Горбачов української школи: від "совка" до системності

Автор: Євген Кузьменко

Як директор 148-ї школи Києва Сергій Горбачов у межах своїх сил намагається перевести українську освіту з авторитарного радянського виміру у сучасний - людяний, європейський.

- 148-а? А от ще дві зупинки проїдете – і виходьте. Що, дитину туди хочете віддати?

Балакуча жіночка у маршрутці, що їде на Дарницю, дивиться доброзичливо.

- Ні, - кажу, - я журналіст. Про школу їду писати.

- А, - киває жіночка, - зрозуміло. Гарна школа. Спеціальна українська. У мене там племінниця вчиться.

У "Цензор.НЕТ" племінниця "там" не навчається. То чому ж кореспондент іде саме до 148-ї? Причин декілька. По-перше, це школа не блатна, не елітна - але при цьому має гарну репутацію учбового закладу, де про дітей дбають, вирощують, а не просто навчають. Для країни, де точиться війна; для суспільства, де у батьків голови часто забиті роботою і кар’єрою, - річ надважлива. А отже, і для нашого видання – теж.

По-друге, це школа спеціалізована, з поглибленим вивченням української мови. І схоже на те, що у державі, яка взяла курс на українізацію, саме з таких шкіл виходитиме справжня гуманітарна еліта. Принаймні, так, здається, має бути.

Нарешті, по-третє, увагу "Цензор.НЕТ" привернув директор цієї школи Сергій Горбачов. Йому є про що розповісти, адже він і викладає, і керує школою, а крім того – активно працює у Колегії Міністерства освіти. Більш того – у своєму житті він і успішний запорізький ліцей очолював, і в українському "Комерсанті" довго працював, і багато ще де. Добре знається на видавництві. Отже – достеменно знає систему української освіти зі всіх можливих сторін, і медійної – у тому числі. Дуже корисні знання, поділитися якими з читачами зайвим аж ніяк не буде.

"ТРЕБА ДАТИ СОБІ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: КУДИ УКРАЇНА РУХАТИМЕТЬСЯ В ПЕРСПЕКТИВІ? У ЄВРОПУ. ТОМУ ПРІОРИТЕТОМ МАЄ БУТИ АНГЛІЙСЬКА"

Спочатку – трішки статистики.

У спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 148 імені Івана Багряного з поглибленим вивченням української мови та літератури м. Києва  навчаються 665 дітей, працює 51 педагогічний і 30 технічних працівників. Всього 23 класи: як для Києва - абсолютно середній статистичний стандарт.

- У цій школі навчаються звичайні кияни (переважно з Лівого берега), адже знаходиться вона далеко від околиці, - розповідає Горбачов. - Є кілька людей, які їздять з пригороду, але небагато. Хоча це спеціалізована школа – а це означає, що ми можемо прийняти дитину, незважаючи на її місце проживання.

- А чи багато російськомовних батьків приводять своїх дітей до вашої школи тому, що хочуть, аби ті вивчили українську мову і не звужували поле своїх можливостей у житті?

- Коли до нас приходять батьки дітей, аби писати заяви про зарахування до школи, я досить часто чую цю мотивацію: "Ми хочемо, щоб дитина вчилась в україномовній школі". Але ж це зараз взагалі є розповсюдженим, бо в Києві більшість шкіл – україномовних. І зараз навпаки – проблемно знайти російськомовну школу. Попит на російські школи зменшується – хоча попит на російську мову як таку – є.

- Ви ж за освітою вчитель російської мови, хоча викладаєте медіаграмотність та медіакультуру. Як вважаєте, з прагматичної точки, на яку мову батькам орієнтувати свою дитину за межами основної, української?

- Для того, щоб жити, спілкуватися і мати перспективи в Україні і у світі – звичайно, потрібна англійська. Хоча й російську бажано вивчати хоча б для того, щоб грамотно нею писати. Взагалі, якщо розставляти пріоритети, треба звертати увагу на 2 важливі компоненти: мету і ресурси. Чого ми хочемо і що маємо, аби цього досягти? Так от, стосовно мети у цьому випадку треба дати собі відповідь на питання: куди Україна рухатиметься в перспективі? У Європу. Тому пріоритетом має бути англійська.

- Але ж я пам’ятаю, що у роки нашого з вами спілкування як журналістів (ще до Революції Гідності) основною мовою для бесід була російська. Чи важко вам було переключитися на українську мову?

