Командир гранатометного відділення Артем Миронович: "Сподіваємося, що найближчим часом визволимо всю область, включаючи Херсон"

Автор: Тетяна Бодня

Українську армію, яка поступово і впевнено відвойовує раніше захоплені росіянами території на херсонському напрямку, не можуть зупинити ні псевдореферендуми, ні чергова мобілізація в рф. Бо на визволення чекають люди, які навіть в окупації мужньо протистоять ворогові. Хоч їм довелося пережити не менше жахіть, аніж в інших областях нашої країни, куди добралися окупанти, розповів в інтерв’ю "Цензор.НЕТ" командир гранатометного відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки у складі 57-ої окремої мотопіхотної бригади Артем Миронович.

До повномасштабного наступу рф мій співрозмовник був директором регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця", але вже 24 лютого поїхав у військкомат. Та оскільки йому там сказали чекати дзвінка, вирішив не гаяти часу й піти в тероборону, щоб захищати Київ. А вже за кілька місяців воював у складі ЗСУ на сході. Тепер же разом із побратимами виконує бойові завдання на півдні.

"ШВИДКО РОСІЮ МОЖУТЬ ПЕРЕМОГТИ ЛИШЕ САМІ РОСІЯНИ. ТІ, ЯКІ ЩЕ ЗБЕРІГАЮТЬ ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД, ЯКІ РОЗУМІЮТЬ, ДО ЧОГО ВСЕ ЦЕ ЙДЕ"

– В одному з відеозвернень президент подякував 57-й бригаді, в якій ви служите, за міцність і просування вперед. Він наголосив, що нині дуже важливий темп, з яким рухається наша армія. Як ви вважаєте, чи вдасться цей темп утримати? Й оскільки ви зараз воюєте на Херсонщині, на ваш погляд, як довго людям чекати визволення захоплених територій?

– Дуже зворушливо було почути від президента слова подяки, це надихає наших бійців на нові здобутки, на те, щоб рухатися вперед, визволяючи українську землю. А на цьому напрямку працює не тільки наша бригада, а й, наприклад, 56 й 61 бригади, є й інші. Й усі вони показують дуже гарний результат. І тільки спільними зусиллями ми можемо просуватися вперед, поступово звільняючи наші території.

Щодо планів зі звільнення, то нагадаю, що президент дав завдання звільнити Херсонську область, і ми його поступово виконуємо. Ми беремо приклад із бійців ЗСУ, які нещодавно завдяки контрнаступу звільнили окуповані території Харківщини. Це додає нам сил, ми бачимо, що це можливо, що ворог не такий страшний, і ми можемо це зробити.

– Але так швидко тут навряд чи вийде.

– Ми поступово рухаємося вперед, хоч і знаємо, що, за даними розвідки, ворог пересувається дуже швидко. Накопичує значні сили, не такі, як були на харківському напрямку. Нам дуже складно. Зараз виконуємо задачу зі звільнення окупованих населених пунктів на межі Херсонської й Миколаївської областей і просуваємося вперед.

Щодо термінів, то скажу вам так: ми дуже сподіваємося, що найближчим часом звільнимо всю область, включаючи Херсон.

– Як місцеві зустрічають? Які настрої, зважаючи на те, скільки часу люди прожили в окупації?

– Я дуже вдячний місцевим мешканцям, які нас не тільки радо зустрічають, а й допомагають усім, чим можуть. Запрошують бійців пожити в свої оселі, це дає змогу не скупчуватися в одному місці, надають можливість прийняти душ, а це, як ви розумієте, майже розкіш на фронті. І намагаються нагодувати (посміхається, – авт.).

Я вам без усіляких соціальних опитувань скажу: 99% людей вірять у ЗСУ і повністю підтримують Україну. Звісно, є поодинокі випадки "борців за рускій мір", але вони сидять тихо, не проявляють жодної активності, і їх швидко на деокупованих територіях виявляють правоохоронці.

Нам дуже допомагає те, що місцеве населення на нашому боці. Та і як може бути інакше? Це ж наші люди. Вони наша опора, наші крила, і завдяки їм ми будемо просуватися ще краще і швидше. Разом ми обов’язково переможемо ворога.

