Кулеметник позивний Професор: "Ми готові читати лекції і з окопів"

Автор: Тетяна Бодня

У мирному житті мій співрозмовник викладав адміністративне право в двох університетах і займався науковою роботою. Але після наступу росіян на Харківщині спочатку долучився до оборони університету, де розгорнувся оперативний штаб, а потім пішов добровольцем на фронт.

 Отримавши військову професію кулеметника в лавах Нацгвардії, не залишає своїх студентів. Хоч тепер професору доводиться читати лекції з окопів.

"НІЯКИХ "АСВАБАДІТЄЛЄЙ" У ХАРКОВІ НІХТО НЕ ЧЕКАВ. ЦЕ ДОВЕЛИ БУКВАЛЬНО ПЕРШІ ТИЖНІ ВІЙНИ"

– Ви до 24 лютого були в Харкові, викладали в кількох університетах і займалися науковою роботою. Росіяни вже в перші дні вторгнення намагалися захопити це місто. Де ви у цей час перебували?

– О п’ятій ранку 24 лютого мені подзвонили друзі й сказали, що місто бомбардують. Так я дізнався про наступ росії. Того ж дня всіх викладачів зібрали в Харківському університеті внутрішніх справ. Ті з викладачів, хто вирішив не евакуюватися, розгорнули оперативний штаб оборони університету. Ми там перебували постійно, спали і їли теж там. Починаючи з 24 лютого і до долучення до лав Нацгвардії, окрім педагогічної й наукової діяльності, я займався ще й волонтерством.

– Це ж не так легко було розгорнути штаб. Чого тільки вартувало в ті дні знайти мішки з піском…

– Начальником штабу був проректор університету Анатолій Миколайович Клочко, який усе й організував: пісок, мішки. Ми розділилися на чотири зміни й так чергували. Коли в Харків прорвалися росіяни, були в тирі й до оборони були готовими. Ніхто не панікував, не істерив і точно не планував здаватися. Ми були готовими прийняти бій і захищати університет.

– Чим збиралися оборонятися?

– У нас були пістолети Макарова й кілька автоматів.

– А де ви все це взяли?

– Майже всі атестовані поліцейські були, їм видавали зброю, коли вони заступали на службу.

– Ви теж атестований співробітник органів внутрішніх справ?

– Ні, я до 2015 року був атестованим працівником, а потім розатестувався, перевівся в університет і тут продовжив свою наукову діяльність.

– Росіяни до вас тоді дійшли?

– Вони зайшли з боку Салтівки, до нас не дійшли. Але всередині березня університет трохи постраждав від авіаудару. В одну з будівель поцілила ракета. Це був гуртожиток, де раніше жили студенти. На щастя, на ту мить людей там не було. Чотириповерхову будівлю зруйновано вщент.

– Запитаю у вас як у колишнього слідчого. Ті злочини, які вчиняють росіяни щодо мирного населення, правоохоронці зараз переважно кваліфікують за статтею "Порушення законів і звичаїв війни". Хоч якщо подивитися на те, що відбувається, то це більше схоже на терористичні акти. Адже вони знищують мирне населення, житлові квартали, лікарні, школи, дитячі садки. Можливо, правоохоронній системі варто інакше підійти до оцінювання таких злочинів?

– Так, вони не з військовими борються, як заявляють, вони ведуть боротьбу з мирним населенням. Один із прикладів – ракетний удар у торгово-розважальний центр у Кременчуці, через що загинули і зазнали поранення десятки людей. Це точно тероризм. Я просто шокований тим, що вони або замовчують те, що відбувається, або не кажуть правди. Наприклад, у Харкові зараз постійно страждає саме цивільне населення, обстрілюється, руйнується саме цивільна інфраструктура, про військові об’єкти загалом не йдеться. Ми просто залишаємося без будинків. Росіяни Харків постійно тероризують. Щоночі після дванадцятої тут "прильоти".

