, Богдан Кутний, Богдан Онишкевич, Ярослав Бенцал,
Ярослав Хомин, Ярослав Феник, Олег Гарматій.
Вправи на місцевості. Українські кандидати на старшин з мапами в
руках вивчають тактику з німецьким інструктором. Позен-Трескав, осінь
1944.
Бойова група Баєрсдорфа (лютий-березень 1944)
Дивізійна сотня почесної варти, відряджена на похорон
віце-губернатора Галичини О. Бауера, підступно вбитого совєтським
аґентом. Львів, січень 1944 р.
Свержа над Бугом, березень 1944 р. Вояки Дивізії в боях проти
большевицьких партизанів (бойова група Баєрсдорфа). Рій іде на розвідку.
Члени
бойової групи Баєрсдорфа. Львів, лютий 1944. Звертають увагу декалі з
свастикою на шоломах. Такі шоломи носили на початках тільки елітні
СС-дивізії. З 1943 року свастику на шоломах замінили руни СС.
Похорон двох вояків Дивізії, Романа Андрійчина і Олекси Бобака, 2
березня 1944 р., які загинули в бою з комуністичними партизанами в Гуті
Пеняцькій біля Бродів.
Словаччина – Словенія – Австрія (осінь 1944 – весна 1945)
Марш Дивізії через Білі Карпати на Словаччині.
Винищувальна чота гарматного полку на похороні стрільця Мельника у Летавській Лучці на Словаччині, лютий 1945 р.
Повернення 1-ої сотні 1-го куреня 30-го полку Дивізії з польових
вправ. Напереді: сотенний хорунжий Роман Герасимович та ст. десятник
Віттман. Прецін, на Словаччині, листопад 1944 р. Звертає увагу план
вправ на лівому рукаві хор. Герасимовича. Серед відзнак на грудях
Віттмана можна бачити рідкісний протипартизанський значок, а також: ЕК1,
штурмову піхотну відзнаку та срібний значок за поранення.
Повернення з церкви. На передньому плані у групі старшин поручник Остап Чучкевич (має EK1). Чадца, на Словаччині, 1944 р.
Марш Дивізії із Словаччини до Словенії; Семмерінґ в Австрії, лютий 1945 р.
Вояки 1-го (29-го) полку у передкапітуляційному відступі з фронту на
Захід. У центрі, в камуфляжному «пончо» – автор, хорунжий Ярослав Овад,
праворуч від нього – десятник Головко.
Відступ на захід із фронту біля Фельдбаху в Австрії після капітуляції Німеччини в травні 1945 р.
Загальна секція (світлини поза класифікацією)
Уряд Генеральної Губернії (Львівської)
7-ий добровольчий полк перед присягою, під час візити губ. Вехтера.
Вишкіл цього полку проходив у Salies de Bearn, поблизу Байонни у
південній Франції. Промовляє командир полку майор СС (SS
Sturmbannführer) Гайнріх Губер. Позаду нього стоїть полковий капелан
Данило Ковалюк. Листопад 1943
http://gold-nike.inspaceblog.net/jexr/aHR0cDovL2JvbHNob3lmb3J1bS5vcmcvZm9ydW0vaW5kZXgucGhwP3RvcGljPTUyNzIuMTIw На світлині: офіцери батальйону «Нахтіґаль» /зліва направо/; сидять: поручник Василь Босий, сотник Роман Шухевич,
поручник Михайло Хом’як, лікар Василь Головацький; стоять: четар Юліян
Ковальський, поручник Остап Линда, поручник Мирослав Мартинець, четар
Городиський-Калиняк.
Цікаво, що назву „Нахтіґаль” (соловейко) українська частина отриала від
німецьких офіцерів, які були буквально зачаровані співом українських
вояків. Саме під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов до
історії Другої Світової війни.
Численний склад „Нахтіґалю” був досить невеликим (за різними джерелами:
від 330 до 400 чоловік), аби претендувати на ролю абсолютно самостійного
підрозділу. Тому з початком бойових дій „Нахтіґаль” було придано до
першого батальйону полку „Бранденбурґ 800”, що підпорядковувався
німецькій військовій розвідці – Абверу.