- Моя особиста думка така: питання вибору мови спілкування не є питанням політики, а є, по-перше, питанням власної інерції, а по-друге – визначається попереднім досвідом і вмінням вивчити мову, знати її. Дуже багато людей не спілкуються українською мовою, тому що вони і не вміють спілкуватися українською, і не бачать в цьому великої необхідності.

Моя позиція така: в особистому спілкуванні, в родині і з друзями для мене взагалі переважною є російська. Бо коли, наприклад, я з дружиною все життя спілкуюся російською, мені некомфортно переходити на українську. Хоча і вона дуже добре знає українську, і я.

- Не боїтеся, що це інтерв’ю прочитають батьки ваших школярів – і скажуть: та він вдома розмовляє російською, як така людина може очолювати цю школу?

- По-перше, у мене є права, гарантовані Конституцією: у своєму особистому спілкуванні я обираю ту мову, яку вважаю за потрібне. А от у спілкуванні офіційному, пов’язаному з виконанням посадових обов’язків і публічним дискурсом, – тут для мене українська мова є природною.

Більше того – мені незручно у публічному просторі спілкуватися російською! Нещодавно спіймав себе на цікавій ситуації: заходимо з дружиною у крамницю, спілкуємося російською, я кажу: "Давай возьмем этого сыра?" І тут же звертаюся до продавця, кажу: "Дайте мені, будь ласка, цього сиру". І тут же розумію, що підсвідомо перейшов на українську!

Так, звичайно, інколи якісь русизми і трапляються – але от що важливо: я вже думаю українською!

- А як у пана директора з англійською мовою?

- На жаль, погано. Тут проблема суто життєва. У школі мене колись записали до німецької групи. І хоча англійською я читаю і більш-менш розумію (бо свого часу опанував цією мовою багато технічної літератури – практично не говорю англійською.

- Твори Івана Багряного, ім’ям якого зветься ваша школа, читали?

- Знаєте, ім’я Багряного, на жаль, не так відомо, як треба. І до певного часу я його творів не читав. Але коли це зробив – прочитане глибоко мене вразило. Бо, наприклад, "Сад Гетсиманський" - твір, написаний на 15 років раніше за "Архіпелаг ГУЛАГ" - за художніми якостями просто незрівнянно вищий! Бо Солженіцин, за всієї величезної до нього поваги, – більше схожий на Толстого, який дуже чітко розрізняв: от тут я філософ, а тут – письменник. А "Сад Гетсиманський" - просто епохальний твір, написаний багатою мовою. І сюжет гарно зроблений.

Та й інші твори Багряного – талановиті. Скажімо, "Тигролови" - чудовий пригодницький роман, де, окрім гарно прописаної сюжетної лінії боротьби за власну гідність та власну свободу, з глибоким знанням предмету описаний тваринний та рослинний світ Далекого Сходу.

ЯК ЖИВЕ ШКОЛА: ВІД НБА ДО "ТВІН ПІКСА"

Горбачов влаштовує нам екскурсію школою, веде довгими коридорами, заводить до класів. За розмірами школа величезна: майже 22 тисячі метрів. Навколо кричать дітлахи. Кореспондент "Цензора" - сам у минулому вчитель англійської мови – згадує, якою насолодою після шкільного гомону була домашня тиша. Правду кажуть: стрес, який доводиться долати вчителю, – величезний.

- Знамениті випускники у ваші школі є? – питаю.

- Так, В’ячеслав Медведенко, баскетболіст, дворазовий чемпіон НБА. У нас тут, до речі, хлопці баскетболом займаються.

Заходимо у фізкультурну залу. Справді, баскетбольних кошиків не бракує; взагалі все дуже ошатно.

- Минулого року повністю відремонтували – каже директор. – А це Юрій Дмитрович, наш новий фізрук.

- Скажіть, – питаю фізрука, – а чи хотіли б ви отримати якісь знаряддя чи інвентар – але коштів на нього у школи при всьому бажанні не вистачить?

- Ой, - посміхається Юрій Дмитрович, – якби б цю залу розширити…А співвідносно до цих розмірів тут все необхідне є. Єдине що: хлопці хочуть тут грати у футбол – але я їм пояснюю, що цей зал – не для футболу.

- У вас викладацький стаж – десь 30 років, так? Можете порівняти рівень здоров’я і фізичної підготовки нинішніх дітей і, скажімо, їхніх однолітків 20-річної давнини?

- Погіршився – і дуже суттєво.

