Трагедія українського села полягала в тому, що ніхто не міг уникнути Голодомору та опинявся або серед жертв, або у складі виконавців, - історик Дарія Маттінглі

Автор: Ольга Скороход

Неодмінною частиною досліджень геноцидів є розмова про безпосередніх виконавців злочину. Крім ідеологів та керівників геноциду, важливо розуміти, яким чином було реалізовано його механізм.

Викладачка радянської історії в Кембриджському Університеті Дарія Маттінглі досліджує виконавців Голодомору на районному та сільському рівнях. Ким вони були? Сліпими фанатиками? Садистами, ледарями й маргіналами? Питання вже звучатиме не так категорично, якщо взяти до уваги, що у здійсненні кари голодом брало участь 20-30% жителів села. Наскільки у випадку Голодомору ми можемо говорити про феномен банальності зла, тобто про звичайних виконавців, які "просто виконували наказ", чи мали вони вибір і який урок ми маємо винести цього? Про це у детальному інтерв’ю для Цензор.НЕТ.

ДО РЕАЛІЗАЦІЇ ГОЛОДОМОРУ БУЛИ ПРИЧЕТНІ 20-30% ЖИТЕЛІВ СЕЛА

- Ви згадували в інтерв’ю, що вас до дослідження виконавців Голодомору підштовхнули розповіді вашої бабусі. Як правило, усну історію підключають, коли відомий основний фактаж подій. Як доповнюють канву персональні історії і наскільки вповні ми можемо їм довіряти?

- Я зрозуміла глибину сімейних розповідей, лише займаючись цим професійно. Коли є фактаж, тоді стають зрозумілими всі аспекти цих розповідей. Наприклад, я неодноразово чула розповіді, що ті, хто знімали хрести з церков, потім були покарані. Скажімо, той, хто знімав хрест з церкви, потім став калікою чи спився. Хоча потім я дізналася, що насправді вони прожили довге життя. Однак для жертв було важливо отримати таку компенсацію за відсутність справедливості в реальному житті і покарати злочинців бодай в уяві.

Базис для розуміння повної картини того, що відбувалося на селі у 30-ті роки, - це архіви СБУ, партійні, місцеві. А індивідуальні розповіді дають голос людям, про яких згадується в архівних документах. Якщо ми хочемо зрозуміти історію в усій її повноті, то маємо зрозуміти не лише вказівки центру, але й досвід усіх, хто був на селі в той час: і активістів, і жертв. Виконавці і жертви взаємопов’язані. Інколи активісти самі ставали жертвами, а жертви були змушені виконувати накази, аби самим не померти. Зрозуміти, як вони оцінювали ситуацію, можливо, лише звернувшись до персональних історій.

- Наскільки в принципі очевидці були схильні розповідати про виконавців? Наприклад, у сімейних історіях моєї родини взагалі не говорили про тих, хто забирав хліб.

- Це дуже індивідуально, але можна зробити узагальнення про те, як люди згадували. У моєму випадку це стало частиною повсякдення у 80-ті роки. Наприклад, коли на столі лишалися крихти хліба, то бабуся завжди це коментувала. Інколи свідки злочину боялися називати імена виконавців з багатьох причин. Наприклад, хтось проживав в одному селі з виконавцем Голодомору або такі були в самій родині. Здебільшого після Голодомору ці люди обіймали в селі керівні посади.

Ця тема в публічному дискурсі підіймалася після здобуття Україною Незалежності. Але у моєму випадку бабуся згадувала лише по те, як були покарані люди, які проводили колективізацію. Однак пізніше я дізналася, що насправді це не так.

Джерело фото: Україна модерна.

- Який портрет середньостатистичного виконавця на місцях?

- Усі накази приходили з центру на республіканський рівень – на той час до столиці УСРР Харкова. Звідти вони йшли до областей або одразу до районів. А вже районні партійні комітети відряджали накази в села, які виконувалися посадовцями. Це керівна верхівка села: голова сільради, голова колгоспу, впливові партійці на селі. Також працівники сільради, колгоспники-активісти, вчителі, члени комітетів незаможних селян. Цей актив включав 20-30% дорослого населення села. Тобто долучалося доволі багато людей. Ішлося про складання бригад з 3-5 людей, які ходили по дворах. Часом самі посадовці доєднувалися, але ніхто не хотів займатися цією брудною справою. Вони розуміли, що під час обшуків їх проклинатимуть, захищатимуть своє майно, можуть спустити собаку або й убити. Чинилося масове насильство і реакція жертв була очікуваною.