ДАВАЙТЕ еще раз посмотрим на
этих героев (на фото – второй слева внизу – капитан абвера Р. Шухевич),
одетых в форму немецких офицеров:
- капитан абвера В. Сидор (“Шелест”) – командир роты 201-го батальйона “шуцманшафт”, затем – командир УПА “Запад”;
- старший лейтенант абвера Д.Клячкивский (“Клим Савур”);
- капитан абвера И. Гриньох (“Герасимовс-кий”, “Данилив”) – член
Главного штаба УПА, отвечал за связь УПА с абвером и гестапо, бывший
капеллан бандеровского батальона “Нахтигаль”, капеллан 201-го батальона
«шуцманшафт”, главный капеллан 14-й Ваффен СС дивизии “Галичина”;
- старший лейтенант абвера А. Луцкий (“Богун”) – командир взвода
201-го батальона “шуцманшафт”, с начала 1944 года замкомандира УПА;
- капитан абвера В. Павлюк (“Ирко”) – командир роты 201-го батальона “шуцманшафт” – куренной УПА, затем районный проводник ОУН;
- старший лейтенант абвера Ю. Лопатинский (“Калина”) – член
Центрального провода ОУН и Главного штаба ОУН, активный участник
преступлений нахтигалевцев во Львове (июнь 1941 г.);
- капитан Ваффен СС П.Мельник (“Хмара”) – командир роты дивизии СС “Галичина”, куренной У
http://newzz.in.ua/2009/07/03/ 3 июля 2009 | Главная | автор: http://newzz.in.ua/user/Vova+Night/ Vova Night | Просмотров: 34202
http://newzz.in.ua/uploads/posts/2009-07/1246572873_roa.jpg
Надпись на этом памятнике вызывает недоумение даже у человека, очень далёкого от военной истории. Почему атаман – «фон»? И если корпус 15-ый, то где остальные 14 корпусов?
По адресу г. Москва, Ленинградский проспект, д. 75 на территории храма Всех Святых находится «памятник Вождям Белого движения и Казачьим атаманам», многие из которых осуждены и казнены как военные преступники, в частности, группенфюрер СС Гельмут Вильгельм фон Паннвиц, атаман Султан-Клыч-Гирей, атаман Краснов.
15 кавалерийский корпус на самом деле назывался ХV кавалерийский корпус СС.
Официально существовал с февраля 1945 г. до конца войны. Формирование шло с конца августа 1944 г. согласно решениям, принятым на совещании у Г. Гиммлера: о передаче 1 казачьей дивизии фон Паннвица в состав войск СС и о развёртывании её в корпус. Однако разнообразные «казачьи» части начали создаваться в гитлеровской армии и карательных структурах ещё с октября 1941 г. из белоэмигрантов (командный состав) и добровольцев, зачастую это были уголовные элементы, не имевшие к Дону или Кубани никакого отношения. Идеологическим обоснованием служила одна из концепций немецкой «расовой науки», согласно которой казаки не являются славянами, поскольку происходят от германского племени готов. Казачьи части выполняли в основном полицейские и карательные функции, они оставили кровавый след в Белоруссии, Польше, Югославии, и не удивительно, что после капитуляции Германии их воспринимали не как пленных, а как наёмных убийц и военных преступников.
«Свидетельница: Мы ходили за водой к речке, потому что в колодцах лежали наши деревенские, порубанные. Судья: Кто их убил? Немцы? Свидетельница: Немцев мы как-то не видели. Эти по-русски говорили, которые ******* рубали. Судья: Во что они были одеты? Свидетельница: Помню, что в шароварах с красными полосами и папахах. Ездили верхом. У нас когда говорили, что едут казаки, то все разбегались кто куда…»
(Якубович П. Без памяти. // Советская Белоруссия, 5.02.2002 года)
Гельмут фон Паннвиц (1898 – 1947) – группенфюрер (генерал-лейтенант) СС. Кадровый немецкий офицер, воевал против России ещё в 1 Мировую, вернулся в строй в 1934 г., участвовал в завоевании Польши и Франции, восточную кампанию начал с первого дня нападения на СССР под Брестом, командуя разведывательным подразделением 45 дивизии. Уже тогда обратил на себя внимание жестокостью по отношению к мирному населению. Пользовался покровительством Г. Гиммлера. С июля 1943 г. командовал 1 казачьей дивизией, вместе с которой в ноябре 1944 г. перешёл в войска СС. В январе 1947 г. казнен по приговору Военной коллегии Верховного суда СССР как военный преступник. Попытка добиться его официальной реабилитации, предпринятая заинтересованными лицами в середине 90-х гг., слава богу, не удалась (См. Александр Улитвинов «Ради друга Гельмута»).