- Це пов’язано з комп’ютеризацією?

- Так, це тому, що вони всі сидячі, рухової активності майже немає. На відміну від нас, які все своє дитинство провели на майданчиках, у дворі. А зараз нові технології – просто задавили дітей. Батьки скаржаться: кажуть, нічого не можуть зробити.

Скарги скаргами, а без комп’ютерів зараз – нікуди. Горбачов заводить нас у клас, де проводяться зайняття з Інформатики. Школярі-п’ятикласники дивляться на нас зацікавлено, про щось шепчуть один одному.

- Ці комп’ютери нам за міжурядовою угодою поставив Китай . – каже директор. – Багато шкіл їх отримали. У нас їх тут 14.

- Скільки коштує кожна машина?

- Треба подивитися, за якою вартістю їх поставили на баланс, але приблизно – 12-15 тисяч гривень.

- Діти, - питаю школярів – а підніміть, будь ласка, руки ті, у кого вдома комп’ютер кращий за ці?

Догори піднімаються 2-3 руки.

- У мене більш потужний – каже один хлопець.

- Ігор більше – додає інший. І перепитує – А це шо у вас?

- Диктофон – аби записувати те, що ти кажеш. Зрозуміло?

- Зрозуміло.

Йдемо далі. Актовий зал, де нещодавно теж був ремонт; бібліотека; кабінет української мови і літератури. Раптом бачу у коридорі цілий ряд жовто-зелених шаф.

- А це що? Невже такі ж бокси, як у американських школах? Пам’ятаю, вперше побачив їх у дитинстві, коли по телевізору показували серіал "Твін Пікс".

- Ці шафи встановили на кошти батьків, бо, на жаль, такі речі з бюджету поки що не фінансуються. Але я пішов назустріч батькам, які захотіли зробити для дітей їх власний простір. До того ж учням тепер не треба тягати всі свої речі. Ставити почали рік тому, і шафи постійно додаються.

- І скільки грошей батьки віддали за один такий бокс?

- Десь 600 гривень.

- Спроби поцупити щось із цих шаф були?

- Взагалі-то у школі все може статися, але в нас поки не було. Інша річ, що діти подекуди ключі гублять. Тому у мене в кабінеті лежить запасний комплект – сміється Горбачов.

"У ДВОХ ДІВЧАТ БАТЬКИ БУЛИ УЧАСНИКАМИ АТО. ДІТИ ХОДИЛИ ПРИГНІЧЕНІ. МАМА ОДНОГО З ХЛОПЧИКІВ – НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ. ДІТИ ТАКІ РЕЧІ ПЕРЕЖИВАЮТЬ СИЛЬНІШЕ, НІЖ УСІ ІНШІ"

Баскетбольні кошики, комп’ютери, бокси для речей – все це добре. Але ж головне у школі – це діти. Як адаптуються до сучасного світу вони? Та ще у країні, де точиться війна, і багато хто з батьків, братів, сестер воюють або воювали на фронті?

За відповідями на ці питання звертаюсь до шкільного психолога Богдани Ляшко. От кому буває важко – адже доводиться пропускати через себе чужі проблеми і біль – часом нестерпний.

- Богдано, діти до вас приходять без внутрішнього спротиву?

- Сказати, що діти до мене приходять без проблем, не можна, адже це мій фах і моя робота – допомогти людині вирішити будь-яку проблемну ситуацію. Але взагалі дітям подобається домашня, тепла атмосфера у нашій школі. Немає ніякої пригніченості у дітей, ніякої зухвалості зі сторони дорослого: мовляв, я маю рацію, а ти – ні. Все дуже демократично. Хоча буває що завгодно – суперечки з іншими дітьми, з учителями. Але в цілому їм у цій школі комфортно.

- А є у вас електронна поштова скриня, куди діти можуть анонімно написати про їхні проблеми?

- Немає. Вони не бояться індивідуально підходити і говорити про свої проблеми. Відкриті до спілкування; обов’язкового прийдуть і поділяться.

- Психолог, він же у школі – як священик у церкві: доводиться почути багато чого важкого і навіть страшного. Були такі випадки, коли після цих зустрічей ви плакали?

- Звісно, були ситуації, після яких було важко. Розповідають же не тільки про те, що в школі, а й про те, що відбувається в сім’ї; зі старшими братами-сестрами, з батьками. І ти розумієш, що на 100 відсотків допомогти ти не можеш – але ж все-таки переживаєш  стан дитини також.

