Військовий капелан Костянтин Холодов: "Я говорю воякам те, що вони повинні чути постійно: їхня війна не є гріхом"

Автор: Ольга Скороход

Які слова підбирають священики для вояків на фронті, чому солдати чекають на капеланів та які головні перешкоди у роботі священнослужителів на передовій? Про ці та інші сторони життя капеланів української армії Цензор.НЕТ поспілкувався з протоієреєм Української Православної Церкви Київського Патріархату Костянтином Холодовим.

Отець Костянтин пройшов весь Майдан як рядовий член самооборони, підрясник надів лише наприкінці лютого, щоб люди за потреби легко могли впізнати в ньому священика. Вважає, що як під час зимового протистояння, так і під час сьогоднішньої війни Церква має підтримувати солдатів на фронті, бо вони роблять найбільше благо - боронять своїх близьких. Костянтин переконує, що роль окремих священиків дуже важлива.

Вже кілька місяців він є капеланом однієї з українських військових частин. Говорить, що на фронті священиків катастрофічно бракує, причому не так через відсутність кадрів, як через нерозвиненість інституту капеланства як такого. Отець Костянтин зізнається, що свою власну службу капеланом він почав з поїздок в зону АТО як волонтер.

- Я працюю не сам, у нас невелика волонтерська група, що спонтанно сформувалася навесні. Тоді мій кум і паламар нашої церкви Федір пішов служити в батальйон "Айдар", але обмундирування зовсім не мав. Я звернувся до своїх друзів у Фейсбуку, щоб допомогли його зібрати. Разом з Федором ми тоді забезпечили ще трьох бійців. Та айдарівцям загалом волонтери добре допомагали, тож зараз ми підтримуємо один з дуже дійових підрозділів, який підпорядковується Міністерству оборони України. Його назву не можу сказати, тому що він пов'язаний з розвідкою. Я вийшов на них випадково - просто дізнався, що їм потрібна допомога.

НАШ АРХІЄРЕЙ НА МОЇХ ОЧАХ ВЛАСНОРУЧ ДОПОМАГАВ ЗАВАНТАЖУВАТИ ФУРУ ДЛЯ ВІДПРАВКИ НА ФРОНТ

- Отче, можу припустити, що зараз найбільше забезпечуєте бійців речами, які допоможуть простояти зиму.

- Слава Богу, буржуйки в них є, бронежилетами і шоломами забезпечені всі. Тому закриваємо побутові потреби - постачаємо продукти, одяг, взуття та амуніцію. Що вони отримують від держави, я не знаю, мені вони просто дають список необхідних речей. Намагаюся знаходити якісні речі за низькими цінами. Загалом моя парафія у селі Гурівщина в Київській області вже зібрала, не беручи до уваги грошей, близько 5 тонн продуктів, багато теплих речей. Бувають моменти, які розчулюють до сліз. Якось, коли збирали по селу продукти для фронту, вийшла бабця. Вона ледве може ходити, але дала гроші. В старечих долонях я побачив 50 грн. Кожен жертвує все, що може. Ось чому ми переможемо!

На даний момент, збираємо гроші для купівлі хлопцям курток. Наприклад, сьогодні на фабриці я придбав 27 курток, буквально вирвав останні. Вони з дихаючою мембраною, флісовою підкладкою… річ універсальна й міцна, згодиться на всі пори року. Ціна однієї такої куртки вже зі знижкою 570 грн, разом 15 390 грн. Ще замовив теплі берці.

- Речі бійцям Ви, переважно, відвозите самі. Траплялися неприємні випадки?

- З місцевими жителями спілкувався лише раз: якось ми заблукали, запитали в них, як нам проїхати до українського блокпосту. Вони вказали у протилежний бік, і ми мало не виїхали на ворожий пункт пропуску. Нас врятувало, що я вчасно увімкнув навігатор.

Я не проводжу моніторинг серед місцевого населення. Маю друзів з Донецька і Горлівки. Поганих людей з Донбасу я не знаю, якщо такі зустрічаються, відразу їх забуваю. Їм 23 роки розповідали про те, як погано жити в Україні і як добре в Росії. Звісно, це не минуло безслідно. Розумні люди тямлять, що й до чого, а хтось і не зрозумів.

- Те, що Церква зараз допомагає війську, наближає її до політики?

- Втягуватися в політику - це коли з амвона церкви агітувати за якусь політичну партію. А допомагати війську - це допомагати своєму ближньому. Хіба ми повинні відмовити солдату в допомозі тільки через те, що він воює? Навпаки, йому треба допомогти в першу чергу. Якщо солдат не відчуватиме підтримки, то складе зброю й піде додому. Нічого політичного в цьому я не бачу. Церква там, де є люди. В даному разі солдати є нашою паствою.

