Суб’єктність Зеленського і "страшна таємниця"

Автор: Ірина Погорєлова

В останньому інтерв’ю президент Зеленський використав слово "суб’єктність". Чому в контексті спецоперації з "вагнерівцями"? - наразі все ще загадка. Але після самовизначення "я – не лох" (для окремих осіб, що сумнівалися) і "я – гарант" (для країни) ми спостерігаємо вихід Володимира Олександровича на міжнародний рівень.

Заявка і справді дуже вчасна. Тому що буквально зараз Україна потребує демонстрації як ніколи концентрованої суб’єктності на світовій арені.

Усупереч демобілізаційним пропагандистським заклинанням ("Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно") роль України в поточній геополітиці виявилася надзвичайно вагомою, якщо не сказати ключовою.

Адже зранку до ночі ми чуємо, що США намагається подолати Китай, що з другої світової потуги прагне перетворитися на першу. Для чого Америці потрібно унеможливити тісний альянс Китаю з Росією. Для чого треба дати Росії "хабаря" у вигляді України. Для чого треба умовити Україну виконати політичні частини Мінських домовленостей щодо повернення в зону так званого впливу Москви.

Ще раз: від згоди і змоги влади України провести в країні антиконституційні вибори на окупованій території та антиконституціну зміну унітарного територіального устрою на федеративний – через автономізацію ОРДЛО – начебто залежить ймовірна перемога США над Китаєм…

Така-от геополітика…

Уже лише цієї констатації достатньо, щоб закреслити знущальні оцінки України як об’єкта міжнародної політики.

Але є одне але.

До національних інтересів України не належить перетворення на хабар для Росії. От уже тридцять років, як національний інтерес зовсім інший. І сім років, як Україна воює за цей інтерес.

Тому, щоб остаточно здобути статус геополітичного гравця, а не пішака, Зеленський (замість ставити світовим лідерам дитячі риторичні запитання, властиві в кращому разі об’єктам геополітики), мусить ближчим часом на зустрічі з пані Меркель та паном Байденом жорстко і безапеляційно довести до їхнього відома нижчевикладене.

Не існує жодних можливостей для виконання Україною політичної частини Мінських домовленостей без попереднього виконання Росією безпекових умов. Тобто без виведення з окупованого ОРДЛО, як точно висловилась пані Нуланд, "російських сил та підтримуваних нею маріонеток".

Плюс Зеленський має дохідливо пояснити західним друзям, що в Україні проведено саме таку децентралізацію й ухвалено такий закон про амністію, які повинні повністю задовольнити і українських громадян ОРДЛО, котрі не брали участі в злочинних діях проти України.

Зокрема українська децентралізація – це і є той "тип політичної автономії для Донбасу", яку згадала в інтерв’ю "Радіо Свобода" пані Нуланд.

Натомість будь-яка інша форма "автономії", яку намагається пропхати в Україну Путін, окрім політичної капітуляції України, вимагає ще й юридичного втручання в Конституцію набагато більш радикального, ніж навіть голосування 300 депутатів.

Йдеться про зміну унітарного устрою України, прописаного в І розділі Конституції, що потребує після парламентського голосування ще й референдуму.

Щодо передачі кордону і місцевих виборів в ОРДЛО – то треба публічно отримати від ОБСЄ пояснення, яким чином можливе визнання виборів відповідними до Копенгагенських критеріїв в умовах окупації та військових дій.

За всієї поваги, пан Штайнмаєр, чиїм ім’ям позначена знаменита формула капітуляції, посланцем БДІЧ ОБСЄ не був.

Звичайно, щоб робити такі роз’яснення західним друзям, пан Зеленський має демонструвати цю жорсткість і стійкість всередині країни.

Зокрема, категорично відмовитись від будь-яких референдумів, пов’язаних з Донбасом.

Оскільки, повторимо, не існує жодного запитання про Донбас, яке б можна було поставити громадянам, окрім скасування "унітарності" в першому розділі української Конституції.

Тому що "хитрість" - спитати народ про "стіну" між Україною та ОРДЛО – означає відповідь "ні", а це доведеться тлумачити як потребу у виконанні МД.

А це – скасування унітарної держави.

Так само треба відмовитись від абсолютно диверсійних пропозицій придворних правників-підхалімів закріпити в законодавстві України право президента користатись "політико-правовими" інструментами.

А також від провокативної заборони судам розглядати скарги на рішення РНБО.

Це примітивно-кустарне створення паралельної вертикалі влади не може не повернутися бумерангом до Зеленського.

Якщо його вже звабила ілюзія перетворення на українського месію-диктатора, - то варто б йому придивитися, хто грається його месіанськими амбіціями. І чи власне його особисто планують на диктатора майстри політтехнологічних послуг.

От, наприклад, з’явився у ВР законопроєкт 5544, яким пропонується зобов’язати президента призначати на посади секретаря РНБО та його заступників – лише осіб, що мають освіту і досвід роботи виключно в сфері військовій та пов’язаній з обороною і нацбезпекою. Тобто силовиків.

Проєкт від улюбленця американських санкцій пана Деркача.

І в логіці проєкту не відмовиш. РНБО так РНБО.

Але в пакеті з "політико-правовими" рішеннями глави РНБО президента та забороною судам розглядати оскарження рішень РНБО – це вже повна диктаторська модель силового характеру.

В якій актор-президент – не те що не суб’єкт, і навіть не пішак, а просто іграшка.

Зразок якої ми побачили в інтерв’ю, коли пан Зеленський злив всій країні, як він "суб’єктно" злив пану Лукашенку історію про "вагнерівців".