- А з самими батьками спілкуєтеся часто?

- Звісно, спілкуюся. Приходять з різними проблемами – і кажуть про школу – але часто в кінцевому результаті випливає, що проблема не в школі і не в дитині, а на якомусь міжособистісному рівні у межах сім’ї.

- А які є типові ситуації нерозуміння батьками їхніх дітей і того, як їх треба виховувати?

- Найчастіше – вікові зміни. Кожний віковий період тягне за собою певні нововведення – і батьки не завжди готові сприйняти свою дитину. У організмі їхніх сина чи доньки відбуваються зміни – а батьки діють за старим стандартом: я такою була – і він таким буде! А дитина такою вже не буде…

- Під вашою опікою знаходяться близько 600 учнів. Дехто з їх рідних, вочевидь, воював або волонтерив. Багато пов’язаних з цим важких ситуацій?

- Я також є класним керівником, і у моєму класі у двох дівчат батьки були учасниками АТО. Тому, звісно, діти ходили пригнічені, хвилювалися. З багатьма я спілкувалася і у 10 класі; мама одного з хлопчиків перебуває на окупованій території. Діти такі речі переживають сильніше, ніж усі інші…

- Є у нас серед випускників і загиблі, - каже директор, поки ми йдемо сходами. – Он там на вході висить пам’ятна дошка. Євгеній Зеленський, 23 роки, закінчив училище – і загинув лейтенантом ВС України у 2014 році. Герой України…

- А як у вас із соціальним розшаруванням? – питаю. – Взяти ті ж електронні книжки: у когось вони є, у когось – ні, бо в батьків на це немає грошей. І таких делікатних питань – дуже багато, вони у всі часи бували причиною розбрату. Що з цим робите?

- Ваша правда, так завжди було і буде. Річ у тім, що у нас школа немажорна. Так, серед наших батьків є досить заможні родини – але вони це не афішують. Нам у цьому сенсі щастить, і я не відчуваю (а якби таке було, то знав би, адже спілкуюся з дітьми) отакої атмосфери: мовляв, у того є те…Хоча, звичайно, у когось є круті гаджети тощо. Всі ж все бачать. Але коли дехто каже: "Давайте зробимо шкільну форму, щоб усі були однакові", я відповідаю: "Давайте. Але тоді всіх треба буде переселити в казарму – щоб в усіх були однакові ліжка, і нікому ні в чому не було заздрісно".

КАНАЛІЗАЦІЯ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ. ЗДАВАЛОСЯ Б, І ПРИ ЧОМУ ТУТ ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ?

Настав час обідати – і ми йдемо у початкову школу, яка – цікава, але незручна особливість - розташована від старшої на відстані аж півкілометра. Дорогою директор розповідає про наполеонівські плани, здійсненню яких, щоправда, багато що заважає.

- Наша школа знаходиться біля дороги, але будівлю від проїжджої частини відділяє лише решітка, - показує Горбачов. - І якщо побудувати шумозахисну огорожу, то можна буде проводити заняття у саду, на відкритому повітрі. В принципі, там і зараз гарне місце – але дуже вже шумно.

- І скільки коштуватиме такий проект?

- Близько 1,5 млн гривень, ми це вже обраховували.

- А чи може ваша школа подавати заявки на гранти?

- Теоретично – так. Але в нас немає ані власної бухгалтерії, ані власного рахунку. У нас є централізована бухгалтерія в Управлінні освіти; всі розрахунки проходять через них. І доки це так, нам потім буде дуже важко ці гроші освоювати.

- А є в Києві школи, які мають такі рахунки?

- У Деснянському районі всі школи мають власні рахунки. Чому? 10 років тому там провели такий експеримент. Чесно кажучи, не розумію, чому саме в Деснянському – але факт є фактом. І в нашому районі декілька шкіл мають такі рахунки. Але загалом це тенденція, яка буде розвиватися. І новий закон про освіту, який передбачає автономію закладів освіти, - він якраз про це і говорить. Я хочу, щоб у нас були і власний рахунок, і власна бухгалтерія – аби могли власноруч розпоряджатися тими грошима, які отримує з бюджету.

Підходимо до початкової школи, яка ззовні на вигляд модерновіша за старшу.

Але є у ній одна річ, яка щодня псує настрій і директорові, і завучу, і взагалі всьому колективу.