За какое «отечество» и за какую «веру» (в Одина, что ли?) сражался с белорусскими и югославскими крестьянами высокопоставленный немецкий эсэсовец? Интересная теологическая проблема. Мы надеемся, что Патриархия выскажет своё авторитетное мнение по этому поводу, раз уж памятник нацисту установлен на церковной земле.
Что касается других граждан, представленных на памятнике, то это, в большинстве своём, убеждённые нацисты, каратели и военные преступники.
Доманов Тимофей Иванович – в Гражданскую воевал на стороне Белой армии, после войны остался в СССР, работал шахтёром, потом бухгалтером, судим за хищения, сотрудничал с НКВД. В ноябре 1942 г. в г. Шахты предложил свои услуги оккупационным властям. Формировал полицейские части для вермахта, с лета 1944 г. походный атаман т.н. «Казачьего Стана» (сменил на этом посту В.С. Павлова), последнее звание на немецкой службе - генерал-майор. Его подчинённые активно участвовали в подавлении Варшавского восстания и в борьбе с итальянскими партизанами. Не смог получить убежище в Швейцарии, был взят под стражу англичанами и выдан советским властям. Повешен по приговору Военной коллегии.
Зборовский Виктор Эрастович – полковник Белой армии, эмигрант в Югославии, после оккупации Югославии Гитлером участвовал в формировании Русского охранного корпуса, командовал полком, умер в 1944 г. от ранений, полученных в бою с югославскими партизанами.
Кононов Иван Никитич – бывший советский офицер (последнее звание – майор), член ВКП/б, в августе 1941 г. добровольно перешёл на сторону противника, по заданию абвера формировал казачий дивизион, отличился в борьбе с югославскими партизанами (Железный крест 1 и 2 класса, Рыцарский крест от хорватских усташей). В корпусе фон Паннвица дослужился до генерал-майора, командовал пластунской бригадой. После войны ему удалось скрыться в американской оккупационной зоне.
Краснов Петр Николаевич – один из руководителей Белого движения, генерал-лейтенант (1917), патологический антисемит (обвинял А.А. Власова в недостаточном внимании к еврейскому вопросу) и литератор-графоман. В октябре 1917 г. вместе с А.Ф. Керенским пытался совершить контр-переворот, взят в плен большевиками и отпущен под честное слово, в мае 1918 года был избран в Новочеркасске Атаманом Всевеликого Войска Донского и продолжил вооружённую борьбу с Советской властью. Ориентировался на Германию. В феврале 1919 г. подал в отставку. В эмиграции во Франции и Германии. Приветствовал нападение Гитлера на Россию: «Москва корежится в судорогах большевизма и ее нужно покорять железной рукой немецкого солдата». Несмотря на преклонный возраст (1869 г.р.), принимал активное участие в установлении «нового порядка» на оккупированной территории, один из соавторов «Декларации германского правительства к казакам», опубликованной за подписями генерал-фельдмаршала Кейтеля и рейхсминистра Розенберга; с начала марта 1944 г. начальник Главного управления казачьих войск, которое рекламировалось нацистами как своего рода марионеточное «временное правительство» казачьих областей в изгнании. Конфликтовал с А.А. Власовым, поскольку тот, с точки зрения Краснова, представлял «выродившуюся» русскую нацию: «вся Россия кончает самоубийством в угоду американским жидам…» В составе т.н. «Казачьего стана» взят в плен англичанами, передан СССР и приговорен к смертной казни.
