"Ми готові не виконати наказ про відступ. Спочатку перемога, а тоді мир"

Автор: Михайло Ухман

Йому дружина сказала: "Ідеш воювати? Про сім’ю можеш забути". Він вибрав війну. Тому що на фронті гинули українські бійці, а він не міг сидіти вдома і просто спостерігати, як захоплюють його країну. Історія бійця 56-ї бригади ЗСУ Дениса Погребного.

"МЕНІ ПРИСНИВСЯ СОН, ЩО Я ЗНОВУ ІДУ В АРМІЮ. І НЕ ПРОСТО СЛУЖИТИ, А ВОЮВАТИ З РОСІЄЮ"

Я народився у Києві, навчався в 127 школі. Виростав на американських фільмах, де поліцейські захищали людей. Тому змалку любив тримати в руках зброю, хотів, щоб усе було по справедливості.

Коли прийшов час іти в армію, не лякався її, а пішов служити. Адже дідо і тато були прикордонниками, і я теж захотів піти їхніми стопами. Мій батько розказував дуже цікаві речі про ті часи, коли йому доводилося стояти на білоруському кордоні. Ще був Радянський Союз, прикордонні війська належали до роду КГБ.

Потрапивши в нашу армію, я побачив, як все розвалюється. Службу довелося нести в Одеській області, порт Южний. Ми стояли біля пароплавів, кораблів, перевіряли документи. Нас іноземці запитували, чому ми без зброї? Мовляв, в інших країнах всі при повному екіпіруванні. Я не знав, що відповісти. Тим більше - ставлення тодішніх офіцерів до служби і солдатів, було геть ніяке. Вони не вважали, що на Україну хтось може напасти. Один з них мені сказав: "Ми живемо в банановій республіці. Хто на нас нападе"?

- Як так розумію, що тобі доводилося стикатися з корупцією на кордоні?

- Звичайно. Хабарі прикордонникам, митникам давали систематично. Капітан того чи іншого судна заходив із старшим офіцером прикордонної чи митної служби в окремі кімнати і там велися перемовини. Ми розуміли, що відбувається. Нам, простим прикордонникам, давали каву, сигарети. Щоб рота не відкривали.

Це не в’язалося з моїм юнацьким максималізмом. Адже я ріс із почуттям справедливості. Забігаючи наперед, скажу, що мама мене не розуміла всі ці роки, які я перебував на війні. Лишень недавно, вона сказала: " Я розумію, що в тобі жили почуття воїна. Ти мав піти на війну, щоб боротися. Інакше, ти б був сам не свій".

В часи, коли я служив строкову службу – війни не було. Але протест уже назрівав. Надто багато неправди було. Я пригадую, як розпочинався мій перший день у порту. До нас підійшов старшина – старший прапорщик Войченко і сказав. Один боєць іде працювати на город, інший в підсобне господарство, третій туди, четвертий сюди…

Більшість солдатів, а було їх близько сотні, займалися всім, тільки не військовою службою. Мені пощастило бути в числі двадцяти бійців, котрі ходили в порт, а не копирсалися з лопатою. Проте на службі я бачив таку корупцію, що все мені здавалося немилим.

Пригадую, що був солдат, який зробив зауваження офіцерам. Мовляв, ви дозволяєте собі дуже багато. Його за це покарали, а ми всі стояли і слова навіть не промовили. Мені було 18 років, і я бунтував тільки в душі.

- Це якось відбилося на тобі в подальшому?

- Служба залишила неприємний осад в мені. Проте, коли повернувся додому, мені приснився сон, що я знову іду в армію. І не просто служити, а воювати з Росією. Цей сон приходив до мене періодично впродовж всіх років. Поки я не почав воювати у 2016 році. Хтось може не повірити у таке, проте все відбувалося зі мною насправді.

- Одним із етапів пробудження нашої країни була Помаранчева революція. Де ти зустрів її?

- На той момент, я працював у Криму, в одній міжнародній торговій компанії. Мені запропонували бути директором одного із їхніх представництв у Сімферополі. Проте ці події не могли не зачепити мене. Я бачив, що в Києві стояли люди за європейську Україну. Тоді як у Криму все було за московію.

Пригадую, що я приїхав з Києва і в мене на сумці була помаранчева стрічка. "Ти що з глузду з’їхав? Викинь її". – говорили мені. "Ні, ні! Це мої погляди і вони нікого не стосуються", - говорив я кримчанам. Вони відчували непохитність моїх думок, силу поглядів і нічого не могли сказати. Це їх бентежило..