- Нам ця історія по сю пору гикається, - розповідає Горбачов. – А було так. У 80-90-і роки стара школа була дуже перевантажена. Нарешті зробили проект початкової школи. І отам, де стадіон, хотіли побудувати школу. Але довго не було грошей. І цю ідею тихенько поховали. А ось тут, за півкілометра від старої будівлі, стояв недобудований дитячий садочок. І у 2006-му Черновецький, коли йшов на вибори, хотів щось таке особливе показати. І вони дуже швидко зробили з цього садочка школу. Вклали в цю справу 2 мільйони доларів і реально побудували нову школу. Але зробили це невдало - погано побудували каналізацію. Тому нам зараз треба робити повну реконструкцію каналізаційної системи. Бо тхне у школі! І вентиляцію ці ідіоти зробили так, що, коли холоди, то повітря йде не назовні, а навпаки – холодом протягує у класи.

Справді, щось таке неприємне у повітрі деінде відчувається. Жити, як кажуть, можна, але приємного мало. Але ми йдемо до шкільної столової, де про всі ці "фіміами" швидко забуваєш.

Обід смачний. Нас із директором годують тим же, що їдять і діти: хіба що порції трохи більші: борщ, каша з тефтелями і квашеною капустою, компот, солодкі булочки.

- Чесно вам скажу, що нікого у їдальні про візит журналістів не попереджав, - запевняє Сергій. – Скуштуйте ці булочки, вони смачні, їх тут і випікають, бо діти багато їх купують.

- Хто взагалі затверджує стандарти щодо дитячого годування у школі?

- Є певні нормативні акти Кабміну – щодо кількості і того, що повинно бути у раціоні.

- Скільки для бюджету коштують сніданки і обіди?

- Один сніданок для бюджету коштує 12-13 гривень. А от обід – 20 гривень – і ці кошти батьки перераховують самі.

- Де закуповуєте продукти? Хто проводить тендер?

- Тут трішки інакша ситуація. Оскільки у нас немає свого рахунку…

- Знов рахунок! Бачу, у вас багато чого важливого потерпає від відсутності цього рахунку.

- Так, дуже багато, це насправді проблема…Так от, тендер на організацію харчування проводить Управління освіти. І виграла литовська компанія Pontem.UA (наскільки знаю, афілійована з NOVUS). І вони годують багато шкіл Дніпровського району. Вони зайшли у квітні, і тоді були великі проблеми з логістикою. Не могли налагодити швидке постачання продуктів. Зараз усе нормалізувалося.

- А як було до зміни фірми-постачальника?

- Якість теж була непогана. Але річ у тім, що дуже багато залежить від кухаря. От Тетяна Іванівна, наш кухар, працювала тоді – і працює зараз. Ми її довго вмовляли залишитися після зміни постачальника послуг харчування. Умовили.

Знаменита Тетяна Іванівна спочатку відмовляється сфотографуватися "для преси". Але вмовляємо і тут.

Ще одна логістична проблема, яку доводиться вирішувати вже керівництву 148-ї школи, - невеликий, на 100 місць, зал їдальні. А навчається у початковій школі 370 дітей.

- Важкувато з цим буває – зітхає Горбачов – робимо три зміни.

"БЮДЖЕТНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ – ЕФЕКТИВНА, ГРОШІ НА МІСЦЯХ ПОЧИНАЮТЬ ПРАЦЮВАТИ. І У ШКОЛАХ – ТЕЖ"

Поївши, піднімаємося до комітету завуча початкової школи – Галини Шпички. Вона працює тут з 1986 року. Під час розмови я запитую про те, чи можна вплинути на вчителя, якщо той працює незадовільно.

- От, наприклад, написали більшість батьків у класі аргументовану скаргу про вчителя. Що ви можете зробити?

- Законними методами – практично нічого. – відповідає завуч. - Тут все просто: якщо хтось хоче працювати; якщо приходить у школу з любов’ю до дітей – тоді він зробить себе сам.

 - Коли в 90-ті роки я створив у Запоріжжі успішний ліцей, – каже Горбачов , – там було те, чого зараз немає в українській школі. У нас була фінансова автономія, і ми самі вирішували, куди витрачати гроші. І команду формував я сам. Це, звичайно, не є панацея: дуже багато залежить від того, який керівник, які підходи. Але якщо зважити можливості і ризики, то можливостей набагато більше.

- Тут же питання не тільки у вчителях, - продовжує директор – а й в батьках, багато з яких вважають, що школа – це така камера схову для дітей. Це велика проблема – причому проблема не стільки школи, скільки суспільства взагалі. Бо є випадки, коли діти відчувають, що вони не дуже цікаві батькам. Таке трапляється, на щастя, не часто – але буває.