– Люди розповідають, що було під час окупації? Ви їх розпитуєте?

– Так, розпитуємо. Це тортури, знущання, рабство, мародерство. Все в "кращих традиціях руского міра". І на тлі всього цього вони могли повісити банер "Россия с вами. С Украиной навеки". Це цинізм вищого ґатунку. Місцеві такі банери палять, вони довго не висять. Користі вони точно ніякої не приносять. Це радше робиться для того, щоб рашистські пропагандисти могли показувати певну картинку в своїх сюжетах.

– Тобто люди їх палили, фактично ризикуючи життям?

– Так. Ще раз підкреслю, підтримки від місцевого населення окупанти на цих територіях не мали. Перебуваючи в окупації, люди об’єднувалися проти ворога, висловлювали свої думки. На жаль, через це справді втрачали життя.

– Ви сказали, що було рабство. Що ви мали на увазі?

– За моєю інформацією, окремих жителів змушують працювати на окупантів. Зокрема, робити захисні споруди, готувати їжу, обслуговувати їх у побуті, наприклад, прати речі. Це не добровільно. Людей під дулом автомата змушують це робити.

– Чи можуть якимось чином вплинути на ситуацію псевдореферендуми, організовані росією? Вони ж це зробили не просто так. Напевно на якомусь етапі почнуть розповідати про напад на росію. Чи може це зупинити українську армію?

– Ні, тому що й Україна, і весь світ знає, що ці території українські. І жоден псевдореферендум цього не змінить. Тому ми ніколи не визнаємо ні анексію Криму, й не вважатимемо окуповані території Луганської і Донецької областей російськими. Як і нові території, які через ці фейкові референдуми "увійдуть" до складу росії.

Це жодним чином не зупинить ні українську армію, ні підтримку НАТО, про що вже заявив представник цієї організації.

– На що тоді всі ці дії путіна розраховано, як вважаєте?

– Ці показові псевдореферендуми розраховані на те, щоб путін отримав додаткову підтримку в росії, тому що він і його оточення втрачають важелі управління державою, вони розуміють, що все важче й важче далі продовжувати "триденну" війну, яка вже триває восьмий місяць, якщо рахувати тільки з лютого.

Ви ж бачили ці заяви, що вони мобілізують 300 тисяч чоловік, і водночас кажуть, що офіційні втрати – 6 тисяч. Вже й росіяни розуміють, що не отримують правдивої інформації. Бо якщо втрачено шість тисяч, то навіщо мобілізовувати в 50 разів більше? Хоч і така кількість мобілізованих недосвідчених бійців ніяк не допоможе російській армії.

З іншого боку, візьмемо нашу українську армію, яка вже має досвід з АТО. У майже півмільйона бійців є бойовий досвід, бо ж усе почалося ще з 2014 року. Порівняти наших воїнів із російським "гарматним м’ясом" неможливо. Тому втрати у них будуть колосальними. І таким чином ми розраховуємо на те, що цією мобілізацією, цими псевдореферендумами путін оберне все не на свою користь, і росіяни нарешті зрозуміють, що їм елементарно брешуть, і з цим щось треба робити. Швидко росію можуть перемогти лише самі росіяни. Ті, які ще зберігають здоровий глузд, які розуміють, до чого все це йде.

Окрім того, обмеження пересування росіян по країнах ЄС додадуть ще більше напруги політичному керівництву росії, й вони не зможуть надалі ефективно керувати державою.

– У росії багато років усе базувалося на страху й залякуванні. Тому, можливо, ті, хто не встигне зараз виїхати, знову під дією пропаганди почнуть співати дифірамби владі й підуть в армію, щоб з нами воювати.

– Під дулами автоматів вони підуть на війну, але наслідком буде високий відсоток випадків дезертирства й непокори, бо вони розуміють, що воюють ні за що. Вони на чужій землі, їх примушують воювати за амбіції путіна. Вони нічого так не досягнуть, тільки ще більше їхня держава впаде в рецесію. Тому що майже весь світ вже відвернувся від росії, окрім деяких африканських країн.