Легітимізація в українському законодавстві такої-от паралельної силової вертикалі влади загрожує тим, що раптом нізвідки (точніше, із засідання РНБО, склад якого буде суттєво змінений) з’явиться указ президента України уже не про олігархів, і навіть не про Порошенка, а безпосередньо про повну і беззастережну капітуляцію перед Росією. Аж до змін до Конституції – "політико-правовими" рішеннями "гаранта".

На жаль, ознаки таких карколомних змін уже можна спостерігати.

Але повернімось до очікуваних перемов президента Зеленського з пані Меркель та паном Байденом. Які, звісно, будуть тиснути на нього саме в напрямку якихось обіцянок щодо виконання Мінських домовленостей.

На жаль, на тонке зауваження пані Нуланд про цінність Мінських домовленостей як документа, на якому стоїть підпис Путіна про начебто намір колись вивести війська з ОРДЛО, доводиться відповісти, що підпис російського президента (як, втім, і ще чотирьох достойників з ядерною зброєю за плечима), стоїть і під Будапештським меморандумом. І що?

А взагалі особливий цинізм закликів до України з приводу виконання МД становить посилання на так звану "безальтернативність" цього вичавленого під дулами документа.

Як відомо, міжнародне право заперечує подібні примусові "безальтернативності", зокрема це підкреслено у Віденській конвенції про міжнародні договори від 1969 року (розроблялася з 1949, а увійшла в дію 1980 року).

Тому кожного разу друзям України не варто тиснути на психіку нашого президента тим фактом, що Путін відмовляється переглядати цей текст.

Це він боїться залишитись взагалі з порожніми руками.

А сенс для України в Мінських домовленостях є.

Він полягає в безальтернативному міжнародному визнанні Росії стороною конфлікту на Донбасі і країною-агресоркою, проти якої запроваджені міжнародні санкції.

Від цього документа не може відмовитись не лише Росія (зокрема і шляхом анексії ОРДЛО. Саме в цьому умовляв Сурков своїх маріонеток, коли доводив їм цінність МД для "справи русского мира" замість прийняти ОРДЛО до складу Росії), а й підписанти-посередники Німеччина і Франція.

Тому Україна не зацікавлена в розірванні цих домовленостей доти, поки їх не виконає Росія.

Натомість коли в Москві міністр Лавров пояснює, ніби це Росія тримає Зеленського на гачку МД, - це та сама "гарна міна при поганій грі", без якої ядерна супердержава не здатна пояснити нікому сім років тупцяння на порозі такої собі ніби "недодержави" України…

Але як же в цьому контексті вирішується велика геополітична проблема США-Китай-Росія?

Звісно, для Росії і так уже зроблено чимало з боку наших західних друзів. Десанкціоновано добудову ПП2. Протестовано запрошення Путіна до ЄС. Україні вчергове заблоковано зброю…

Але цим "зрадам" все ще знаходяться пояснення, ніби безвідносні до України.

Просто ж "відвернутись" від України в момент, коли Росія здійснюватиме проти неї чергову ескалацію, - це для Заходу значно травматичніше.

Щоб "здати" Україну Путіну в такий спосіб, Байден має перейняти його картину світу.

Визнати "русский мир". Відмовитись від дотримання міжнародного права, зокрема недоторканності кордонів. Заперечити офіційне визнання Росії агресором.

Цього вистачить, щоб розпочався процес переділу світу на користь авторитарного табору, який сам же Байден уже протиставив табору демократичному. То це і є поразка перед Китаєм. І не лише перед Китаєм. Бо авторитарний світ не обмежується Піднебесною і Росією…

З іншого боку, без індульгенції західного світу Кремль не може перейти в наступ на Україну, якщо не готовий аж до тотальної війни з усім НАТО, наприклад.

І Москва намагається отримати таку індульгенцію. Бо фактично визнає злочинність своїх дій, продовжуючи декларування свого "посередництва" в Мінських домовленостях і іхтамнєтів на Донбасі.

Шляхетні переможці обличчя не ховають.

І тому "гуманітарні" виправдання Кремля щодо паспортизації в ОРДЛО – порожній звук.

Натомість час до остаточних вироків, зокрема щодо МН17, невблаганно скорочується. І злочинність Росії буде безальтернативно визнано юридично. Через що значно ускладняться і стануть практично неможливими поступки агресору на міжнародній арені. Навіть за великого бажання всіх великих гравців.

І це все означає, що в руках України – "золота акція" цього глобального розкладу.

Мета великих гравців – якомога швидше вилучити чи викупити у власника її – Зеленського – цю "золоту акцію". Тобто згоду виконати Мінські домовленості за версією Москви.

Відповідно, національний інтерес України в тому, що цієї "золотої акції" не можна позбутися ні за які гарантії (наприклад, якихось компенсацій за ПП2), ні за усну чи навіть письмову "підтримку суверенітету і територіальної цілісності", ні тим більше – за обіцянку "миру" без повної деокупації українських територій.

Не можна. Навіть для другого терміну президента Зеленського.

Кажуть, історія нікого нічого не вчить. Але урок Будапештського меморандуму для України ще довго не відійде в історію.

І про "страшну таємницю" Зеленського.

Що саме він збирається сказати Путіну під час особистої зустрічі?

Може, наш президент хоче особисто кинути в обличчя агресору безальтернативне "НІ"?

Але такий жест потребує глядачів. Багато глядачів. Для цього не потрібно зустрічатись особисто і без свідків.

І у президента Зеленського є всі шанси довести суб’єктність своєї держави.

А тоді вже, можливо, отримати і шанс на другий термін.

Не навпаки.

Ірина Погорєлова, для Цензор.НЕТ