СБУ: Контрабандист пытался вывезти в Россию иконы XVIII-XIX века. ФОТО

Я верю в бога, и не с проста такое произошло, путь бог рассудит эту войну. Я ПРОТИВ такой войны, это война брат против брата. Пуитин не достоин звания президента ! Просто не достоин звания человека. Братья ! Держитесь ! Слава героям ! Позор трусам и продажным людям(((((

Так ще Боголюбський тирив ікони з Вишгорода.
Це у них по спадку передається.

Мы все-таки мудреем год от года -
Распятья нам самим теперь нужны,-
Они - богатство нашего народа,
Хотя и - пережиток старины.

(с) Вл. Высоцкий

кацапство почало з руйнування Києва та крадiжки головної iкони України-Русі тим i продовжує




Московія проти України-Русі. Історичні факти та імперські міфи. Частина друга.



Руйнівник Києва на ім'я Китай.

Будівничим основ держави, яка згодом носитиме ім'я Московської, більшість істориків визнають сина Юрія Довгорукого - Андрія Боголюбського. Проте, якщо Московія одягнула на цього князя вінець героя, а російська православна церква, за заслуги перед престолом Божим оголосила святим, для справжніх історико-культурних центрів Русі: Києва та Новгорода, він став руйнівником державності та кривавим завойовником.

Міф №3. Китай Юрійович.
Насправді, Андрій Боголюбський не завжди носив християнське ім'я. При народженні, (тут варто зазначити, що його мати, дружина Юрія Довгорукого, була донькою половецького хана), йому дали тюркське ім'я Китай. Звичне слов'янському вуху ім'я Андрій, він отримав при хрещенні. Це підтверджує грамота на ставропігію, яку Андрій-Китай, дав Києво-Печерському монастирю. Документ починається словами: «Се аз великий князь Китай, нареченный во святом крещении Андрей Юрьевич…». Про факт наявності у князя половецького імені, ******* російські історики воліють не згадувати.
Половецькі корені також дуже добре простежуються у зовнішності князя. У Київському історичному музеї знаходиться бюст - реконструкція, зроблена антропологом Герасимовим. При створенні скульптури використовувався справжній череп князя з його поховання, тому сумніватися у його подібності прижиттєвому обліку Андрія Боголюбського не доводиться так само, як сумніватися у монголоїдних рисах притаманних його зовнішності.

Як відомо з приказки, людину найкраще прикрашають його справи. Російські проімперські історики, політики та духовенство завжди вміли дивувати аналізом моральності тих чи інших вчинків історичних персонажів. За що ж, цікаво, вони так ******* та почитають у церквах Андрія Боголюбського.
«Великі подвиги Китая»
Подвиг №1. Вкрав ікону.
Можливо саме за цей видатний християнський вчинок, його канонізувала руська православна церква. Адже чудотворна ікона Богородиці, що отримала назву Володимирської і нині вважається одною й з найголовніших руських святинь, була фактично вкрадена з храму Андрієм Боголюбським. Так цей факт описує Костомаров: «Була у Вишгороді в жіночому монастирі ікона Св. Богородиці, привезена з Царгорода, писана, як свідчить переказ, Св. євангелістом Лукою. Розповідали про неї чудеса… Взяти її явно було неможливо, тому що жителі не дозволили б цього. Андрій задумав викрасти її, перенести в суздальскую землю, дарувати таким чином цій землі святиню, шановану на Русі, і тим показати, що над цією землею спочине особливе благословення Боже. Підмовивши священика жіночого монастиря Миколу та диякона Нестора, Андрій вночі забрав чудотворну ікону… після того втік у суздальскую землю».
Подвиг №2. Спустошив «Матір міст Руських»