"ПЕРШІ ДНІ СПАТИ НА ЗЕМЛІ ДУЖЕ ВАЖКО, А ПОТІМ ТИ ЗВИКАЄШ, СПРИЙМАЄШ ЦЕ ЯК НЕВІД’ЄМНУ СКЛАДОВУ ВИКОНАННЯ СВОЄЇ ЗАДАЧІ"

– Поговорімо про вас. Ви до повномасштабного наступу росії не мали бойового досвіду?

– Так, у мене не було раніше бойового досвіду.

– Як опинилися в ЗСУ?

– Зранку 24 лютого, коли вже було зрозуміло, що почалася війна, по мене, як завжди, заїхав водій, щоб їхати на роботу. Але я йому сказав, що поїдемо у військкомат, бо рішення для себе я вже прийняв. Він питає: "Шеф, ви дурний?" Але команду виконав, ми поїхали у військкомат. І коли приїхали, там уже було десь чоловік із 500. Всі вже в уніформі, зі зброєю. А я був у звичайному діловому костюмі з портфелем. Тому поїхав додому перевдягнутися. А коли знову повернувся і написав заяву, сказали очікувати на дзвінок. Я не мав жодного сумніву в тому, що вчиняю правильно. Й навіть зараз не шкодую, що це зробив.

А оскільки з військкомату не дзвонили, залишив посаду топ-менеджера "Укрзалізниці" і записався в тероборону. Спочатку ми забезпечували охорону нашого району – це житловий масив Виноградар, а потім, коли вже стало відомо, що ЗСУ відбили всі атаки на київському напрямку, зрозуміли, що ворога тут чекати не варто, й вирішили бути більш корисними на гарячих напрямках. І ми самостійно, добровільно поїхали першою групою із 40 чоловік мобіків, як нас тоді називали, в Лисичанськ. Того ж дня нас зарахували до лав ЗСУ, видали зброю, амуніцію. А наступного дня ми вже пішли на бойове завдання. На жаль, не всі хлопці вийшли, були втрати, бо тоді ми ще не мали досвіду. Зараз досвід уже суттєвий і так просто нас не візьмеш, бо навчилися вести бойові дії в різних умовах.

Після Лисичанська була ротація, а потім інші напрямки. Тепер от воюємо на півдні й надалі виконуватимемо завдання, які нам поставить командування щодо пересування вперед, утримання позицій тощо.

– Коли приїхали в Лисичанськ, ніхто вам із професійних військових не казав чогось на кшталт репліки вашого водія?

– Ні, туди люди їхали добровільно тисячами, ніхто б не витрачав на такі розмови часу. Деякі жінки, які нас оформлювали, плакали, бо розуміли, що не всі повернуться. Та всі ж оптимісти і вважали, що це трапиться, як то кажуть, не зі мною, але на війні так не буває. Тому втрати у нас є, але ці втрати ніяк не можна порівняти з втратами росіян, яких ми "задвохсотили" набагато більше.

– Для нас кожне людське життя – величезна цінність. Тому ми переживаємо за кожного нашого загиблого воїна, співчуваємо, допомагаємо їхнім родинам. В цьому теж наша відмінність від росіян.

– Так, кожну втрату ми теж з побратимами переживаємо особисто, організовуємо похорон, надаємо допомогу родичам. Ми відчуваємо це так болісно тому, що стали вже великою сім’єю. Скажу за себе. Люди, з якими познайомився на війні, стали моєю другою сім’єю. Не уявляю, що робитиму без них, бо ми щодня спілкуємося, спимо в одній палатці, разом їмо. Це вже брати. Цим, ви праві, ми і відрізняємося від росіян, тому що боремося за свою землю, за своїх людей, а вони за гроші.

– І певну можливість продемонструвати силу. Бо коли я питаю правоохоронців, який мотив і логіка у масових вбивствах мирного населення, в тортурах, навіщо росіяни це роблять, вони радять не шукати в цих діях логіки.

– Демонстрація сили, комплекс Наполеона. Маленькі люди прагнуть найбільшої уваги. І навіть невелика непокора викликає у них агресію. І єдиний засіб виплеснути цю агресію – це вбити, принизити, катувати і т. ін.