Павлов Сергей Васильевич – участник гражданской войны, полковник, в Советском Союзе жил по фальшивым документам, работал инженером. После вступления немецких войск в Новочеркасск предложил им свои услуги. Добился большого успеха в организации казачьих формирований. Получил от немцев звание полковника и «походного атамана», введён в состав Главного управления казачьих войск. Вокруг Главного Управления и персонально В.С. Павлова сформировался т.н. «Казачий стан» из вооруженных коллаборационистов, а также гражданских лиц, отступавших вместе с оккупантами на Запад. Убит белорусскими партизанами в июне 1944 г.
Скородумов Михаил Фёдорович – белый генерал-майор, руководил Югославским отделом Русского Общевоинского Союза (РОВС). Пламенный поклонник Гитлера, опубликовал воззвание («приказ») к русским эмигрантом с требованием вступать в немецкие войска. Организовал Русский Корпус (Русский охранный корпус), который нёс полицейскую службу на территории оккупированной Югославии. Таким специфическим образом эмигранты отблагодарили братьев славян. Сам Скородумов был вскоре отстранён немцами от командования за недисциплинированность (заменён Б.А. Штейфоном). Похоронен в Соединенных Штатах.
Смысловский Борис Алексеевич, он же Артур Хольмстон, он же фон Регенау. Штабс-капитан Белой армии и кадровый офицер германской разведки (абвера). В марте 1942 г. возглавил Зондерштаб –Р («Россия»). Специализация: борьба с партизанами (в том числе – посредством организации фальшивых партизанских отрядов), агентурная и диверсионная работа против СССР. Смысловский активно занимался коммерцией: спекулировал валютой, перепродавал ценности, принадлежавшие советским евреям. Некоторое время находился под следствием, полностью оправдан. В конце войны в звании генерал-майора командовал формированием «Русская национальная Армия», созданным на базе гитлеровских разведшкол. В мае 1945 вместе с главными французскими коллаборационистами и русским великим князем Владимиром Кирилловичем перешёл на территорию Лихтенштейна. Петэн и Лаваль были выданы Франции, однако Смысловский начал активно сотрудничать с американской разведкой и получил политическое убежище. В 1947 г. перебрался в Латинскую Америку, где продолжал бороться за демократию, передавая тамошним диктаторам свой богатый опыт по организации спецслужб, потом вернулся в гостеприимный Лихтенштейн. Дожил до 91 года.
Султан Келеч-Гирей – князь, генерал –майор Белой армии, эмигрант. Во Время Великой Отечественной войны устанавливал «новый порядок» на оккупированных территориях Северного Кавказа, формировал полицейские части из местных жителей. В 1945 г. – в Северной Италии с Кавказским соединением СС. Казнён как военный преступник.
Туркул Антон Васильевич – генерал–майор Белой Армии, в эмиграции один из организаторов РОВС, затем Русского Национального Союза Участников Войны (РНСУВ). Убежденный нацист: «В основу нашего политического мышления мы взяли фашизм и национал-социализм», за что и выслан в 1938 г. из Франции. Активно участвовал в создании власовской «РОА» (о ней см.: Владимир Богомолов «Срам имут и живые, и мертвые, и Россия»), формировал под Зальцбургом для Власова Отдельный корпус, который так и остался несформированным. После войны был арестован западными союзниками, но в 1947 г. освобождён. Председательствовал в комитете ветеранов РОА. Один из авторов концепции т.н. «третьей силы» («между Сталиным и Гитлером»), взятой на вооружение «продвинутой» частью отечественной историографии в 90-е гг.
Шкуро Андрей Григорьевич – генерал-лейтенант Белой армии. Талантливый кавалерийский командир. Войска его во время гражданской войны представляли собой своеобразный вариант махновщины по другую сторону фронта, отличались недисциплинированностью, склонностью к пьянству и грабежам. Эмигрант. В Париже работал наездником в цирке. Вместе с Красновым предложил свои услуги нацистам, возглавлял Резерв казачьих войск – организацию, занимавшуюся вербовкой новобранцев на службу фюреру. После войны разделил судьбу Краснова.