- Останні 10-15 років хто йшов в педвузи? – запитує завуч. І сама з сумом відповідає: - Ті, які нікуди не поступали. А я завжди казала: сірий вчитель буде породжувати сірих учнів. Якщо вчитель особистість, у нього особистостями стануть всі.

- Ну, те ж саме стосується і батьків.

- Ви знаєте, я скільки працюю – завжди намагалася спиратися на власні сили. Батьки зараз теж у такій ситуації, що мають заробляти гроші. І тому мені здається, що головна дійова особа – це все-таки вчитель. 90% знань дітей залежить від нього. А батькам треба проконтролювати дитину, похвалити її.

- Фінансово школа продовжує багато в чому залежати від батьків?

- У нас столична школа. У кожному класі є принтер – завдячуючи батькам. Смартдошку нам дали тільки у цьому році, завдяки тому, що у бюджеті з’явилися гроші на це. Led-телевізори у кожний клас – теж куплені за кошти батьків. А до цього у вчителів була крейда, підручник, зошит – і більше нічого! А для того, щоб щось вимагати від учителя, потрібно його забезпечити.

- Але насправді у останні два роки стало набагато краще – каже директор. – Зараз старша школа грошей з батьків взагалі вже не збирає – бо багато чого в нас є через бюджет. Разом з тим – і я про це кажу під час спілкування з Гриневич (Лілія Гриневич – міністр освіти. – Є.К.) на всіх рівнях – директор школи зараз не має під рукою вільних грошей. А треба всього лише, максимум, 5-6 тисяч на місяць. Це смішні гроші – але для мене важливо мати можливість витратити їх просто зараз. Наприклад, шибку вибили, трубу прорвало, замок зламався тощо.

- Ну, зрозуміло, щотижневі форс-мажорні потреби.

- Я зробив запит на фінансування на 300 позицій. Вчителі і завуч внесли все, що їм потрібно. Я все це опрацював, класифікував по коду бюджетного класифікатора, все розписав. І там вже готові позиції для виставляння на тендер.

І звичайно, що не відразу, і звичайно, що не все – але ми будемо ці позиції поступово отримувати. І ми вже отримали три смарт-комплекси, декілька комплектів меблів…

- Ну, за 2 роки дійсно дуже багато зроблено – підтверджує Галина Іванівна.

- Так, бо бюджетна децентралізація – ефективна – резюмує Горбачов. – Гроші на місцях починають працювати. І у школі – теж.

"ДОВЕЛОСЯ В ПРИСУТНОСТІ ГРИНЕВИЧ ВСТАТИ – І СПИТАТИ ГРОЙСМАНА, КОЛИ Ж СКАСУЮТЬ ОЦЕ НЕПОДОБСТВО"

Повернувшись до старшої школи, продовжуємо розмову в кабінеті директора – і говоримо вже більше про українську школу як таку. У різних її аспектах.

- В чому саме тут залишається більше совковості мислення? – запитання Горбачову.

- Для мене совковість – це насамперед відсутність системного і критичного мислення. Людина бачить частину картини – і не хоче бачити нічого іншого. А насправді картина життя – набагато складніша.

- Саме про цих людей у вас в Фейсбуці є такий пост?

- Так, але у мене просто не було часу його як слід розписати. Парадокс у тому, що, з одного боку вчителі кричать: "Суспільство нам не довіряє, школу вважають якимось жахіттям!". А з іншого боку, коли Міністерство освіти пропонує більше розповідати про школу, її проблеми та їх вирішення – починаються зойки: мовляв, навіщо це треба? Та тому й треба, що потрібно відновлювати довіру!

- З Міністерством освіти багато співпрацюєте?

- По-перше, я є член колегії Міністерства освіти.

- А як вас туди запросили?

- Не знаю; чесно кажучи, я цим був дещо здивований. Знаєте, я трошки розумію чиновницькі ієрархії і бюрократичні ігри – бо сам був і депутатом, і директором ліцею, а зараз є директором школи. І це є дуже цікава ситуація у контексті бюрократичних рангів. Бо у цій системі стати членом колегії Міністерства освіти – це вах як круто! Але ж я туді не просився! Мені і моя робота цікава.

- Гроші за роботу у цій колегії отримуєте?