Ми вже знаємо, що трапилося в Ізюмі, Бучі, Ірпені. Братські могили, в яких поховано навіть дітей. Цього ми ніяк не зможемо простити.

– Ви сказали, що в перші тижні наступу рф були у складі тероборони на Виноградарі у Києві. Тобто тоді, коли був "приліт" у ТРЦ "Ретровіль". Далеко перебували від цього місця?

– Ми тоді були на нічному чергуванні десь за триста метрів від місця вибуху і через кілька хвилин всередині. Це був жах. Дуже багато поранених. Ми допомагали постраждалим, виносили їх на повітря, керували швидкими, щоб вони могли найефективніше спрацювати в цій ситуації.

Після цього випадку стало зрозуміло, що скупчення не лише військових, але й цивільних – це дуже небезпечно. Навіть коли йдеться про такі місця, як торговий центр. І те, що сталося потім у Кременчуці, ще раз це довело.

Загалом сумно, що російські військові не воюють з українськими напряму, а б’ють артилерією і ракетами по цивільних. Вони бояться прямого зіткнення з військовими, бо знають, що відповідь буде дуже жорсткою. Цивільні люди не можуть їм так відповісти і сподіваються на ЗСУ, і ми робимо все, щоб виправдати сподівання наших людей.

– З огляду на дії росії, усі добре розуміють, що зима буде складною для цивільних, і росіяни докладуть для цього максимум зусиль. Тому й готуємося, як можемо. А як на фронті готуються військові?

– Ми повністю забезпечені амуніцією від ЗСУ, зимові одяг і взуття є. Нагадаю вам трохи історії. Наступ на москву в 41-ому було зупинено взимку. Тому захисникам завжди легше оборонятися. Ті позиції, які в нас є, ми в жодному разі не віддамо. А захоплені території будемо визволяти поступово. І зима для солдатів – це просто пора року. Так, буде важко, трохи холодно, але задача є, техніка працює і при мінусовій температурі, а військові воюють навіть за екстремальних перепадів температури. Тому ми не боїмося цієї зими, це буде тільки на нашу користь.

– Як думаєте, скільки ще триватиме ця війна?

– Сподіваємось, що закінчиться швидко, та якщо вона вже триває понад 200 діб, а мала б, за планами диктатора, тривати три дні, то ми вважаємо, що це займе певний час. Я впевнений, що навіть вище командування не знає, скільки це ще триватиме. Якщо ми будемо пересуватися такими темпами, як на харківському напрямку, то, звісно, зможемо усе закінчити швидше.

Але нагадаю, що на харківському напрямку була блискавична операція, тому що ворог не був готовим, він не чекав, що так може статися. Це було геніальною підготовкою командування, аби все звільнити. Зараз ворог також добре вчиться на своїх помилках, готує форпости, лінію оборони, яку нам треба буде зламати, перейти і їх знешкодити.

– Вони там уже тривалий час, за який могли багато чого побудувати і добре закріпитися.

– А у нас є "Хаймарси", які б’ють із влучністю до одного метра. І це дуже нам допомагає. Коли хлопці з "Хаймарсів" стріляють, ми розуміємо, що через 30 секунд буде мінус колона ворожої техніки. За допомогою західного озброєння ми дуже впевнено просуваємося вперед, тому що відрізаємо їм шляхи логістики, евакуації, і судячи з радіоперехоплень рашистів, вони в паніці, бо знають, що щосекунди можуть отримати залп "Хаймарсів" чи їхніх аналогів. Вони усвідомлюють, що ті форпости, які в них є, ніяк не допоможуть їм утримати позиції.

– Від чого довелося відмовитися на війні топ-менеджеру "Укрзалізниці"? У вас же були звички, певний спосіб життя, підтримувати які дозволяв соціальний статус і заробітна плата? Є щось, без чого найважче?

– Мабуть, душ. Буває, що в умовах бойових дій ти його не можеш прийняти тижнями. Коли було тепло, то раділи, якщо на шляху траплялися річка чи ставок. Тож, повторюсь, ми щиро дякували місцевим з деокупованих територій, які дозволяли нам приймати душ у них вдома.