Штейфон Борис Александрович – генерал-майор в армии Врангеля, эмигрант, единомышленник и начальник штаба М.Ф. Скородумова, сменивший его на посту командира Русского Охранного Корпуса. До конца войны сражался за фюрера с партизанами и мирным населением Югославии. Умер в конце апреля 1945 г.
В 60-летний юбилей Победы над фашистской Германией русские фашисты получили свою долю почестей
ты просто живешь ...Все мы просто живем.Только я хочу жить в свободной стране,а не в гнидостране водрузившей фашистский Флаг гитлеровских прихвостней.Без памяти,Как бараны живущие..И позорящей память дедов своих.Не всех вас сявок фашистских триколорных передавили.Вон опять вонь поднимаете.Власовцы гребанные.
_________________
Любіть Україну, або ідіть геть!
Кремлі воліють забути, що в 40-х роках ХХ століття колишні білогвардійці
масово опинялися в лавах СС та Вермахту
Слово «колабораціонізм» після двох світових війн і досі має зловісний
присмак практично в усіх країнах – без різниці, до якого табору вони
належали – переможців чи переможених. Утім, якщо для націй, котрі мали
свої держави, співробітництво з будь-ким, хто зазіхав на їхній
суверенітет, справді ставало ганебним тавром, як-то для французьких
вішистів чи російських власовців, то для бездержавних народів Європи
часто альтернативи «діалогові» з гітлерівською Німеччиною не існувало.
Це, зокрема, підтверджує досвід Фінляндії у Другій світовій війні. Утім,
закидаючи й до сьогодні провини та злочини тим, хто із власної неволі
опинився по інший бік вогняного валу, дехто з «переможців» воліє або не
помічати власних колаборантів, або ж навіть ушановувати їх у той самий
спосіб, що й жертв війни.
Російська http://tyzhden.ua/Columns/50/17275 постімперська ідеологія
скрізь виводить антигероями минулого націоналістичні організації країн
Балтії, Білорусі, України, Кавказу, кримських татар та азійських
народів. Їм закидають найганебніший злочин з усіх можливих– співпрацю в
період Другої світової війни з гітлерівською Німеччиною. Водночас у
Кремлі воліють забути, що у 1940 роки ХХстоліття колишні білогвардійці
масово опинилися в тих самих структурах, що й литовські, калмицькі та
деякі українські націоналісти – в лавах СС та Вермахту.
За Віру, Вітчизну і фюрера!
Коли мова заходить про ставлення білої еміграції до гітлерівської
Німеччини, російська інтелігенція миттю згадує князя Юсупова й генерала
Дєнікіна, які відмовилися співпрацювати з нацистами, та про Вікі
Оболєнскую, страчену гітлерівцями активістку французького опору. Забуває
лише додати, що таких як Вікі Оболєнская та Іґорь Крівошеін
(білогвардієць і учасник антифашистського опору) були одиниці. Тоді як
під прапори Вермахту й СС перейшли тисячі білоемігрантів.
Генерал Боріс Штейфон, колишній начальник штабу білогвардійської групи
генерала Брєдова (того самого, який 1919року підступом витиснув із Києва
війська УНР), 1941-го очолив «Російський охоронний корпус» під
вермахтівськими знаменами. Створив такого самого рівня бойову одиницю і
ще один емігрант– генерал Скородумов, теж колишній дєнікінець. Серед
офіцерів у нього був колишній командир відомого білогвардійського
Алєксєєвського полку– полковник Бузун.
«Російський охоронний корпус» створили 1941року в Югославії для
боротьби з партизанами-комуністами маршала Йосипа Броз Тіто. До складу
його ввійшли тільки білоемігрантські кадри– колишні солдати й офіцери
«Збройних сил Півдня Росії» (дєнікінці) та їхні нащадки. Ще туди
вступили 90 колишніх корніловців та звід Кутєповської роти. Полковник
Кондратьєв як святиню передав новій бойовій одиниці прапор Другого
Корніловського ударного полку. Загалом у корпусі служило 17тис. осіб.
