Коли повернусь додому… Хроніки ще не завершеної війни. Частина 2

Автор: Софія Денисюк, Олена Харитоненко

Наші волонтерські будні тривають. Я й мої друзі продовжуємо спільну справу. Насамперед це, безперечно, допомога тим, хто опиняється в безпеці, рятуючись від вибухів, пострілів, голоду, крові, смертей – усього того, що принесли російські загарбники в Україну. Але не забуваємо й про слово: спілкуючись із багатьма переселенцями, даємо їм можливість хоч частково виплеснути свій біль, а самі занотовуємо все, що чуємо.

 Для чого? Щоб зберегти для нащадків не тільки факти, а й емоції, настрої та відчуття співвітчизників у один із найтрагічніших моментів нашої новітньої історії.

Частина 2

"…Поїдемо будувати в Харків"

Так складалося в житті українців протягом останніх років, що багато хто прагнув їхати в пошуках кращої долі кудись подалі від різних місць – до столиці чи за кордон. І мало хто планував повернення. Війна змінила все. Вже мільйони людей вимушено залишили домівки і поїхали в невідомість. І всі вони нічого так не хочуть зараз, як повернутися додому. Бажання в них одне, але плани на мирне життя після перемоги різні. Сьогодні ми дізнаємось, що для себе напланував пан Олег із Харкова.

Зустрічаємось ми в їдальні лікарні. Він упевнений, що дуже скоро, найближчими днями, війна закінчиться і він поїде до рідного міста його відбудовувати: "…збираємося на Харків! Братимемо молоток, цвяхи… Все буде добре!" Ну що ж, оптимізм на війні – це теж зброя! Поїхали…

Трохи "мовного" питання…

Мабуть, ми його таки нарешті закриємо…

-Як Вам зручніше розмовляти – українською, російською?

-Можу і так, і так.

-Якою спілкувалися вдома, в Харкові?

-На роботі я говорив українською. В місті більше завжди було російської. То я обирав: якщо людина говорить українською – і я українською, якщо російською – то і я російською.

-Зараз як будемо?

-Краще українською, ми ж в Україні живем!

-Супер! Я за!

Ранок 24 лютого… Цього не може бути…

-Якщо Ви маєте сили, розкажіть, будь ласка, як у Харкові все почалося.

-Як у всіх – о шостій ранку 24 числа. Ми живемо за три кілометри від аеропорту, тому вибухи почули одразу. Перший, потім другий, потім третій – найпотужніший. Телефонує мій співробітник і каже: "Знаєш, що трапилось?" "Ні, – відповідаю, – не знаю". "Та ж Росія напала на Україну". "Та ну…", – я не повірив одразу, що це може бути. "Так, – наполягає, – цілком серйозно. У нас танки". "У нас", тобто "в нього" – це буквально кілометри чотири від кордону з Росією. Я до останнього не міг повірити, що таке може бути. У все, що хочеш, міг повірити, тільки не в це. Потім уже пішли на роботу. Дивлюсь, тролейбуси не ходять, нічого не ходить.

-То Ви 24-го ще на роботу пішли?

-Так. Я ще не вірив, що це все насправді так. Сів за кермо й поїхав… на завод. Там мені повідомили, що зранку прийняла Верховна Рада воєнний стан, і все, ніхто не працює.

-Ви справді не вірили в реальність цього всього? Я, наприклад, була готова, за тиждень в Києві ходила з усіма документами. Чи говорили, думали в Харкові, що може бути війна?

-Взагалі!.. Ніхто!.. Про роботу здебільшого думали. Я чув, що десь числа дев’ятнадцятого, здається, якісь там навчання мають бути. Це смішно звучало. А потім якісь ультиматуми. Я Вам хочу сказати про відчуття: коли почалося, було враження, що я в кіно.

-Ви одразу вирішили залишити місто?