– Люди через це звечора не лягають спати?

– Так, чекають, куди прилетить, і тоді вже можна буде спати. Або спускаються у бомбосховища. У принципі, люди вже знають, що переважно бомбардують Салтівку, Олексіївку і Холодну гору. Та трапляється, що і в центр прилітає.

– А чому саме ці райони?

– Тому що, як я сказав, вони знищують мирне населення. Бо Салтівка – це найбільший район у Харкові. Окрім того, вони стоять відносно недалеко від Салтівки і Холодної гори. Тому саме з цих боків трощать місто.

Люди, які виїхали із Салтівки з початком повномасштабного вторгнення, не можуть повернутися досі, бо там дуже небезпечно. Всі райони більш-менш оживають, люди повертаються, а Салтівка і Холодна гора – ні, бо тут постійні прильоти. Мені шкода людей. У мене багато родичів і знайомих, які там живуть. Вони розповідають, що там відбувається. Я туди теж їздив, там є будинки, передовсім панельні, де наскрізні дірки. Якщо в такий будинок влучив снаряд, він може просто обвалитися. Тобто, фактично всі його мешканці залишаються без житла.

– Харків був, і судячи з заяв російської сторони, залишається однією зі стратегічних цілей. А які настрої були серед місцевого населення на початку війни? Там чекали на цих "асвабадітєлєй"?

– Ніяких "асвабадітєлєй" в Харкові ніхто не чекав. Це довели буквально перші тижні війни, коли вони прорвалися, а їх відразу розбили. Тут проукраїнське населення, ніяких проросійських настроїв не було. Без них у нас тут було все добре. Маємо чудового мера, хорошого голову облдержадміністрації. Вони дуже хвилюються за місто й область, їздять, спілкуються з людьми, чиї будинки постраждали від "прильотів" російських ракет, аналізують ситуацію.

Чому росіяни кажуть, що Харків для них стратегічна ціль? Бо Харків – це молодіжне місто. Тут багато університетів, це наукова столиця. Я викладаю в двох університетах, національному університеті імені В.Н. Каразіна й національному університеті внутрішніх справ, тому можу точно сказати, що в це місто приїжджають навчатися не лише звідусіль з України, а й з інших країн. Тут дуже багато наукових розробок, чимало харків’ян стали нобелевськими лауреатами, у них є учні, які нині вже викладають в університетах. Я вважаю, що росії цікавий Харків зокрема й через те, що тут такий величезний науковий потенціал.

– Але ж науковий потенціал, про який ви кажете, – це передусім люди, а росіяни ж нікого не щадять. Окрім того, руйнують усе вщент. Що потім робити з територією, де все зруйновано? У цьому ж немає логіки.

– Це ми з вами розуміємо, вони – ні. І чим далі цей процес у нас затягуватиметься, тим сумніше все буде для людей. Вчені точно не визнають насильства, вони перебазуватимуться в інші області країни й там працюватимуть над своїми науковими дослідженнями. Тому що той науковий потенціал, який у нас є, він справді цінний. І ніхто з моїх колег-учених точно не чекає, що хтось їх зараз прийде й захопить. Зрозуміло, що територіально університети будуть тут, але вони працюватимуть в інших областях, інших країнах. Працюватимуть на благо свого університету й України.

– Не вважаєте, що ці люди справді можуть виїхати з країни, і ми втратимо цей потенціал?

– Справді є ризик, що наших вчених залюбки заберуть в університети інших країн.

– Що потрібно зробити, щоб втримати їх у країні, адже це частина нашого майбутнього?

– Тут великий спектр чинників, які слід врахувати. Тому для початку ректорам варто проаналізувати проблеми, з якими зіштовхнулися люди. Наприклад, хтось залишився без житла. Розбили будинок, що вченому залишається? Можливо, варто надати йому якесь тимчасове помешкання в іншому регіоні. Наприклад, мер Харкова обіцяє, що люди, які втратили житло внаслідок агресії росії, отримають нові квартири. Але ж поки їм їх не дають, бо немає змоги взагалі щось будувати.