Командні кадри для цієї допоміжної частини Вермахту готував «Перший
російський Великого князя Константіна Константіновіча кадетський
корпус».
Переважно вона охороняла югославські комунікації від атак партизанів.
Хоча відомо й про участь білогвардійців у каральних операціях проти
сербів, «братерством» із якими нині так хизується російська пропаганда.
1944 року під час відступу Вермахту з Греції корпус воював проти частин
Червоної армії. 12 травня 1945-го він здався англійцям і до радянської
зони депортований не був. Нащадки «бєлого дєла» раптом оголосили себе
«югославами», заявили, що ніколи не мали радянського громадянства, а
отже, вважати їх росіянами, мовляв, недоречно.
Ще одним підрозділом білоемігрантів була дивізія «Русланд», сформована
наприкінці війни переважно з кадрів кількох розвідницьких шкіл, але
укомплектована офіцерами та унтер-офіцерами з військових, які опинилися
за кордоном. Командував нею також колишній білоемігрант, полковник Боріс
Смисловскій. Ця частина відома тим, що до неї долучився сам спадкоємець
російського престолу з династії Романових, великий князь Владімір
Кірілловіч.
Крок нащадка царів був аж ніяк не стихійним. Іще на початку війни між
СРСР і Третім рейхом він заявив: «У цю грізну годину, коли Німеччиною і
майже всіма народами Європи оголошений хрестовий похід проти
комунізму-більшовизму… я звертаюся до всіх вірних і відданих синів нашої
Батьківщини із закликом: сприяти в міру сил та можливостей скиненню
більшовицької влади і звільненню нашої Вітчизни від http://www.uaweek.com/Publication/3645 страшного ярма комунізму ».
У Берліні заява останнього Романова викликала щире схвалення. Однак
стосунки між білоемігрантськими підрозділами й частинами Вермахту, де
служили колишні радянські громадяни, були аж ніяк не мирні. Навіть в
умовах боротьби проти комунізму вони постійно ворогували між собою й
намагалися визначити, хто з них старший. Генерал Власов не раз вимагав у
керівництва німецької армії підпорядкувати йому всі «білоемігрантські»
підрозділи. Колишні ж білі переважно зневажали його й керівництво
Російської визвольної армії (РОА) як колишніх «червінців» та «комуняк».
Хоча були й винятки. Так, начальником управління формування кадрів у РОА
служив генерал Антон Туркул– колишній командир легендарної Дроздовської
дивізії. Не бракувало колишніх білогвардійців і серед командирів
підрозділів власовців.
«Соотєчествєннікі» в СС
Загалом у структурі Ваффен-СС із числа росіян були сформовані 29-та
дивізія СС «РОНА», 30-та дивізія СС (відома також як білоруська) та
Перша російська бригада СС «Дружина». Ці частини складалися з колишніх
громадян СРСР, тож кадрів «білої» діаспори у своїх лавах майже не мали.
Дещо інша ситуація була в добровольчому полку СС «Варяг». Він, як і
«Російський охоронний корпус», повністю складався з білоемігрантів та
їхніх синів і так само всю війну бився проти сербських та хорватських
партизанів-антифашистів у Югославії. Колишні солдати й офіцери Білої
армії куди ширше були представлені в інших російських національних
частинах СС– козацьких. Підрозділи з числа уродженців земель козацьких
військ Російської імперії (Донського, Кубанського, Терського тощо)
почали формуватися відразу по захопленні Вермахтом Ростовської області–
батьківщини донських козаків. Цьому сприяли колишні ватажки їхнього
білого руху, чиє слово мало в регіоні неабияку вагу. Колишній отаман
Війська Донського генерал Пьотр Краснов наголошував: «Я прошу передати
всім козакам, що ця війна не проти Росії, а проти комуністів, жидів та
їхніх прихвоснів, які торгують Російською кров’ю. Хай допоможе Господь
німецькій зброї та Гітлеру!».
Улітку 1942 року в місті Славуті створили центр http://tyzhden.ua/Publication/7421 формування козацьких частин .