-Ні, аж ніяк! Дружина ще сім днів ходила на роботу. Вона працювала в супермаркеті, товар розкладала.

Тиждень під обстрілами. Може бути все…

-Як все-таки зважилися на від’їзд?

-Росіяни поступово добиралися ближче й ближче до нас. Дійшли до окружної, зупинились, простояли там кілька годин, одразу після бомбардувань розвернулися і поїхали. Але сутички на сутичках, і вибухи постійні… Якось віз дружину на роботу – числа четвертого це було – і за 50 метрів від авто розірвався снаряд… У тітки в будинку повилітали вікна. Ні опалення, нічого вже нема. Жили в коридорі всі дружненько так, на підлозі, на матрацах… У мене ліки закінчилися, і дістати ніде (дуже рідкісна хвороба)… Чого чекати? Помирати просто так, без зброї, без нічого не хотілось. Тоді я й вирішив: їдемо на Західну, до тітки.

-Довго їхали? Тяжко?

-Сьомого березня виїхали двома машинами на свій страх і ризик і через чотири доби тільки дісталися сюди. Поки їхали – потрапили під обстріл. То було на Холодній Горі, якраз прилетіло в завод чи що, я не знаю. Нам побило задню частину машини, в одній машині бак пробило. Правдами й неправдами доїхали, та й слава Богу. Сподіваємося, скоро все закінчиться.

-Зараз є зв’язок із близькими людьми? Знаєте, що там?

-У мене багато друзів і знайомих військових там. Брат залишився, зараз в окупації. Товаришу нещодавно дзвонив… Каже, росіяни почали забирати машини. У нього хотіли бус забрати під свої потреби. То він перерізав дроти, щоб той не завівся. То так машина і лишилася. А хто не знав, то в тих машини позабирали… Здебільшого великі машини відбирають. А ще друга мого вбили, то вчора вже поховали... Скоти, просто скоти…

Далеко від дому… Сум і спокій

За чотири – п’ять днів пан Олег із родичами подолали близько тисячі кілометрів. Тут, у безпеці, вони потроху повертають собі відчуття звичайного людського повсякдення.

-Рівне, Сарни, Рокитне – тихо, спокійно тут. Волонтери допомагають. Люди несуть все, що можуть. Уже відвик від вибухів. А вдома день починався о шостій ранку з вибухів – 10-15 канонад, в обід так само і перед ніччю. Поряд із нами електростанція, то по ній лупили і лупили. А ми постійно то в гаражі, то в дім, то в гаражі, то в дім… Для чого лупите, питаю? Ох, іроди! Іроди, одним словом…

Російські родичі. Цього знову не може бути…

-У Вас є родичі в Росії? Ви спілкувалися з ними?

-Так. Чоловік тітки в Москві живе, то навіть не вірить, що у нас це відбувається. Самій тітці я фотографії скинув, після того вона зі мною більше не спілкується.

Два роки тому сім’я тітки Олега відпочивала в Харкові. Того будинку, в якому ці люди насолоджувалися гостинністю родичів, вже немає. Зараз там "самі цеглини", руїни. Так захотів "русский мир"…

-Вона каже, що це все брехня, це все брехня. Капець, я в шоці. Справді вражений, як можна казати, що це брехня. Ну якби ж я був якийсь там сусід, а я ж рідна людина, двоюрідний племінник. І Ви вірите комусь, а не мені? Після того вже не спілкуємося. Уже три тижні.