Окрім того, були уповноважені з областей чи з районів – їх було кілька осіб. Відомі випадки залучення дітей та студентів з міст. У великих селах підключалися представники ОГПУ (Об'єднане державне політичне управління).

Переважно виконавцями були чоловіки різних вікових категорій, починаючи з 15-16 років. Жінки були серед молодшого сегменту виконавців - комсомолки і вчительки.

- Тобто популярна думка, що кістяк тих, хто проводив розкуркулення, становили неблагонадійні елементи, не підтверджується?

- Звісно, був маргінальний елемент. Однак говорити, що поголовно всі активісти були п’яницями, садистами та ледарями, не можна. Щоб здійснити Голодомор на рівні села та районів одного лише маргінесу не достатньо. І так ми підходимо до головної мотивації – конформістської. Згідно з теорією Мілгрема, якщо йде вказівка з гори, то 60% людей завжди будуть виконувати накази. Це також підтверджується досвідом Голокосту, геноцидом в Руанді тощо. Зрештою це можна накласти і на досвід виборів в нинішній Україні: коли застосовують адмінресурс і працівникам бюджетної сфери вказують, як їм голосувати, то дуже часто вони так і роблять.

- Чи можна говорити про кореляцію з рівнем освіти виконавців?

- Ми маємо подивитися на тогочасне село. Далеко не всі були грамотні, а ті, що були, мали шкільну освіту. Більшість посадовців села вже побувала в радянській армії, де також отримували певну ідеологічно заряджену освіту.

Демографічний портрет активіста – молода людина чоловічої статі, переважно місцевий з початковою шкільною освітою. Якщо йдеться про присланих з міста виконавців, то ми також говоримо про молодь, але вже з середньою чи вищою освітою. Тобто виконавці були місцеві, але це не знімає відповідальності з організаторів Голодомору в центрі СРСР.

ДЛЯ ВИКОНАВЦІВ РИЗИК СТРАТИ БУВ НАБАГАТО МЕНШИМ, НІЖ ДЛЯ ЖЕРТВ ПОМЕРТИ ГОЛОДНОЮ СМЕРТЮ

- Наскільки типовим були випадки, коли накази йшли з Москви безпосередньо в райони?

- Відомий випадок у справі Річицького, вона була задокументована, коли його судили вже після Голодомору. Та справа стосувалася зловживань і перекручень на місцях під час здійснення голоду в тодішній Одеській області. Задокументовано, як Річицький і голова районного комітету партії згадують, як мали розмови з Молотовим. Відомо, що був активний зв’язок з Москвою щодо цього району, і Сталін був поінформований про ситуацію. Зокрема йшлося про жорсткі заходи з вичавлювання хліба. Тобто ми знаємо про подібні випадки лише через пізніші суди або показові процеси.

Інший дуже показовий випадок – партійна конференція в Харкові у липні 1932 року, тобто напередодні Голодомору і сумнозвісного закону про 5 колосків. На неї приїхали Каганович та Молотов, щоб представити секретарям районів план хлібозаготівель на 1932-33 рік.

Представники районів озвучили усі існуючі проблеми та вже існуючий голод і сказали, що план був нереальним. Вони не могли зрозуміти, чим керується керівництво у Москві. Однак за кілька днів усі застороги були відкинуті і з Москви прийшла вказівка, що Україна повинна прийняти цей план до виконання. І якщо подивитися на те, що було на наступній партконференції через рік, то бачимо, що опір секретарів районів був зламаний, тому що під час  обговорення підсумків хлібозаготівельної кампанії жодних заперечень не було.

- Чи багато керівників районів чинили опір політиці Голодомору? Наскільки свідомим був цей вибір, і як склалася доля цих людей?

- Опір був, часом вони відмовлялися вивозити весь хліб. Таких секретарів районів показово судили, відомі випадки, коли їм давали великі терміни або засуджували до страти. Однак часто це робилося лише на позір. Здебільшого після показових процесів вони мали відпрацювати рік чи більше на аналогічних посадах в районах Росії. Керівний склад на районному рівні був дуже кваліфікованим, на відміну від сільського, тому режим потребував цих фахівців. З 27 тисяч арештованих виконавців за невиконання наказів по хлібозаготівлях було розстріляно 0,6%.