- Ні, абсолютно. Це таке "громадське навантаження". До речі, чого у нас так бояться казати про гроші? А я вам відверто кажу: через те, що я багато пишу і працюю в різноманітних проектах, я отримую цілком законні гонорари.

- Ви питаєте, чому бояться? Знов-таки – тому що "совок".

- Мабуть. Але мені за ці мої гонорари не соромно. Більш того, я пишаюся тим, що можу своєю головою і своєю працею заробляти гроші.

- Повернемося до колегії Міносвіти. Для чого вона потрібна, і що вона дає вам як директору школи, викладачу?

- Колегія – це дорадчий орган, який має показати керівнику Міністерства позицію, скажімо так, професійної спільноти. Мене туди запросили півтори роки тому. Це було несподівано, але я із вдячністю прийняв запрошення. Що дає колегія? По-перше, розуміння проблем. Бо коли під час обговорення питань на колегії висловлюються різні думки, ми бачимо документи, матеріали, отримуємо суттєву інформацію. Це дає можливість побачити деякі речі більш об’ємно. А з іншого боку, ти можеш напряму висловлювати якісь думки з рівня школи.

Розумієте, я зараз працюю практично на всіх рівнях. Я - шкільний учитель, який працює з дітьми "вживу"; керівник навчального закладу (а саме на цьому рівні і відчувається основне життя).

 Фото з ФБ Олександри Глухенької

Багато спілкуюсь із колегами на рівні району: і тренінги проводжу, і беру участь у районних заходах. Те ж саме – на рівні міста. А на рівні Міністерства я співпрацюю як член колегії і учасник робочих груп. Скажімо, цього року я координував роботу з оновлення шкільних програм 5-9 класів. Брав участь у засіданнях комітету Верховної Ради, коли там обговорюється питання освітнього законодавства.

Тобто моя позиція цінна тим, що я бачу ситуацію на різних рівнях. І проблеми вирішую різноманітні. Від того, що доводиться розбирати сварку між двома сторожами, до того, що можна пропонувати реальні зміни в Закон про освіту. Це серйозно. Я не знаю, наскільки в мене ще вистачить сил на таку роботу – але це цікаво.

І знаєте, який висновок я для себе зробив? Важливо не тільки те, що ти робиш, а й те, коли ти встанеш і щось сам скажеш. Тобто не мовчати, а відстоювати свою точку зору.

- Наведіть приклад.

- До мене були претензії з боку колег-директорів шкіл, коли у серпні на нараді я в присутності Кличка запитав у нього, коли нарешті школи отримають фінансову самостійність і власні рахунки: бо це можна вирішувати на місцевому рівні, це питання в Київраді давно мусується – але ніяк не вирішується.

І мені закинули: "Як ви можете ставити запитання Кличку?!" Я відповів: "Але ж якщо не ставити запитань, то нічого ж не буде! Треба постійно нагадувати, слідкувати за тим, як і що виконується".

Більше того, по владних кабінетах дуже довго ходило рішення про те, щоб скасувати "Мікрорайон" - коли вчителі ходили по мікрорайону і опитували дітей.

- Для чого саме?

- Це так званий Всеобуч. Так було прийнято за радянських часів – аби знати, скільки у нас дітей. Вчителі мали пройти по мікрорайону, який приписаний до школи, і перевірити наявність дітей шкільного віку. Звичайно, що багато хто вчителів до себе у квартиру не пускав; багато було агресії до вчителів.

- Але чому цим мали займатися вчителі?

- Бо вони під рукою.

Я над цим дуже довго думав, писав пропозиції, був учасником робочої групи. У Міністерстві нарешті розробили проект нового Положення і відправили на Кабмін – і воно там десь ходило. Довелося на всеукраїнській педагогічній нараді у серпні в присутності Гриневич встати – і запитати Гройсмана, коли ж скасують оце неподобство.

- І якою була реакція?

- Оскільки була публічність, то була і реакція. "Мікрорайон" скасували, вчителі тепер не будуть ходити. Бо потрібно, щоб кожний займався своєю справою.

От вам ціна вчасно поставленого запитання. Знаєте, мені дорікають, що я нескромний. А у мене у відповідь є улюблена приказка: "Хай скромність прикрашає того, кому більше прикрасити себе нічим". Я розумію, що є багато людей, які роблять набагато більше, ніж я. У тому числі – з директорів шкіл. Але особливість мого власного досвіду – в тому, що я ще й професійний журналіст. Я вмію розказати, вмію поставити правильні запитання. І розуміння того, як правильно будувати суспільну комунікацію, як працює медіа – важливі. Я, наприклад, для колег-директорів проводжу невеличкий майстер-клас про те, як проблеми перетворити на переваги.