Хоча здебільшого це були недалекі за поглядами люди. Коли мешканці Криму чули мій київський акцент, то казали: "Що тебе, Ющ (Ющенко) прислав сюди"? Більшість жителів півострова – зомбовані "совєтами" і московитами".

Одного разу, я найняв собі таксиста, щоб він возив мене по місту. В мене було заплановано кілька робочих зустрічей. В кінці поїздки цей чоловік зрозумів, хто я, і каже. "Нічево у вас бл..ть, нє получітся. Сєвастополь бил всегда закритим городом. Потому, хєр вам, кієвлянам, а нє наш город". Я йому кажу: "Дружище, я тобі плачу величезні гроші, даю роботу. А ти мені про хєр тут розказуєш"? Тобто їм плювати на благополуччя. Можна в лайні, аби з московією.

"ОДНОГО РАЗУ НАВІТЬ ДОВЕЛОСЯ СИДІТИ ЗА СТОЛОМ ІЗ ТЕПЕРІШНІМ ТАК ЗВАНИМ КЕРІВНИКОМ ПІВОСТРОВА – АКСЬОНОВИМ…"

- Ти продовжив перебування в Криму? Чи довелося виїжджати на материкову Україну.

- В мене все складалося дуже успішно. Філіал компанії розвивався, ми торгували електричними приладами, сантехнікою. Після кількох років праці на "дядю", я зрозумів, що маю розвиватися далі. В 2008 році, з партнером  заснував свій бізнес. В нас все ішло вперед, семимильними кроками. Казка закінчилася з приходом Януковича до влади.

Продажі упали, бізнес не приносив прибуток. Різко стало погано жити. Люди Януковича захоплювали місцевий ринок. До мене зверталися представники організацій, фірм, яким я постачав товари, і відкрито говорили: " До нас приходять невідомі люди. І кажуть: "Ага, якщо ви будуєтеся, значить маєте кошти. Тому давайте нам окремий процент". Тобто повернулися бандитські 90-ті.

На півострові творився повний хаос. Наприклад під Євпаторією був ковбасний завод. Туди прийшли хлопці в костюмах і запропонували власнику 25 відсотків від вартості підприємства. На той час воно було одне з найреспектабельних у своїй сфері. Йому пояснили, якщо він не приймає їхні умови, завтра – не отримує нічого.

- В Криму у тебе був підйом і падіння.. Проте після такого розгулу бандитизму ти вирішив повернутися в столицю..

- Мені важко було покидати півострів. Адже там народилася моя улюблена доця. Проте вибору не було. З Кримом у мене зв’язані дуже хороші спогади. Одного разу навіть довелося сидіти за столом із теперішнім так званим керівником півострова – Аксьоновим..

- Ти досяг такого успіху, що спілкувався з людьми його категорії?

- Там все набагато простіше. Тоді на екрани вийшов фільм "Гості з майбутнього 2". Одну з ролей зіграла моя сестра Олена.

В материковій Україні цей фільм заборонили, тому організатори приїхали в Крим, щоб там провести нелегальний показ. Оскільки вважали, що півострів – це Росія. Сестра запросила мою сім’ю, друзів на показ. Я не знав тематики фільму, тому згодився. Перегляд був приватним, режисери орендували кінотеатр. Організував все дійство, включаючи оплату, – блок Аксьонова "Русское единство". Вони туди запросили багато студентів кримських, російських політологів. Після показу всі ці виродки почали обговорення фільму і я зрозумів, куди попав. Але діватися було нікуди.

Потім до мене підійшла сестра і сказала, що знімальну групу запрошують у ресторан. Запропонувала поїхати з ними. Я чомусь погодився, було цікаво. Ми попали в один із найдорожчих ресторанів Сімферополя – "Прага". Коли ми присіли за стіл, сестра ліворуч від мене, дружина праворуч. В зал зайшли знімальні групи російських телеканалів, Аксьонов і його банда.

Сам Аксьонов присів напроти нас. Ми спілкувалися і я зрозумів, що це за людина. Тим більше його оточували хлопці, які своїм видом говорили: "Ми виконавці з 90-их років".

Через кілька місяців, ми покинули Крим. Я продав частку бізнесу своєму партнеру і повернувся в столицю. Там ловити було нічого. Ще раз повторюю: "Бізнес віджимався людьми Януковича, росіянами, щоб не вкладати у нього. А просто мати вплив на місцевих людей". Чим вони і скористалися у 2013 року.