Опір міг бути не лише активним у вигляді нездачі або переховування зерна, але й у формі саботажу – скажімо, взяти лікарняний, а якщо йдеться про присланих з міста, то деякі з них поверталися додому. Переважно тим керівникам, які опиралися, загрожувало переведення на роботу до іншого села. Тобто для виконавців ризик бути страченим був набагато меншим, ніж для жертв померти від репресій чи голодної смерті.

- Скільки виконавців були ідейними фанатиками й вірили у те, що будують "світле майбутнє"?

- Це важко обчислити, але ми маємо послуговуватися здобутками дослідників інших геноцидів, бо люди за однакових умов керуються тими самими мотивами, навіть якщо здаються ідейними фанатиками. У політичному насильстві щирих ідейних виконавців – близько 5%. Решта могла послуговуватися більшовицькою риторикою для виправдання власних дій.

Є свідчення радянського дисидента Лева Копелєва, який у юному віці був виконавцем Голодомору, в яких він сам собі протирічить. Він називав себе тодішнього ідейним учасником подій. Але якщо читати його спогади в тандемі з архівними свідченнями про нього і про людей, з якими він працював, то бачимо багато невідповідностей. Це специфіка жанру мемуарів – дуже мало людей себе оцінюватимуть в негативному світлі. Вони шукатимуть виправдання і пояснення. Генерал Григоренко про це говорив таким чином: "Вони казали, що вірили у комунізм, бо так було зручніше". Тобто вони одягалися у цю комуністичну оболонку. Набагато легше сказати, що ми робимо щось задля світлого майбутнього, ніж визнати реальні причини та загрози. Це типово для злочину геноциду. Наприклад, під час апартеїду у Південній Африці типовою була риторика про те, що всі чорношкірі є комуністами, які хочуть захопити владу у країні. І для реалізаторів політики це було виправданням злочинних дій.

Окрім того, якщо 25% виконавців були місцевими, то неможливо, щоб усі вони були ідейними комуністами й розуміли можливість реалізації більшовицького експерименту.

Розкуркулена сім'я біля свого будинку, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки.

КОРІННЯ ГОЛОДОМОРУ ВАРТО ШУКАТИ У 1919 РОЦІ

- Якщо говорити про пересічних виконавців, які не обіймали посад, чи їх спеціально готували до цього?

- У більшості випадків це ті ж люди, що здійснювали колективізацію і розкуркулення. Саме в цьому процесі почався розкол на жертв і виконавців. Трагедія українського села полягала в тому, що ніхто не міг уникнути Голодомору і опинявся або серед жертв, або у складі бригад. Вже тоді йшлося і про зведення особистих рахунків, бажання наживи або примусу. Подекуди виконавці були змушені це робити, бо інакше самі потрапили б у списки розкуркулених.

- Чи можна простежити ідеологічну підготовку виконавців з фокусом саме на Голодомор? Чи це була загальна риторика "за все хороше проти всього поганого", яку потім використали під Голодомор?

- Це одвічне питання на Заході між ревізіоністами і тоталітаристами. З цього приводу можна спекулювати, адже ми не знаємо, як це було насправді.

Я думаю, що коріння варто шукати ще в 1919 році, коли був масовий опір більшовикам в Україні. Цей досвід масового повстання відбився на більшовиках. Вони шукали шляхи, як контролювати Україну. Нову економічну політику 20-х років можна розглядати як поступку Україні селянству зокрема. Чи заздалегідь мали вони намір страчувати голодом? Про це були дебати навіть всередині партії. Зокрема Сталін змінював свою риторику щодо колективізації і засобів, якими вона могла відбутися.

У цьому плані я поділяю позиції Андреа Граціозі та Енн Епплбом. Вони вважають, що Сталіна сформував досвід громадянської війни та Визвольних змагань. Він застосовував жорсткі методи і в Царицині, куди його послали на хлібозаготівлі, і знав про те, наскільки непопулярними були більшовики в Україні у 1919 році. У 30-х роках він також отримував інформацію про те, що кілька районів на Вінниччині зовсім перестали бути підконтрольними радянській владі. Тому можна усвідомити мотивацію керівництва у Кремлі, які мали щось вдіяти, щоб не втратити Україну. Про це Сталін зазначав в одній зі своїх телеграм: "Ми можемо втратити Україну".