Туди спрямовували всіх козаків-добровольців та військовополонених
Червоної армії, які називали себе козаками. Туди ж направляли й
козаків-білоемігрантів, які обійняли в нових бойових одиницях чимало
офіцерських посад. На серпень 1942 року з’явилося сім полків. Їх відразу
кидали на боротьбу з партизанами в Білорусі та Україні. Про їхні
каральні акції та запеклі бої проти них ідеться у звітах командирів http://tyzhden.ua/History/19800 Української повстанської армії .
Козаки стали справжнім лихом для білоруських селян. Німецький генерал
Макс фон Шекендорфф зі штабу групи армій «Центр» писав у щоденнику:
«Поведінка козаків стосовно місцевого населення безжальна». Пізніше вони
ж таки відзначились у придушенні Варшавського повстання й каральних
акціях проти хорватів та сербів.
На квітень 1943 року в складі Вермахту воювало 25 тис. козаків.
21 квітня 1943 року було сформовано Першу козацьку дивізію на чолі з
німецьким генерал-майором Гельмутом фон Паннвіцом. Після тривалих боїв
із партизанами України та Білорусі її перевели до Югославії– воювати
проти вже згаданих загонів Йосипа Тіто. У серпні 1944-го дивізію почали
переформовувати й передали в нове відання. У лютому 1945 року нова
одиниця здобула назву 15-й козацький корпус СС. Її командиром став
групенфюрер фон Паннвіц. Форму з двома блискавками на нашивках приміряли
колишні діячі білого руху– вже згаданий генерал Пьотр Краснов, його
брат Сємьон, колишній командувач «Дикої дивізії» Султан-Ґірей Клич,
генерал Андрєй Шкуро та інші.
Слід зазначити, навіть командири частин корпусу не були одностайні в
політичній орієнтації. Прибічники об’єднання з військами генерала
Власова наражалися на осуд і презирство з боку козаків-монархістів (ті
вбачали у «власовцях» колишніх «червоних»), а ідеї «єдіной і нєдєлімой»
обурювали сепаратистів, які мріяли про незалежну козацьку республіку.
Фактично тільки наявність командувача-німця утримувала це зборисько від
прямих внутрішніх конфліктів.
15-й козацький корпус СС воював переважно проти югославських
партизанів. Але в грудні 1944 року на річці Драва він протистояв
наступові 133-ї стрілецької дивізії Червоної армії. Чисельність корпусу
становила до 35 тис. осіб, серед них близько 5 тис. німців – офіцери та
військові спеціалісти. У травні 1945-го козацькі частини здалися
британцям біля міста Лієнц в Австрії. Ті видали козаків СРСР. Їхня
подальша доля була трагічною.
Незручна пам’ять
У штатних частинах Вермахту, СС, добровольчих формуваннях (HiWi),
поліції та національних батальйонах під час Другої світової війни
служило 1 млн 178 тис. колишніх радянських громадян та білоемігрантів.
Росіяни серед них становили найбільшу групу, яка налічувала 380 тис.
осіб, без членів їхніх родин. 36 із них під час війни були нагороджені
німецьким Залізним хрестом ІІ класу, 16 – І-го (отримати І клас могла
тільки особа, вже удостоєна ІІ-го). Величезне число радянських громадян
та осіб, які вважали себе росіянами (білоемігрантів), запекло воювало
проти Червоної армії на боці фашистів, здобуваючи бойові нагороди. Низка
російських націоналістичних організацій вважає це підставою називати
Велику Вітчизняну війну Другою громадянською.
Російські частини у складі Вермахту й СС неодноразово демонстрували
великодержавний шовінізм, який ідеологічно ріднив їх із німецькими
нацистами. Так командир Першої російської бригади СС «Дружина»
оберштурмбанфюрер СС Владімір Ґіль-Родіонов під час каральних акцій у
Білорусі масово розстрілював місцевих жителів і щадив тільки тих, хто
просив про милість «літєратурним русскім язиком».
Який стосунок мають усі ці факти до ******** Росії? Її керівництво було
не на жарт стурбоване перенесенням «Бронзового солдата» в Таллінні.