Церква вийшла вже з-за монастирських стін і клебаній, назад її вже не заженеш і не ізолюєш від людей. Одного разу, коли відправляли на фронт 20 тон, наш архієрей на моїх очах власноруч допомагав завантажувати фуру. Коли митрополити вантажать провіант для фронту, то розумієш, як ніколи, що доля України в руках вільних людей.

Такою ж близькою до народу Церква була і під час подій на Майдані. Я стояв там з першого дня, розділяв позицію людей, що були на Майдані - ми вийшли проти сваволі. За владу несемо відповідальність ми, бо ми її обираємо. Якщо вона чинить беззаконня, ми повинні викрити її. Закривати очі на злочини влади - гріх.

Як священик я був зобов'язаний вийти на протест першим. Цього разу Майдан був страшним, а не таким,як у 2004 році, коли потанцювали та й розійшлися. Людям, які з дерев'яними щитами ішли на вірну смерть, потрібна була підтримка. З групою друзів їздив сторожити барикади майже кожної ночі. Підрясника надів тільки в останні дні, коли Владика видав наказ про те, що ми маємо надіти священичий одяг. У Михайлівському соборі було багато поранених і вбитих, тож треба було, щоб люди відразу бачили, хто є священиком і до кого можна звернутися.

ВІДСПІВУВАННЯ ВОЇНА НЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПАНАХИДИ ЗА ЧОЛОВІКОМ, ЯКИЙ ПОМЕР У МИРНИЙ ЧАС

- Тривожний бій дзвонів Михайлівського монастиря став символом Майдану, священики на барикадах, дійсно, під кінець вже нікого не дивували. Але нинішня війна - це не вуличні протести. Чи хочуть вояки бачити священнослужителів біля себе на передовій?

- Потреба в священиках на фронті дуже висока. Солдатам бракує духовної підтримки. Жоден офіцер в роботі з особовим складом не здатен дати їм те, що може дати священик - віру в майбутнє, вічність і Божу допомогу. Крім того, священик сповідає та причащає солдатів перед боєм. Людина йтиме у битву, підкріплена Христовими таїнствами, власною молитвою і молитвою священика. На війні священику людина говорить щиро і все, бо відчуває, що за мить її можуть вбити. Самі воїни признаються, що після причастя їм стає легше.

Власне, моє капеланство починалося з волонтерства. Наш Владика, митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній одного разу відправив експедицію священнослужителів у зону АТО. Ми привезли військовій частині провіант. Коли приїхали до них вдруге, провели молебень, після чого я отримав пропозицію від командира, який опирався на прохання хлопців, лишатися з ними і стати капеланом. Зараз думаю про це. Я відвідую тих вояків, певний час живу з ними, але завше повертаюся додому до своєї пастви. На фронті нас чекають з великим нетерпінням, навіть телефонують і питають, коли приїдемо.

- Які слова Ви говорите у проповідях солдатам?

- Я говорю воякам те, що повинні чути постійно - їхня війна не є гріхом. Багато хто сумнівався у тому, чи правильно вони роблять, воюючи там. Вони запитували, як на це дивиться Церква, чи не є гріхом воювати і вбивати. Я їм відповідаю: "Якби ви прийшли на чужу землю, це було б гріхом. Але ви захищаєте свою рідну землю, іншого шляху в нас нема". Свого часу ще блаженний Августин задав правило, коли християнину дозволено воювати. Він писав, що якщо задля захисту мирного населення неможливо досягнути миру іншим способом, крім війни, тоді вона не є гріхом. Зрештою, це заповідь Христова. В Євангелії від Іоанна сказано: "Немає більшої любові за ту, коли хтось душу кладе за друзів своїх". Українські військові зараз саме це і виконують - віддають свої життя за те, щоб їхні діти, матері, жінки і взагалі мирний люд в Україні міг жити спокійно.

- Чи доводилося Вам відспівувати загиблих солдатів?

- Небагато, але доводилося. Хлопці в підрозділі, якому ми допомагаємо, надзвичайно професійні та обережні. Відспівування воїна не відрізняється від панахиди за чоловіком, який помер у мирний час. Коли ховаємо померлого, називаємо його: "раб Божий", а загиблого на війні - "воїном". От і вся різниця.

Чути про загибель - це найгірші моменти. Минулої п'ятниці я похоронив свого кума Федора, що служив в "Айдарі". Був випадок, коли допоміг бійцю, а як приїхав наступного разу, дізнався, що його вбили…

- Наскільки поширеним є капеланство в цій війні?