- Офіційна риторика Голодомору походить ще з 1917 року. Скажімо, слово "куркуль"?

- Ще з 1917 року намітилася риторика з поділу на класи. До більшовицької пропаганди поняття "куркулів" не існувало. Але для українського села такий поділ був штучним. На землі твій статок міг змінитися протягом одного покоління, залежно від того, як ти працюєш. За даними ОГПУ, люди переважно не сприймали поділ на бідняків, середняків і куркулів. Така градація приваблювала найбідніші верстви населення, бо вони були найменш захищеними.

Окрім того, більшовики були надзвичайно непопулярними в Україні, і вони самі про це пам’ятали. Ми це бачимо на прикладі складання списків куркулів у 1930 році. Коли дивитися на те, як це робилося, то дуже багато згадок про селянське повстання 1919 року і про Визвольні змагання. Скажімо, як вбили секретаря ревкому в 1919 році чи робили напади на рядових комуністів. Згадують про рейкову війну, коли більшовики не могли в’їхати у певний район, бо повстанці розбирали залізничну колію, тому знадобилася воєнна сила, щоб цей опір здолати. Усе це згадують в 1932-33 роках, а потім – під час Великого терору у 1937.

Члени товариства зі спільної обробки землі перевозять комору розкуркуленого селянина до загальної комори, Донецька область, 1930-ті роки.

ДО МЕХАНІЗМУ ГОЛОДОМОРУ БУЛО ЗАЛУЧЕНО БЛИЗЬКО ПІВ МІЛЬЙОНА ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

- У чому полягала роль вчителів під час Голодомору чи то пак вчительок, оскільки більшість становили жінки? Це була агітаційна робота?

- Вчителі були державними службовцями. І якщо ОГПУ, армія чи міліція використовували силу для здійснення своєї мети, то вчителі мали здійснювати ідеологічну обробку дітей. Якщо селянин відмовлявся йти в колгоспи, то його діти потерпали в школі, і вчителі мали брати в цьому участь. Тобто окрім навчання грамоті, виховання моральних чеснот прищеплювали й відданість партії.

На 1932-33 років трохи більше 70 тисяч вчителів і вчительок працювали в Україні, з них близько 40 тисяч на селі. Ви правильно вказали, що більшість з них становили жінки. Збереглося листування між окремими вчителями і освітнім керівництвом, яке дає нам зрозуміти, що відбувалося на місцях. Під час колективізації вчительки часто потерпали від сексуального насильства з боку місцевих керівників і партійців. Але так само вчителі входили до комітетів розкуркулення. Їхня грамотність обумовлювала обов’язки, які на них покладали. Наприклад, описати цінні речі й худобу в господарстві - кількість курей, гусаків, кожухів. Згадую випадок, коли вчительці дали завдання прощупати, скільки яєць мають відкласти кури того дня, щоб куркуль нічого собі не забрав.

Якщо вчителі відмовлялися виконувати накази, то на них здійснювали тиск. Є свідчення, що їх били. Вчителі залежали від колгоспу і матеріально, і адміністративно. Однак були й ідейні вчителі, що навпаки доносили на посадовців, які відмовлялися проводити розкуркулення – мовляв вони не достатньо віддані комунізму.

Тобто були різні випадки. Трагічність ситуації можна побачити у творах Анатолія ДІмарова "Самосуд" та "І будуть люди". Дімаров детально зобразив на досвіді власної матері через що доводилося проходити звичайній сільській вчительці. Вона уникнула розкуркулення, змінивши прізвище, своє і дітей - вони спеціально жили з чоловіком в різних районах задля порятунку. Але уникнувши розкуркулення в одному селі вона була змушена взяти участь у Голодоморі в іншому. Дімаров в інтерв’ю згадував, як матері довелося розкуркулювати сім’ю його шкільної подружки. Їй було настільки відразливо це робити, що навіть до нудоти доходило.