Воно дуже обурюється з приводу вшанування пам’яті повстанців УПА в
Україні. Та водночас не помічає пам’ятної дошки російським
козакам-есесівцям Шкуро, Краснову, Султан-Ґіреєві Кличу та їхньому
німецько-фашистському командирові групенфюреру Гельмутові фон Паннвіцу
біля Храму Всіх Святих просто в центрі Москви.
Російська дилема
Скандалом завершилося встановлення пам’ятника генералові Пєтру Краснову
2007 року в донській станиці Єланская, на особистому подвір’ї
авторитетного ростовського бізнесмена Владіміра Мєліхова. На відкритті
меморіалу були присутні сотні козаків Донського та Кубанського військ,
священнослужителі Ростовської єпархії та єпископ Женевський і
Західноєвропейський закордонної РПЦ Міхаіл Донсков. За тиждень
підприємця ув’язнили, звинувативши в несплаті податків. Випустили аж за
рік. Водночас на ім’я генпрокурора Росії Віктора Чайки надійшла скарга
депутата Державної думи від КПРФ Ніколая Коломєнцева щодо законності
встановлення пам’ятника поплічникові фашистів. Генпрокуратура ухвалила
рішення про знесення, але на захист скульптури піднялися місцеві
громади. 25 червня 2009 року було відкрито другу частину меморіалу. Щоб
не допустити зібрання великого числа козаків, влада оточила станицю
міліцейськими кордонами і влаштувала перевірку документів.
У серпні 2010 року Владімір Мєліхов на території своїх володінь у
підмосковному місті Подольську відкрив «Музей антибільшовицького опору».
«Коли на бік ворога переходить одна людина, можна казати про зраду. А
коли це роблять кілька тисяч? Тут треба пошукати причини», – наголошує
ініціатор експозиції. З ним згоден заступник голови Ради Федерації РФ
Алєксандр Торшин: «Музей Мєліхова представляє історію об’єктивніше, а
часи, коли був правильним один погляд, на щастя, минули».
C такой нашивкой на рукаве воевали на стороне Гитлера солдаты генерала – предателя Власова. Это нашивка «Российской освободительной армии». РОА входила в структуру СС. власовцами командовал не кто иной, как рейхсфюрер СС Гиммлер.
Во время Парада Победы в июне 1945 года власовский флаг был брошен к Мавзолею Ленина вместе с фашистскими знаменами и штандартом Гитлера.
Здесь не хватает еще 2 линеек - плакатов США и ВБ.
http://www.kpu.ua/kommunisty-pochtili-pamyat-geroev-velikoj-otechestvennoj-vojny/ 14:17, 22.06.2011 http://www.kpu.ua/kommunisty-pochtili-pamyat-geroev-velikoj-otechestvennoj-vojny/print/
Сегодня, 22 июня 2011 года, исполняется 70-я годовщина начала
Великой Отечественной войны. По этому случаю в городе-герое Киеве
состоялось торжественное возложение цветов к Вечному огню у Могилы
Неизвестного солдата в парке Вечной Славы.
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1815.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1821.jpg
В церемонии приняли участие лидер Коммунистической партии Украины,
председатель парламентской фракции коммунистов Петр Симоненко, второй
секретарь ЦК Компартии Украины Игорь Алексеев, секретарь ЦК КПУ, глава
Антифашистского Комитета Украины Георгий Буйко, преседатель ЦКК КПУ
Георгий Пономаренко, первый секретарь Киевского горкома КПУ Александр
Комнацкий, партийный актив столицы.
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1841.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1844.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1871.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1889.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1897.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1905.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1914.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1768.jpg
Руководители Компартии Украины также возложили цветы к памятнику
трижды Герою Советского Союза, маршалу авиации Ивану Кожедубу и к могиле
Героя Советского Союза, командующего войсками 1-го Украинского фронта,
генерала армии Николая Ватутина.
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1927.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1929.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_1937.jpg
http://www.kpu.ua/wp-content/uploads/2011/06/DSC_2034.jpg
Вы б лядки гауптштурмхвюрера....