Так, я звик до комфортного транспорту і комфортного побуту, та все це залишилось у Києві. А загалом людина до всього звикає (посміхається – авт.). Перші дні спати на землі дуже важко, а потім ти звикаєш, і все це стає на рейки, ти сприймаєш це як невід’ємну складову виконання своєї задачі. Тож це жодним чином не впливає на бойовий дух чи виконання завдань.

– Зараз у ЗСУ люди, які в мирному житті мали різні професії й різний соціальний статус. Наскільки все це відчувається у взаємовідносинах, чи впливає якось на поведінку людей?

– В "Укрзалізниці" я мав посаду, військовий аналог якої – генерал-лейтенант. У ЗСУ прийшов солдатом і виконую функції солдата, але з певним розширенням, бо мій менеджерський досвід, моя телефонна книга з багатьма контактами дають мені змогу вирішувати дуже багато питань, щоб допомогти нашому спецпідрозділу й нашому батальйону, і я це використовую, тому що хтось забезпечує додатковою амуніцією, додатковим харчуванням, засобами зв’язку, автомобільною технікою. Я дуже вдячний нашим волонтерам, які досі виконують дуже важливе завдання, вони щотижня надсилають нам нові посилки з касками, тепловізорами, дронами й іншими необхідними речами. З початку війни я через знайомих волонтерів привіз у військову частину товарів і амуніції на декілька мільйонів гривень. А уявіть собі, скільки таких бійців ще допомагають нашій армії.

Від держави ми отримуємо найнеобхідніше: озброєння, одяг, взуття, медичну підтримку, а всі додаткові, як ми називаємо, плюшки, доводиться шукати на стороні, й волонтери нам із цим дуже допомагають. Тому велика подяка тим волонтерам, які ще не припинили вірити в ЗСУ й допомагають. Завдяки їхньому ентузіазму ми будемо забезпечені всім необхідним.

– Час від часу складається враження, що донатить вся країна. Бо люди це роблять досить часто, і про це пишуть в соцмережах.

Скажіть, Артеме, якщо повернутися до побуту, що б ви порадили людям, які прийдуть після вас? До чого їм треба бути готовими? Може, щось врахувати, чого ви не врахували, коли їхали на фронт?

– Кожному мобілізованому солдату, що прибуває, потрібно мати з собою змінний одяг, спальник, каремат і деякі предмети побуту. Рештою побратими і волонтери їх забезпечать. Тому тільки бажання захищати Україну, стати членом команди, нашого братства. Ми всі стоїмо один за одного, жоден солдат не залишиться осторонь і отримає все необхідне.

"ЛУКАШЕНКО НАМАГАЄТЬСЯ ВСИДІТИ НА ДВОХ СТІЛЬЦЯХ ОДНОЧАСНО. ВІН ДОБРЕ РОЗУМІЄ НАСЛІДКИ ЦИХ БОЙОВИЇ ДІЙ, ЯКІ ЗРОБИВ ЙОГО ПОПЛІЧНИК ПУТІН"

– Чи обговорюєте ви з побратимами можливий напад з боку білорусі, адже це буде ще один фронт? І чи вірите тому, що періодично заявляє лукашенко, про те, що білорусь не воюватиме?

– Я вважаю, що лукашенко намагається всидіти на двох стільцях одночасно. Він добре розуміє наслідки цих бойових дій, які зробив його поплічник путін. Він розуміє, що всю цю армію путіна розбивають, у них немає шансів на наступ на нові території, і якщо він посилатиме своїх людей, це буде стовідсотково загибель, тому що ЗСУ вистачає на оборону всієї України. Сил вистачає, людей вистачає, дуже вмотивованих. Тому, як на мене, він не віддаватиме наказ про наступ.

– Яку ви зараз маєте військову спеціальність?

– Командир кулеметного відділення. Це сержантська посада. І зараз проходитиму курси сержантів, щоб отримати сержантське військове звання. Не думаю, що надалі варто гнатися за військовими званнями, тому що це займає тривалий час, а у нас є мінімальні задачі, які ми маємо виконувати step by step.