Андрій був справжнім продовжувачем анти київської політики свого батька Юрія Довгорукого. У 1167 році, київські бояри запросили на престол волинського князя Мстислава Ізяславовича, за яким ходила слава переможця половецьких ханів. Поки Мстислав брав участь у черговій військовій кампанії проти половців та організовував оборону торговельних шляхів, на півночі Андрій Боголюбський розпочав збирати антикиївську коаліцію, для походу на «матір міст руських».
8 березня 1169 року, після тривалої облоги, в середмістя Києва увірвалося об'єднане військо володиро-суздальских князів та половців і вчинили там незнану донині різанину. Так її описують літописці: «І грабували вони два дні весь город - Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали … Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота..»
Наказ Андрія Боголюбського на спустошення Києва, з точки зору історика Лева Гумільова, означає, що для суздальського князя і його дружини Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок.
Після погрому, Київ не зміг відновити своєї величі. Можливо саме тому, стольний град не витримав татарської облоги 1240 року. Підтвердження цього знаходимо на сторінках літопису: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року»
Подвиг №3. Вчинив політичний переворот.
Головним каменем, який ліг у основу майбутньої Московської держави стала зміна правил, за якими будувалася політична система Київської Русі. Андрій Боголюбський вперше зруйнував уявлення про старшинство в роду Рюриковичів. Зазвичай князь, визнаний старшим серед родичів, звичайно сідав в Києві. Андрій вперше відділив старшинство від місця: змусивши визнати себе великим князем всієї Руської землі, він не покинув своєї Суздальської волості і не поїхав до Києва, аби зайняти дідів престол. Таким чином, Володимиро-Суздальське князівство отримало характер особистого невід'ємного надбання одного князя і статус нового політичного центра.
Андрій Боголюбський не вдовольнився підкоренням Києва. Аби закріпити за вчорашньою периферією - Суздальщиною нового статусу «пуп Землі», Андрій Боголюбський був змушений прибрати з політичної арени Великий Новгород. Взимку 1170 року, князь організував похід на Новгород, який закінчився поразкою для його війська. Проте, у місті почався голод і новгородці підписали з агресором мирову угоду, невдовзі віддавши свій престол синові Андрія Боголюбського - Юрію.
Подвиг №4. Політика терору.
Андрій Боголюбський притримувався стратегії батога у своїй внутрішній політиці. Вигнання братів, тиск на неугодних бояр, побори і страти з часом породили в його оточенні масу незадоволених його правлінням. Невдовзі, князь повторив долю свого батька. У червні 1174, він був убитий у своїх хоромах, внаслідок змови родичів його дружини - бояр Кучковичів. Зробити висновки про ставлення найближчого оточення до Андрія Боголюбського, можна з Іпатіївського літопису, де так описуються так ці події: вбивці спочатку хотіли віддати тіло вбитого князя собакам, але потім просто кинули у дворі. Коли звістка про вбивство дійшла до Володимира, її сприйняли байдуже. У результаті, кілька днів тіло Андрія Боголюбського пролежало в притворі Різдвяного собору, ніхто його не збирався ховати, лише вірний слуга - киянин на ім'я Кузьмище, подбав про християнські обряди над тілом убитого.

Московія проти України-Русі. Історичні факти та імперські міфи.

Частина перша.



Незнання або небажання знати історії своєї держави та робити правильні висновки з історичних подій беззаперечно призводить до того, що політики починають робити помилки, вартістю у тисячі життів, а прості люди стають слухняним інструментом в руках агресора. Як наслідок, на вулицях міст, з'являються люди з прапорами чужої країни, вигукуючи антидержавницькі гасла та вимагаючи від сусідньої держави врятувати їх від самих себе. Перекручування історичних фактів або навіть створення нової псевдо історії руками куплених псевдо істориків та розповсюдження її засобами маразматичної імперської пропаганди - дієва тактика, що виступає першою фазою завойовницької стратегії «обдурюй - розділяй - володарюй», яка у випадку протистояння України-Московії триває вже багато століть.
У ряді статей, я хочу навести деякі історичні факти, про які Ви можливо навіть ніколи не чули, та спробувати спростувати декілька міфів, які слугують пропагандистам, для того аби надати Московії імперського образу «Третього Риму», знищити українську державність та прагнення самоствердження українців як нації. Хоча я і не фаховий історик, та ця стаття не є плодом моєї патріотичної фантазії. Аби у Вас не закралися сумніви, я буду наводити багато цитат та посилань на достовірні історичні джерела.
Історичний факт №1.
Агресія довжиною в століття.
Усі події, які відбуваються нині у Російсько-Українському протистоянні є абсолютно прогнозованими. І не варто їхні причини шукати у історичних подіях останніх місяців та навіть років. Цим причинам вже сотні років. Якщо дослідити деякі події з історії Русі, можна провести цікаві паралелі між сивою давниною і **********.
Все почалося ще у далекому 12 столітті. Так, тоді ще не існувало державних одиниць з назвами Україна та Росія. Проте була Русь - найбільша європейська середньовічна держава з центром у Києві. З 1113 по 1125 рік керував нею Великий князь Київський Володимир Мономах, син князя Всеволода Ярославовича та ймовірно візантійською княжни, доньки імператора Східної Римської імперії Костянтина IX Мономаха.
Згідно генеалогії київських князів, сьомим сином Володимира був Юрій, що увійшов в історію, завдяки своєму прізвищу Довгорукий, а нині відомий найширшому колу людей, як засновник Москви. Цікавим є той факт, що 6 старших братів Юрія Довгорукого були синами Гіти - доньки англосаксонського короля Гарольда II, який загинув під час битві при Гастінгсі. А Юрій, найвірогідніше, народився від другої дружини Володимира Мономаха, доньки половецького князя, або згідно версії дослідника генеалогії Рюриковичів 18 століття М.А. Баумгартена, від невідомої коханки. Доречи, прізвисько Довгорукий («Довга рука»), Юрію дали не за його фізіологічні особливості, а через постійні втручання із загарбницькою метою у справи Київського князівства.
Історичний парадокс. Коли і ким заснована Москва?
Насправді, не все так просто у ідентифікації віку російської столиці. Приписуючи факт заснування Москви Юрієм Довгоруким у 1147 році, історики спираються лише на рядок з Іпатіївського літопису, про зустріч князів Юрія Довгорукого і Святослава Ольговича: «Прийди до мене, брате, в Москов!». Конкретного розтлумачення, що таке «Москов» чи то село, чи річка, чи назва місцевості в тексті не має. Частина дослідників посилаються на 1272 рік, коли Золота Орда проводила третій перепис, включивши до свого складу Московський улус. Отже, прийти до однозначного висновку, про дату виникнення російської столиці, неможливо.
Будучи сьомим сином великого князя, Юрію Довгорукому не світило посісти Київський престол, однак його амбіції не дозволяли миритися з цим фактом. Юрій, якому батько віддав Ростово-Суздальські землі, неодноразово вступав у війну за київський трон. Якщо перша його кампанія закінчилася невдачею, то вдруге у 1149 заручившись підтримкою половців - давніх ворогів русичів, він здобув Київ. Наступні 5 років тривала кривава боротьба за престол, князя двічі виганяли, та він підсилений новими союзниками, знову вторгався в руську столицю. Втретє посівши київський престол у 1155 році, Юрій Довгорукий княжив не довго. За два роки кияни, які відверто не любили його та усіх «суздальськіх», отруїли загарбника на «пиру у київського боярина Петрила»
Міф №1. Герой Довгорукий. Перший протокацап.