- Священики є на передовій, але їх дуже мало. Я вже отримав благословення нашого архієрея владики Епіфанія на створення капеланської варти у підрозділі, в якому ми допомагаємо, чи у будь-якому іншому. Тобто набиратимемо священиків, які готові бути капеланами, але не на постійній основі. На жаль, зараз ми не маємо кадрів священнослужителів, які можуть покинути свої парафії й поїхати на війну. Однак, є такі, що можуть бути на війни місяць-два, потім їх змінять інші. Таким чином, ми можемо налагодити роботу капеланів.

ВЖЕ ЗАРАЗ МОЖУ СКАЗАТИ, ЩО ПРОБЛЕМОЮ ДЛЯ РОЗВИТКУ КАПЕЛАНСТВА В УКРАЇНІ Є ІСНУВАННЯ БАГАТЬОХ КОНФЕСІЙ

- Ви дієте на свій розсуд, чи робота капелана якимось чином врегульована?

- Раніше були полкові храми і полкові священики. На кораблях царського флоту були ієромонахи, вони виходили в море разом з особовим складом. Вони не воювали, а несли духовну місію серед військовослужбовців.

Сьогодні в Україні інститут капеланства ні законодавчо, ні канонічно не окреслений. Які функції має виконувати священик у війську, де і як він має служити, кому має підпорядковуватися? Маємо указ, що повинна бути посада капелана, але деталі незрозумілі. Я думаю, що в результаті цієї війни буде сформована капеланська служба. Зараз ми робимо початки - з часом все організується.

Збір солдатів на службу відбувається просто. Командир дає наказ: "Збираємося на молебень". Якщо дав наказ командир, то військовий не може відмовитися від служби. А до сповіді й причастя кожен іде індивідуально. Певне, не варто мені говорити, про що найчастіше розповідають бійці на сповіді. Слова для проповіді підбираємо самостійно.

- Зараз нам потрібно переймати досвід з роботи капеланів у тих державах, де вона є поширеною, зокрема в Польщі?

- Капеланські структури є обов'язковими в арміях країн НАТО. Там всі деталі затверджені законодавчо. Я вже зараз можу сказати, що проблемою для розвитку капеланства в Україні є існування багатьох конфесій. Теоретично, якщо мене візьмуть в якусь частину на посаду капелана, бійці-уніати скажуть, що їм потрібен греко-католицький священик. Так само православні можуть відмовитися від греко-католика. У мене таких випадків не було, але чув про такі в інших підрозділах. Я не знаю, як міжконфесійне питання в армії вирішили американці та інші країни НАТО. Їхній досвід потрібно вивчити. Вважаю, що коли гримлять снаряди і ти знаходишся за крок від смерті, то міжконфесійні чвари мають відійти на останній план.

- Але в тилу міжконфесійна ворожнеча посилюється. Згадати хоча б перехід кількох десятків парафій Московського патріархату до Київського…

- Відбувається церковна еволюція, яка давно зріла та довго не розпочиналася. Я маю питання до знавців церковних канонів, що робить російська Церква в Україні, тим більше зараз, коли Росія є агресором по відношенню до України? Згідно з канонами, вона не має права тут бути, тому що Україна - окрема держава. До цих запитань приходять і парафіяни Московського патріархату. Вони не хочуть, щоб у їхніх церквах поминали абстрактне "отєчєство", не називаючи його, і Московського патріарха, який є прислужником Путіна. Колись історикам треба буде дослідити участь московської церкви в розпалюванні цієї війни. Адже вони вели агітацію проти євроінтеграції, а навпаки пропагували владу Путіна. Саме у парафіях МП були всі ці "казачєства" і "Русская православная армия", які сьогодні воюють проти нас. Українській же армії Московський патріархат не допомагає. Навіть згадки українського війська у молитві вони вважають подвигом.

В той же час на окупованих територіях всі парафії Київського патріархату та інших конфесій зачинені, храми захоплені, а священики виїхали. Одного священика мало не вбили. Тобто не просто забрали храми, а загрожують священнослужителям.

Тож парафіяни, які розуміють, у чому справа, кажуть своєму священику: "Або переходимо у Київський патріархат, або нам потрібен інший священик". Один із способів захисту - напад. Тому Московський патріархат і відбивається від нас нападками. Ті, що вірні московській Церкві, кажуть, що їх хтось захоплює. Та це не правда. Перехід парафій до Київського патріархату відбувається добровільно. Таким чином, в Україні починає створюватися помісна Церква.

Реквізити карти отця Костянтина:

Картка Приватбанк:
5168 7553 9312 4728, Холодов Костянтин Володимирович.

Ольга Скороход, Цензор.НЕТ