До слова, деякі посадовці після Голодомору поповнили ряди вчителів. На прикладі кількох сіл я бачу, що вони ставали викладачами історії або директорами сільських шкіл.

- Тобто вони безпосередньо впливали на створення офіційної версії подій?

- Безперечно, вони брали участь у створенні цього наративу і формували порядок по те, як згадували про Голодомор на місцях. Навіть якщо зараз поїздити по сільських музеях, які переважно створені при школах, то бачимо частину експозиції, створену активістами та вчительством ще в радянський час.

Радянський наратив досі лишається поширеним. Його можна знайти навіть на сайті Верховної Ради - у розділі про самоврядування та сільські ради. Інформацію про населені пункти беруть з "Історії міст і сіл України", видану ще на початку 70-х років. Тобто тоді виконавці Голодомору ще були при владі і складали довідку про власне село. Цей наратив починається з інформації про те, коли була встановлена радянська влада у селі і коли сформовано колгосп. Часом навіть згадано про "опір куркулів" - вірогідно ідеться про повстання у 1930 році. Далі Друга світова війна, і пізніше про те, як добре живеться у 70-х роках, скільки шкіл побудовано, вулиць заасфальтовано і так далі.

- Коли Джордж Орвелл у "Фермі тварин" алегорично описав практику ідеологічного виховання дітей і їхнього залучення до злочинів, то робив це на прикладі СРСР, власне як і весь твір. Наскільки масовим було залучення дітей і підлітків до механізму штучного голоду?

- Знову-таки все йшло з областей та районів. Влітку 1933 року до охорони полів, а отже й до механізму Голодомору, були залучені до 500 тисяч дітей та молоді. Комсомол і піонерська організація давали політичні завдання своїм членам, але переважно залучали своїх місцевих членів на селі. Також поля охороняли 22 тисячі молодих хлопців та дівчат з лав ТСОАВІАХІМ – мілітаризованої організації для молоді. Варто розуміти, що знайдені на полях недозбирані овочі могли б врятувати комусь життя.

Щодо безпосереднього залучення до проведення обшуків, то ми можемо сказати це лише щодо комсомольців.

Малі члени комуни "Соцзмагання" готують антирелігійні гасла до Великодня, м. Чугуїв, Харківська область, 1931 рік.

Молодь дуже сприятлива до пропаганди. При незначному життєвому досвіді забити голову їм дуже легко, і це поширене явище в усіх конфліктах. Я говорю не лише про гітлерюгенд. В інших геноцидах, зокрема в Африці, було поширеною практикою вилучати з сімей підлітків та виховувати в дусі режиму. Так і у випадку Голодомору. Їх залучали до охорони полів, при цьому годуючи. Тож часом тут також мотивація була просто вижити.

Загалом коли жертви згадують, що зі вступом у колгосп їм давали їжу, то цілком можливо, що вони отримали роботу з охорони полів, але про це будуть неохоче казати. Так само коли натрапляємо на розповіді, що чиясь родичка почала працювати у дитячому садку, школі чи деінде в колгоспі і завдяки цьому підгодовувала всю родину, то це не просто так. Щоб отримати хлібну посаду, треба було бути наближеним до верхівки села. Це родинні чи дружні стосунки або сексуальний бартер. Це те, що зазвичай відсутнє у розповідях очевидців.

Видача продуктів колгоспникам на трудодні, с. Вдале, Донецька область, 1933 рік.

ГОЛОДОМОР БУВ ГЕНОЦИДОМ ЗІ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНИ ЯК ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

- Після Другої світової, коли виконавці обіймали високі посади в селах або й на рівні республіки, деякі з них обережно визнавали, що у 30-х "перегнули палицю". Чи були більш відверті розкаяння у пізніший час?

- У своєму дослідженні я згадую про стахановок, адже вони писали мемуари або за них писали. Наприклад, Надія Заглада сама була неписьменна, тому за неї писали. Вона зверталася зі сторінок "Правди" і "Огонька", де закликала колгоспників сумлінно працювати, адже дуже багато було зроблено для становлення колгоспів. І пізніше у цій статті вона згадала, що під час колективізації "забули за людей" у гонитві за планами. Між рядками читається це зізнання. Заглада була ідейною комуністкою, щиро виконувала накази, але бачила, що вони були злочинними.

Джерело фото: Україна модерна.