Росія завжди намагалася ідеалізувати образ Юрія Довгорукого. Проте, ця ідеалізація аж ніяк не співпадала з думкою авторитетних істориків. Так Карамзін у свому трактаті «История государства российского» дуже критично оцінював особистість Юрія Довгорукого: «…Георгий не имел добродетелей великого отца; не прославил себя в летописях ни единым подвигом великодушия, ни одним действием добросердечия, свойственного Мономаховому племени…»
Напевно, більшість росіян напевно уявляють прадіда своєї державності, надихаючись відомим пам'ятником у Москві, такий собі благородний билинний богатир у бронзі. Однак російській історик Татіщєв посилаючись на літописні джерела так описує Юрія Довгорукого: «Был он роста малого, толстый, лицом белый, глаза не велики, великий нос, долгий и покривленный, брада малая, великий любитель жен, сладких пищ и пития, более о веселиях, нежели о расправе и воинстве, прилежал, но все оное состояло во власти и смотрении вельмож его и любимцев».
За князівства Юрія Довгорукого, виникає суперництво між: Києвом та Суздальськими землями, і це протистояння дедалі загострювалося. У 1328 році правонаступником Володимиро-Суздальського князівства стане Велике князівство Московське, у якому під протекцією Золотої Орди правитимуть нащадки Юрія Довгорукого, плекаючи крізь століття своє прагнення підкорення Києва та усіх руських земель. І це прагнення з часом виллється в справжню маніакальну ідею всемогутності й «богообраності», яку за часів князювання Василя III (1505-1533) висловив представник Московського православ'я монах Філофей: «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». Однак, для того аби створити правове підґрунтя для стратегії «собирательства Руських земель» і право московських монархів та патріархів використовувати приставку «всєя Русі», потрібно було сфальсифікувати історію.
Міф №2. Тюбетейка Мономаха.
Шапка Мономаха, що зберігається в Кремлівських палатах завжди слугувала головною регалією московських князів, що на їхню думку давало їм право на титул «цар» (на кшталт Римській імперії) та підтверджувала право Великого князівства Московська, а згодом Російської імперії на спадкоємство Київської Русі. За поширеним міфом, візантійський імператор Костянтин IX Мономах подарував цей середньовічний капелюх своєму онукові Володимиру Мономаху, як символ абсолютної влади. Проте ця легенда відразу викликає великий сумнів: адже Костянтин IX помер ще за 50 років до того часу, коли Володимир Мономах отримав київський престол.
Тоді, звідки взялася ця шапка? Історики сходяться у тому, що вона має виключно середньо азійське походження і є творінням золотоординських майстрів. ******** російський історик, професор Борисов зазначає: «…Тех, кто верно служил хану, он награждал одеждой и обувью… существует мнение, что знаменитая шапка Мономаха - это не что иное, как золотая тюбетейка, которой хан Узбек наградил за преданность Ивана Калиту». Пізніше тюбетейку оздобили хутром та хрестом аби та була більше схожа на елемент одягу християнського монарха. Історик-мистецтвознавець Г.Ф.Валеєва-Сулейманова взагалі стверджує, що шапка по характеру та декору є жіночою і належала сестрі татарського хана Узбека, на ім'я Кончака, яку видали заміж за московського князя Юрія Даниловича.
Далі буде…