- А проблем у школі завжди багато…

- Разом з тим, у нашій школі за 2 роки, що я є директором, не було ще жодної такої скарги, яку ми б не вирішили на шкільному рівні, не йдучи вище. Тобто будь-яку ситуативну проблему, яка виникає у школі, можна вирішити тут. Звичайно, це не стосується таких напрямків, як зміст навчання – і саме тому я вийшов за межі директорського статусу. Коли я отримав запит про те, що діти отримують купу непотрібної роботи, то побачив, що на рівні школи вирішити це неможливо. І тоді мені прийшлося вийти на інший рівень. Бо це дійсно системні речі.

"ПРОЦЕС ЗМІН ТРИВАЄ, ВІН Є ДОСИТЬ НАПРУЖЕНИЙ. АЛЕ ПО СУТІ УКРАЇНСЬКА ШКОЛА ПОКИ ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ РАДЯНСЬКОЮ"

- Назвіть мені 3 речі, які на рівні шкільної освіти не вдалося зробити навіть за реформаторського курсу, заявленого після Революції Гідності.

- Перше – це невміння Президента враховувати помилки попередників.

- Щось ви одразу з Президента почали. Поясніть, що маєте на увазі.

- Я зараз дуже мало висловлююсь на політичні теми. Але тут мушу сказати, що при тому, що я підтримую Порошенка і, мабуть, голосуватиму за нього на наступних виборах (не бачу йому реальної альтернативи) – при всьому цьому він робить серйозні похибки у тому, що починає діяти… не те, щоб недемократично – просто геть відсутня комунікація з суспільством.

- А в чому саме це напряму стосується школи?

- Школа – частина суспільства. І коли наростає рівень недовіри і агресії у суспільстві, це нас безпосередньо стосується. І багато в чому це – наслідок відсутності комунікації влади з суспільством. А за це відповідальним є Президент. Я розумію, що це досить серйозна заява – але я маю свою думку і не боюся її висловити.

- Друге, що мене не влаштовує, - це те, що ми дуже недалеко відійшли від Росії в сенсі совковості. Звичайно, помітна різниця у ментальності і реакції на якісь владні дії. Але мене засмучує відсутність критичного мислення у основної маси населення. Люди часто не можуть скласти 2 і 2. Або складають 2 і 2, а отримують – 7. І вважають, що так і треба. Ця суспільна інерція патерналістської махрової радянщини – дуже сильна в українському суспільстві. І похідна від цього – це відсутність довіри і апатія у суспільстві. А з іншого боку – агресія.

І третя проблема, яка є безпосередньо в освіті. Знаєте, я майже 20 років не працював в освіті – і у мене були побоювання, що я не зможу швидко адаптуватися. Але коли став працювати директором, то протягом 2-3 місяців стало зрозуміло, що ці побоювання – і справдилися, і ні. І це мене одночасно і потішило, і засмутило.

- Цікаво. Чому?

- Потішило – тому що я зрозумів, що мені не треба кардинально перенавчатися. Бо все ж те саме, система практично – та сама. Вона навіть більш радянська, ніж у 90-х, коли я працював директором ліцею.

- І це вас, звичайно, і засмутило…

- Так. Бо українська школа залишається радянською. До цього часу. Процес змін триває, він досить напружений. Але по суті школа залишається радянською. Вертикаль, яка тримається на людях. Наші зрадофіли люблять казати про "злочинну владу". Але не були б такі люди – не була б така і влада.

- Погоджуюсь. А тепер назвіть, будь ласка, 3 серйозних успіхи у шкільній освіті за останніх 4 роки.

- Це мені зробити легко, бо на загальному фоні ці успіхи дуже помітні.

По-перше, це "Закон про освіту" і "Концепція нової української школи", які є тісно пов’язані.

По-друге, це "ProZorro" як відкрита система державних закупівель – незважаючи на всі проблеми, які там є.

І по-третє, бюджетна децентралізація, завдяки якій місцеві бюджети отримали суттєві гроші, які стали витрачати на освіту – і школи стали отримувати за бюджетні гроші те, чого не мали дуже багато років.

От вам ті три речі, які реально впливають на життя української школи і його покращують.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: Наталя Шаромова, "Цензор.НЕТ"