Олег багато побачив горя за час війни, але, здається, зомбованість родичів його вразила ніяк не менше, ніж вирви від ворожих снарядів…

-Я закликав на мітинг, кажу, виходьте, ви що там, подуріли. А вони мені: "Что? Нет-нет, у нас все нормально, нам сказали, що там учения". Я їм: "Яке навчання? У нас пів району рознесло. Горизонт, П’ятихатки, Дергачі… Райони просто стерли з лиця землі. Для чого? Люди будували.. щось хотіли, мали якісь плани. У когось там було житло, а тепер нічого, пустка… Нічого, кущі та й все…"

У голосі мого візаві одночасно обурення, спантеличеність, гіркота, біль. Але пан Олег все-таки невиправний оптиміст…

-Ми жили собі спокійно, нікого не чіпали. Я знав, що завтра маю йти на роботу. Я сам на себе працюю, на мене працюють люди. А зараз повернемось в руїни, навіть не знаю, що, де і як... Ну нічого. Хай вони що хочуть роблять, що хочуть розповідають, мені все одно. Я знаю своє.

Ми переможемо?

-Як думаєте, хто переможе?

-Ми, звісно. Оце так запитаннячко! Я взагалі не розумію… [сміється]

-Багато з ким спілкуємося, деякі люди ображені…

-На що? Ні-ні-ні, ніяких образ. Ми найкращі, 100%. І наш Президент найкращий. Оцей дух, що зараз у всіх нас, таких людей не перемогти!

-Як Ви думаєте, війна довго триватиме?

-Гадаю, до кінця місяця.

-Є люди, які до останнього сидять на місці. Мовляв, "я на своїй землі, я нікуди не поїду". А є люди, які рятуються, не тікають, саме рятуються. Чи можете Ви дати якісь поради, як правильніше чинити?

-Я не тікав. Я до останнього не хотів їхати. І я б у житті не поїхав. Ми там хоч якусь користь, але приносили. Але зараз… У мене дуже рідкісна хвороба, одна людина на мільйон нею хворіє. З мене гірша допомога була б там. Лікарні в нас не працюють, ліків немає. І дістати я їх можу тільки тут. Сюди з Польщі багато медикаментів привозять. Яку користь я міг принести вдома? Ніякої.

-Нічого, все точно буде добре з такими людьми, як у нас.

-Так! Якби такого не сталося, то, може, б ми й не зрозуміли ціну дружби і нація не об’єдналась би.

-Ваша правда, нація стала дуже сильна.

-І що вони там казали, що у нас клоун [Президент], то хай такого клоуна ще знайдуть. Самі вони клоуни… У нього були всі можливості втекти…

-А Ви голосували за нього?

-Так. Я не через те, що фільм там подивився чи ще щось, а тому що він молодий. Сподівався, що він наважиться щось змінити. Щоправда, десь пів року тому, знаєте, було таке відчуття, що [Президент] не потягне. А на початку він вийшов і сказав, що нікуди не поїде, це його країна! Знаєте, це змінило погляд. Люди знову почали вірити в нього. Люди самі йдуть за ним. Люди самі йдуть, без призову… Чоловік двоюрідної сестри сам пішов у військкомат. Їх не призивають, вони самі йдуть. Я ось хлопцям на блокпосту казав: давайте кулемет, буду з вами стояти. А ті кажуть: "Нам своїх вистачає". Повірте, від повісток ніхто не ховається. Ось знайома сім’я, двоє діток. Жінка з дітьми поїхала, а чоловік лишився.

Коли переможемо, то…

-Усіх запитую і Вас також: "Що будете робити, коли це все закінчиться, коли вже повернетеся додому?"

-Хочу приїхати додому і лягти на своєму ліжку поспати. Потім хочу піти на роботу і зайнятися своєю справою. Уже місяць без неї... Як неприкаяний… Я б уже й зараз працював. Пропонував, що буду щось робити, адже в мене дві машини інструментів. Але нині в лікарні й робити мені нічого не дають. Сиджу, як у гостях.

-Зараз вже будете менше працювати, так?

-Ні, зараз навпаки будемо більше працювати, треба буде місто відновлювати! Будемо відбудовувати Харків! Ось до кінця тижня все закінчиться, вже збираємося їхати! Будемо брати молоток, цвяхи… Все буде добре!

-Без сумніву!

Софія Денисюк, Олена Харитоненко 

Фото:  Катерина Лащикова