Варто продумати механізми соціального захисту молодих вчених. У них дуже маленька заробітна плата. Залишитися без житла з такою зарплатою дуже складно.

– А де ж його брати, це житло, в умовах війни?

– Зараз майже всі університетські гуртожитки порожні. В різних регіонах. Зокрема й там, де не ведуться бойові дії. Бо студенти навчаються дистанційно і здебільшого перебувають удома. Чому б тимчасово не надати прихисток молодим вченим там? Напевно, такі люди є не лише в Харкові, а й у Запоріжжі, Миколаєві й інших регіонах. Щоб вони жили в цьому гуртожитку, спілкувалися між собою і нікуди не думали їхати, бо розуміли, що вони важливі для країни так само, як вона для них. Війна рано чи пізно закінчиться. Я сподіваюся, що скоро закінчиться. Тому треба людям доносити думку про те, що всі труднощі тимчасові, спільними зусиллями ми з усім упораємося. Щоб молодь залишилася тут.

Знаєте, як кажуть? Розігнати просто, а от зібрати докупи вкрай важко. Так само – і з молодими вченими. Підготовка потребує чимало часу й зусиль. По собі знаю, що означає підготувати доктора наук, провести дослідження. Тому потрібно робити якийсь соціальний проєкт для молодих вчених і точно стимулювати їх залишатися в Україні. Й робити це треба вже зараз. Я спілкуюся з молодими вченими і чую від них, що вони замислюються над тим, що їм робити далі. Дехто з тих, хто вже виїхав, думає, чи варто їм сюди повертатися. Бо якщо у людини житло розташовано в районі Салтівки, вони просто не можуть туди приїхати, повноцінно жити.

До того ж, як ви бачите, зараз чимало європейських університетів активізувалися з приводу наших молодих вчених і пропонують стажування, стипендіальні програми, використовуючи це як один із механізмів, щоб залишити їх у Європі. А наше завдання – зробити так, щоб наші молоді вчені працювали на благо країни. Це завдання номер один, над яким урядові варто замислитися, не відкладаючи на потім.

Підготувати вченого зараз дуже затратно. Виходить, що ми підготували вчених, а тепер вони поїдуть у Європу. А хто відновлюватиме нашу країну, наші міста?

"ЗАРАЗ НЕ МОЖНА СТОЯТИ ОСТОРОНЬ І ДУМАТИ, ЩО "ЗАХИСТЯТЬ БЕЗ МЕНЕ"

– Яку дисципліну ви викладаєте?

– Адміністративне право.

– Нині окремі викладачі читають лекції, перебуваючи в окопах. Добре, що це дозволяють робити сучасні гаджети й засоби зв'язку. Також будете поєднувати військову спеціальність із викладанням?

– Командування у мене хороше, з зрозумінням ставляться до цього та дозволяють провести лекцію чи семінар, тому викладатиму за змогою. Зрозуміло, що в аудиторії робити це набагато комфортніше, та оскільки багато викладачів захищають країну на фронті, доводиться шукати інші формати. Ми готові читати лекції і з окопів. Головне, щоб наша молодь справді була в Україні.

– Доводиться зі студентами обговорювати теми чи питання, які у них виникають у зв’язку з війною?

– Зрозуміло, що ми дотримуємося тематичних планів, але війна справді внесла свої корективи. Ми все одно спілкуємося на тему війни, обговорюючи різні правові аспекти. Наприклад, що робити, якщо розбили будинок. Чи, скажімо, ситуацію, коли військові просять автомобіль. Або які права у військових, що стоять на блокпосту. Тому що ми з таким не стикалися раніше і про це не говорили, а зараз потрібно розуміти, як діяти з погляду юриспруденції у воєнний час, і все це розповідаємо студентам. Нині у кожного студента, як-то кажуть, своя історія, своя ситуація, і ми як викладачі намагаємося всіляко допомагати. Починаючи від гуманітарної допомоги й завершуючи юридичною.