Виконавців можна поділити на тих, хто мав докори сумління й інших, які мовчали або виправдовували власну участь. Тобто є каяття і відсутність каяття. Щодо тих, хто мовчав, ми вже не дізнаємося. Що ж до тих, хто виправдовував свої дії – під час гласності вони відчули, що їм докорятимуть, тому мали або визнати свої дій і виправдатися або піти в агресивний стан, сказавши, що все робили правильно.

Ми це бачимо на прикладі появи мемуарів. У 80-ті роки, де виконавці описують власний досвід і відправляють спогади у місцеві архіви та бібліотеки, однак це поодинокі випадки. Також є документальні фільми зі свідченнями. Переважно вони артикулюють тему, що жертви самі були винні, оскільки ховали їжу і цінні речі, тому їх "треба було покарати".

- Це суголосно з концептом покарання голодом, яке виводять вже сьогоднішні дослідники.

- Окрім стаханівців найвідомішим свідком буде Леонід Брежнєв. У 1932 році він брав участь у здійсненні Голодомору у Кам’янському Дніпропетровської області. Його туди спрямували від профспілок Інституту, в якому працював на той час. Він добре себе зарекомендував, виконуючи накази і плани. Вже у 70-ті роки Брежнєв був налаштований проти українського відродження, бо усвідомлював, що радянська система побудована на колгоспах та русифікації. Його риторика цілком відповідала цій системі. Про свою участь в репресіях 30-х років він мовчав, на відміну від стахановок.

- Чи коректно сказати, що русифікацію почали активніше проводити в пікові місяці Голодомору?

- Українізація завершилася у грудні 1932 року. Але з документів ми знаємо, що серед чиновників українізація і до того рухалася дуже повільна. З партійної документації бачимо, що часто українізацію асоціювали з українським націоналізмом. Тобто більшовики завжди відчували небезпеку українізації.

Восени 1933 року Постишев і Косіор на одному з партійних зібрань обговорювали хлібозаготівлі і вже згорнуту українізацію. Вони сказали: мовляв, як ганебно, що досі у селах подекуди співають "Ще не вмерла Україна". А хтось з місцевих партійців їм каже: "Так добра ж пісня". Секретарі сполошилися: "Хіба ви не знаєте, що це петлюрівська пісня!"

Тобто якщо ти хотів, як Брєжнєв служити системі, яка побудована на колективізації, то мав поставити все національне нижче партійної лояльності.

- Часто спекулюють, що якщо Голодомор безпосередньо реалізовували місцеві люди, то наскільки можемо говорити про цілеспрямовану політику і мету з центру, а відтак про геноцид. Як ви дивитеся на це питання?

- Це не заперечує геноцидної інтерпретації, а показує нам, як штучний голод став можливим. Навіть у випадку Голокосту були капо чи джуденрат, коли представників переслідуваної групи були залучені до механізму. Звісно, що кожен випадок злочину геноциду є унікальним.

Голодомор включає не лише власне голод, але й переслідування української політичної еліти, священників, релігійних громад, інтелігенції. Багато людей було репресовано, і це почалося у 1930 році. Досвід інших етнічних громад подібний до українського. Тобто відбувся геноцид проти населення України за політичною ознакою – проти політичної нації.

Під час Визвольних змагань Україна мала досвід незалежності від Москви і відчула, що таке бути нацією. Косіор у березні 1933-го писав Сталіну: "Наш куркуль – культурний. Він грамотний і навчився самостійно хазяйнувати". Це одне з послань, яке використовують на підтвердження намірів штучного голоду як покарання.

Серед визначень геноциду є критерій часткового знищення певної групи. Тому резонно, що це могли робити руками інших представників цієї групи. Сьогодні Голодомор є уроком, що буває, коли коритися нелюдським наказам. Ясна річ, я не виправдовую дії активістів, які вчиняли це з меркантильних мотивів, або тих, які були залучені з боку держави. Та унікальність Голодомору в тому, що він звузив існування людини до одного-єдиного інстинкту виживання і перебування в такому фізичному і психічному стані, коли вона попросту не могла бути відповідальною за свої дії. І це важливий урок для громадянського суспільства України – вміти розрізняти за політичною риторикою небезпеку майбутнього насилля.

Ольга Скороход, Цензор. НЕТ