- Через рік, як ти повернувся з Криму, в Києві відбулася Революція Гідності. З якими емоціями зустрічав її?

- Події на Майдані лягли на мою душу теплим бальзамом. Не тільки тому, що Янукович забрав від мене бізнес. Я чекав цих подій.

Паралельно я телефонував у Крим і запитував, що у них там робиться. Власниця однієї фірми, з якою я працював колись, плачучи відповідала, що її робітники геть з котушок зірвалися. Вони говорили: " Так тебе сука и надо. Сейчас прийдет русская власть, раскулачит тебя и отдаст все нам".

Більшість населення Криму вважала, що прийде Росія, забере все у багатих і віддасть бідним. Вони чекали революції, а їх вчергове нагнули.

Я телефонував своєму колишньому партнеру. Він підтримував спочатку Майдан, а через кілька тижнів у розмові зі мною, Віталій сказав. "У Путіна є свій план. А что такое Украина"? Я по сьогодні пам’ятаю ці слова.

Сам Майдан був для мене душевною розрадою. Пригадую той день, коли вбили Сергія Нігояна. В мого брата був  день народження. Він мене запросив, проте я не прийшов у гості. Адже був на вулиці Грушевського, де тривали бої. Мама плакала, брат сердився, проте, я змушений був боротися. Добре, що мене підтримувала донька.

"ТЕПЕРІШНІЙ КОМБАТ ГОНЧАРОВ СКАЗАВ ТАКІ СЛОВА: "ХЛОПЦІ, ГОЛОВНЕ НЕ ПАНІКУВАТИ. ХТО ПАНІКУЄ, ТОЙ ГИНЕ"

- Після Майдану розпочалися бойові дії в східних регіонах нашої країни. Не було бажання іти воювати?

- Чесно скажу, зразу не вийшло поїхати на Схід. Так складалися сімейні обставини. Мені дружина говорила: "Ти підеш, але ми не будемо разом". Я спочатку намагався зберегти сім’ю..

Мені не приходили повістки, і я двічі сам приходив у військкомат. Правда, перед тим добряче хильнувши алкоголю. Перший раз все відбулося перед Іловайською трагедією. Після неї - я знову прийшов до військкомату. Мені говорили: "Іди гуляй, потрібно буде - покличемо".

Зі мною тоді прийшла дочка. Вона в мене патріотка, вихована в правильному дусі. Дівчинка знала, що в Україні війна і на нас напав Путін. Коли вже розмовляв з працівниками військкомату, вона взяла мене за руку і сказала: "Тату, тату, пішли додому. Я не хочу, щоб ти йшов на війну". Проте в кінці 2015 року я зробив свій вибір і поїхав на фронт.

Мене направили у 56-у бригаду ЗСУ. Я приїхав у Маріуполь. Зрозумівши, що мені в самій бригаді нічого робити, перевівся в 23-й батальйон. Там тоді командував полковник Герасименко, Дім Дімич. Це видатний воїн, офіцер і просто хороша людина.

Я прийшов і напряму звернувся до нього. Полковник каже: "Присідай боєць. Що хочеш"? Я йому: "Хочу у вас служити, бригада - то не моє. І взагалі - хочу воювати.."! Він вислухав, тут же набрав мого командира і сказав: "До мене прийшов твій боєць. Порішаємо"? Так я став частиною 23 батальйону.

- Розповіді бійців підтвердилися? Це був справді бойовий батальйон?

- Так. Частину батальйону кинули під Верхньоторецьке. Інші бійці попали в Авдіївку. Я був у другій партії, і страшено радів цьому. Адже в цій частині фронту точилися запеклі бої. Дім Дімич нас вишикував, підбадьорив. Теперішній комбат, Гончаров, теж звернувся до нас і сказав такі слова: "Хлопці, головне - не панікувати. Хто панікує, той гине".

Ми змінили 10 горно-піхотну бригаду ЗСУ. Коли вони виходили, то сказали нам: "Пацани, вам головне протриматися ввечері з 22.00 до 24.00. Далі все буде простіше..".

Мене поставили на позицію, розташовану за метрів 200 від окупантів. Деякі хлопці ще ближче перебували до них. Тоді війна точилася цілодобово. Працювали важкі кулемети, БМП, гранатомети. Все летіло в обидва боки. Моментами я думав, що нам прийде кінець. Слава Богу, на флангах стояли бійці, які воювали з 2014 року. Вони чітко коригували вогонь, відбивали атаки російських терористів. Це був мій перший бій, і я в ньому дуже багато навчився.