– А яка військова спеціальність зараз у вас?

– Я пішов у Нацгвардію солдатом. За посадою – кулеметник.

– Важко професору бути рядовим в армії?

– Зараз ми всі рівні, незалежно від того, ким були до мобілізації. Ми всі – громадяни України. В якому б званні ти не був – сержант чи полковник, усе будується на взаємній повазі. Всі в рівних умовах, у всіх одне завдання, єдина мета – захистити країну.

До нас у бліндажі спускаються полковники, їдять ту саму їжу, що й ми. Скажу відверто, мене це все здивувало. Мені дуже приємно, що в армії таке ставлення до особового складу. Якщо буде таке ставлення до військових, ми переможемо й захистимо місто і країну. Бо наша сила зокрема й у тому, що ми єдині й дивимося в одному напрямі.

Тут чимало людей, які добровільно пішли до військкоматів, бо хочуть, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася.

Загалом я вважаю, що кожен чоловік має  обов’язок перед Батьківщиною, якщо він справді переживає і йому важлива Україна. Зараз не можна стояти осторонь і думати, що "захистять без мене". Важливий внесок у спільну перемогу кожної людини. Професура, інтелігенція, ідіть в армію! Тут нічого страшного немає.

На жаль, у суспільстві є певні стереотипи щодо харчування, умов несення служби, дідівщини. Я теж не знав, що мене тут чекає. Але всі ці стереотипи розвіялися. Людям це потрібно доносити. Треба вести відповідну інформаційну політику, розповідати людям про армію, а не ловити їх у парках, вручаючи повістки. Людина, яка не хоче служити, лише створюватиме проблеми. Якщо, наприклад, мені кажуть "Іди на позицію", я йду, тому що прийшов заради цього в армію. Якщо ти заганяєш людину в армію палицею, вона й країну захищатиме з-під палки.

Тут уважно ставляться до кожного. Тебе підготують, тобі розкажуть, що і як треба робити, з тобою поспілкуються, щоб з’ясувати, яка військова професія тобі підходить найкраще. Хтось може бути, як я, кулеметником, а хтось – займатися радіоелектронікою чи бути зв’язківцем.

Треба не лякати молодь повістками, а роз’яснювати це. Вони мають зрозуміти, що війна – це тимчасово, і чим скоріше ми об’єднаємося, захистимо країну, тим швидше дамо відсіч і закінчимо цю війну.

Моя родина і моє керівництво не знало до останнього, що я піду в армію, я їм подзвонив, коли сів в автобус, який нас уже віз від військкомату.

– Тобто вам не важко було адаптуватися в армії?

– Для мене – ні, бо я свого часу був курсантом, 4 роки прожив у казармі. Звісно, кулемет я до цього в руках не тримав, але розуміння, як усе працює, було.

Мені дуже сподобалися інструктори, які проводили навчання. Я сам професор, але щодня отримував військові знання, й це було настільки кайфово. Військових напрямів я не знав. Мені дуже сподобався курс підготовки. Кожен день був настільки насиченим, настільки цікавим…

Інструктори – це хлопці, які були на передовій, які воювали, тобто справді приїхали з фронту, а не якісь теоретики.

– Якщо буде ще один наступ на Харків, місто вдасться втримати?

– У ситуації, яка склалася нині, вдасться, ми щодня до цього готуємося. Ще раз повторюся, всі орієнтовані на захист своєї землі й перемогу над ворогом.

– Скажіть, Володю, у вас є мрія, яку ви б хотіли втілити в життя після перемоги?

– Найбільше хочеться миру і побачити доньку. Їй лише 1,5 року. Ми не бачилися вже понад п’ять місяців. Заради її майбутнього я тут.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"