– Який бій на цій війні був для вас найважчим фізично чи психологічно?

– Це було у червні в Лисичанську, коли за один день у бою загинуло й було поранено 16 моїх побратимів. Коли ми допомагали вивозити поранених, уся машина була в крові, її потім неможливо було відмити. Багато хлопців тоді втратили кінцівки. Було важко дивитися на те, як вони віддають життя і здоров’я, бо хтось вирішив заявити про свої імперські амбіції.

Ми всі добре розуміли, на що йдемо, коли їхали тоді на схід. Що можна загинути, отримати важкі поранення. Та це жодним чином не збиває нас із нашого шляху, а такі бої додають нам ще більше сил і злості, щоб помститися. Не випадково на емблемі нашого підрозділу вовк. Це звір, якого не можна залякати, він іде до кінця.

– На своїй сторінці у "Фейсбуці" ви опублікували відео одного з бійців, який грає на гітарі й співає. Класно співає. Як колись класно співав у телевізійному проєкті "Україна має талант". Розумію, що такі хвилини психологічного перезавантаження важливі на фронті. А що ще окрім музики допомагає переключитися після боїв, тривалих походів?

– Найкраще перезавантаження – це просто посиденьки з балачками біля вогнища, коли всі збираються разом, обмінюються думками, діляться своїм досвідом, будують плани. Всі в такі миті оптимістично налаштовані, це об’єднує і допомагає перезавантажитись.

– А про що говорите?

– Про те, як минув бій, що треба було зробити і що зроблено. 99% наших балачок – це про війну.

– На війні про війну. Це ж яка психіка витримає. Може, варто якось розбавляти іншими темами?

– Якщо хтось починає про побут, то вже на наступному реченні хлопці переходять знову на військову тему.

– Обговорюйте хоч іноді кулінарні рецепти. Я жартую, звісно, але ж хочеться, щоб у вас були бодай якісь умовні паузи і змога перезавантажитися.

– Слухайте, так саме ці розмови про те, що ми зробили і що могли зробити, найкраще нас і перезавантажують. Ми аналізуємо кожний бойовий вихід, робимо, як кажуть, роботу над помилками. І враховуємо все це, коли рухаємося далі.

– Книги вдається читати?

– Ні, на це бракує часу.

– Ви сказали, що найважчим був бій, коли чимало побратимів загинули чи дістали важкі поранення, втратили кінцівки. Я говорила з хлопцями, які попри такі поранення все одно хочуть повернутися на фронт. А процес лікування, реабілітації в такому разі складний і не завжди доступний. Можливо, вже зараз варто думати про те, щоб запустити відповідні медично-соціальні програми для людей, які зазнали  таких поранень?

– Вони є і гарно працюють. Це допомога наших західних друзів. Наприклад, один із наших бійців, який зазнав дуже важких поранень, зараз лікується у Німеччині. Також через волонтерські організації ми домовляємось про лікування наших бійців і встановлення протезів у Сполучених Штатах. Ми своїх бійців не кидаємо, допомагаємо як можемо. І тут ще раз хочу подякувати нашим волонтерам, які беруть на себе цю відповідальність, весь документообіг, щоб найшвидше бійці могли поїхати в дружні країни й отримати необхідне лікування.

– Але треба вже думати і над державними програмами. Скажіть, Артеме, а серед ваших розмов біля вогнища про війну бувають хоч іноді про те, що робитимете після перемоги? Бо війна все одно міняє кожну людину. І коли ви повернетеся, світ, в якому ви жили до цього, видаватиметься трохи іншим. Можу таке припускати, бо неодноразово чула від тих, хто воював на Донбасі в 2014-2015 роках.

– Усі хлопці мріють лише про одне – потрапити додому, обійняти близьких і забути назавжди, що таке лихо колись траплялося з Україною. Оце наш найкращий план, він один для всіх. А вже побут, повернення до роботи, соціальних стандартів, які були до війни, – це все потім, воно зараз на другому плані. Для нас найважливіше – зупинити цю війну, здужати нашого ворога і повернутись додому, визволивши українську землю від ворога до останнього клаптика.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"