Наступного дня я знову перебував на своїй позиції. Звідти мені було видно, як наші воювали з окупантами. В один момент по рації сказали: "Лікаря на "Чечню". Так називалася позиція". В нас за медицину відповідав Сашка Чернов. Як тільки прозвучав сигнал по рації, він побіг туди. Тоді хтось крикнув: "Ден, кидай усе. Біжи допомагати".

Я посувався туди і думав: "Що це за поранений? Може, там голови не має чи руки"? Слава Богу, рана в бійця була несмертельна. Коли ми хлопця несли до БМП, з його голови текла кров потоком. Дві кулі просто зачепили череп, не задівши важливих органів.

Ми прийшли на позицію стомлені. Мені телефонує один боєць і каже: "Фін, - такий у мене був позивний, - на "Чечню". Я в повному шоці пішов туди, де недавно поранили мого побратима. Слава Богу, далі ніч минала спокійно. Хоча до росіян були лічені метри. Це дало мені можливість передихнути. І наступного дня я уже спокійно вів бій..

- Не було важко натискати на курок? Дехто розказує, що перший раз страшно.

- Дещо хвилювався, проте потім - все пройшло. Я бачив ворогів, спалахи від їхніх автоматів, і просто гатив туди. Одного разу розпочався черговий бій. Терористи стріляли по наших позиціях. Ми не могли зрозуміти, звідки вони ведуть стрільбу. Біля мене був невеличкий напівзруйнований сарай. З-під нього почали стріляти трасуючими кулями в наш бік. Наші бійці мовчали, не проявляли себе.

Біля мене стояв кулемет. Мить - і машинка запрацювала. Мені вдалося влучити в них, оскільки вогонь під сараєм  зупинився. В цей момент я почув, як на російській хвилі по радіо прозвучало: "Евакуація. У нас – 200-ий і 300-ий".

Це був один з найяскравіших моментів. Які потім, на жаль, затьмарювалися втратами наших побратимів. Це – війна, і без загиблих ніяк.

А через місяць ми покинули Авдіївку.

З тих пір минуло чимало часу. Два крайніх роки, ми стоїмо під Донецьком, в селищі Піски. Зараз зовсім інші бої, вони відрізняються від боїв у 2014, 2015, навіть 2016 роках. Проте тут теж гинуть наші воїни і нам потрібно закінчити війну перемогою. Щоб не даремною була загибель наших хлопців.

"ЦЕ НАША ЗЕМЛЯ. ЦЕ РОСІЯНИ ПРИЙШЛИ НА НАШУ ЗЕМЛЮ, А НЕ НАВПАКИ. ТОМУ СПОЧАТКУ ПЕРЕМОГА, А ТОДІ МИР"

- Ти на фронті уже чимало часу, тут твої друзі, побратими. Проте вдома тебе чекає твоя дочка. Як вона тепер ставиться до того, що ти воюєш?

- Гордиться своїм татом. Знає, що на "Слава Україні", треба відповідати "Героям Слава". В мене на плечі вибитий Тризуб. Вона пообіцяла собі такий же зробити. Я привіз прапор нашого батальйону, де хлопці розписалася. Дочка забрала його в школу, і вони дуже гордяться ним. В школі, де навчається моя дитина, ранок розпочинається з Гімну. Діти ростуть патріотами.

Я хочу подякувати за це вчителям і всім тим, хто бере участь в її вихованні. Я воюю на фронті за Україну. І є люди, котрі вкладають зерно любові до нашої країни дітям. Особисто хочу подякувати першій вчительці моєї дитини – це Любов Вікентіївна. Коли я йшов на фронт, три роки тому, ця вчителька підтримувала бійців, мене особисто.

- Ти говориш, що війну ми маємо закінчити перемогою. Твій погляд на події, які зараз відбуваються?

- Негативний. Керівництво держави має розуміти, що хлопці стояли не за те, щоб віддати території окупантам. Я проти цього, мої побратими проти цього. І ми готові не виконати наказ про відступ.

Хай влада згадає, що робилося на Майдані цього року під час святкування Дня Незалежності. Десятки тисяч бійців, які воювали і бачили смерть. Якщо буде відданий хоч крок нашої землі, тим, хто віддає такі накази, буде непереливки.

Це наша земля. Це росіяни прийшли на нашу землю, а не навпаки. І знайте, вони бояться, коли до них проявляють силу. Саме в цьому наш успіх, в силі, а не відведенні військ. Тому спочатку перемога, а тоді мир.

Михайло Ухман, "Цензор.НЕТ"