Піхотинець Володимир Москаленко: "Артилерія - найбільша біда і найбільша розрада піхоти"
У заголовку до цього інтерв’ю ми представили його героя як піхотинця, хоча насправді визначитися було складно. Останні 8-10 років років Володимир Москаленко – журналіст, політик, громадський діяч, помітна фігура у суспільно-політичному житті Запоріжжя.
З військовою ж ідентифікацією ще складніше, бо з 2014 року, коли Володимир пішов на фронт у складі батальйону "Волинь", все змінювалося, як у калейдоскопі. Слово самому Москаленку:
"За першим своїм військовим фахом я, наприклад, - артилерист-самохідник. Але артилерист я у минулому – бо змінив вже кілька військових фахів. Тому можу святкувати і День територіальної оборони, і День сержанта, і День добровольця, і День захисника і захисниці України, і День протиповітряної оборони, і День протиповітряної оборони сухопутних військ, і День піхоти. Загалом кількість моїх військових свят перевалює за десяток (сміється). І сьогодні можу говорити про артилерію з точки зору піхотинця".
- Зараз ви вдома, але нещодавно були у військовому шпиталі. Як туди потрапили з-під Авдіївки?
- Це був важкий, практично передінсультний стан. Мені вже рочків трошки є, І коли медик нашого підрозділу поміряв мені тиск, після того, як до нього звернувся після чергування, було 220 на 120. Плюс постійний тупий біль у серці. Так що нічого героїчного.
- Зрозуміло. З таким тиском серйозно не повоюєш.
- Коли такий стан, фактично ти перетворюєшся на тягар, який треба комусь тягти, крім усього іншого…
- Як далеко був ворог?
- Від нашої позиції - близько кілометра.
- Коли ви ще були там, яким був характер бойових дій під Авдіївкою?
- Важко дати якесь чітке визначення. Бо ситуація мінялася від затишшя до інтенсивних бойових дій дуже швидко. Та завжди це був один із найгарячіших, найскладніших напрямків. А зараз – тим паче.
- Які підрозділи стояли з ворожого боку?
- Не знаю точно, щоб говорити напевно. З того, що мені було відомо,- підрозділи так званої ДНР.
- Зі свіжими мобіками ви ще встигли зіткнутися?
- Ні, адже в РФ " часткова мобілізація" почалася, коли я вже вибув.
- Цю війну небезпідставно називають війною артилерії. Один ваш колега, артилерист Олександр Комаров, в інтерв’ю мені сформулював так: "Якщо спробувати описати, в чому полягає наша робота, я би сказав: стріляй, ховайся і стріляй знову. Тобто йдеться завжди про те, що ти маєш убезпечити себе від зворотного вогню. Тобто стріляй, тікай і стріляй. І бий влучно, звісно".
Погоджуєтеся з таким визначенням?
- Безумовно. Так і є. І так було раніше, скажімо у 2014-15-му. Але зараз все значно інтенсивніше, щільність застосування артилерії надзвичайно велика. Особливо на ключових напрямках. Це і найбільша проблема для піхоти, і, водночас, найбільш для піхоти розрада.
- Давайте по порядку.
- Найбільша проблема – зрозуміло – це ворожа артилерія. На початках це було дуже важко. Щільний і надщільний ворожий мінометний вогонь, якому практично нічого було протиставити. Обстріли, які безперервно, монотонно тривають по кілька годин. Потім почало ставати трошки легше, коли почала з’являтися наша артилерія. Більш сучасна в тому числі. І щільність почала зростати, коли на певних ділянках з’явилися, наприклад, "три сокири". Так між собою військові називають "імпортні" 155-мм гаубиці М777. Цифра сім графічно нагадує сокиру, от вам і "три сокири".
Так от, коли "три сокири", та й інші системи з’явилися на різних напрямках, то війська це дуже добре відчули.
Що там вже говорити про такі системи як Himars… І стало легше, якщо цей термін можна використовувати при розповіді про бойові дії. Єдине, на що, напевно, може нарікати піхота, - це на швидкість нашої відповіді. Інколи доводилося чекати, чекати і чекати.
- А від чого залежить зараз швидкість відповіді?
- Від наявності на цьому напрямку достатньої кількості нашої артилерії. Просто від її наявності.
- і від аеророзвідки, яка наводить і коригує.
- Так. І це те, що відрізняє цей етап війни від попередніх. Значно виросла вагомість і частота застосування. Фактично це безперервне застосування безпілотних літальних апаратів, якими оперують війська на лінії фронту.
- У 2014-2015, коли ви починали воювати, такого навіть і близько не було?
- Звичайно. Це було щось екзотичне, щось таке, про що ми десь читали чи чули. За весь період 2014-15 років біля позицій, де я перебував (Горлівка і Світлодарська дуга), я лише одного разу бачив наш безпілотний літальний апарат. Хлопці під’їхали, запустили, він пів годинки політав. На той момент це було фактично аматорство, рідкість і дивовижа.Та й інтенсивність використання порівняно з сьогоденням була настільки мізерна, що не варто було навіть брати до уваги. Лише фотографії і невеличкі фрагменти, переважно фото для розвідки, просто фіксація. Грубо кажучи, скріншоти. Це те, що було в розпорядженні та й то на вищому рівні, а на рівні піхотного батальйону про таке можна було лише мріяти.
- А сьогодні?
- Сьогодні бачив, як працюють хлопці, які опікуються дронами. Це практично безперервне перебування в повітрі, відстеження цілей, обстановки і в режимі реального часу передача сигналів і команд на пункти управління, керування боєм. Фактично це прямий зв'язок із командуванням частини і в режимі реального часу отримання командуванням картинки поля бою. Тому відповідно це все вийшло на перший план. Ці засоби фактично стали очима підрозділу. Якщо раніше це було по карті і лише приблизні напрямки, то сьогодні це реальна картинка місця, яке дронщики спостерігають зараз. Відповідно швидкість реагування командування, людини, яка керує боєм, яка приймає рішення, зросла неймовірно. А ще це обопільно. І з нашого боку, і з боку ворога. Тому вага сьогодні оцих засобів надзвичайна. І зв'язок їх з артилерії є безцінним.
- Якщо комплексно говорити про ситуацію на Донбасі - які сильні сторони у росіян і які наші сильні сторони?
- Найголовніше, що я хочу зазначити: за всіх обставин, за всіх успіхів, в жодному разі ніколи не можна ворога недооцінювати. Це перше правило, якого, я сподіваюсь, вчать у військових навчальних закладах. Ніколи не недооцінюйте ворога.
Отже, сильні сторони росіян. По-перше, кількість - яка інколи сама по собі стає якістю. Це кількість живої сили. Кількість артилерії, бронетехніки - порівняно з нашими можливостями. У них на початковому етапі була величезна кількість боєприпасів. Невичерпна. Порівняно з нашим це були просто неспівставні цифри. Ми ж пам’ятаємо, скільки артскладів в Україні злітали в повітря, Починаючи з Новобогданівки у 2004 році. З огляду на сьогодні важко повірити у випадковість тих вибухів.
- Зараз ми бачимо зміну акцентів у цій ситуації. Є інформація, що начебто росіяни вже снаряди замовляють у Північної Кореї. Та й на херсонському напрямку кажуть, що інтенсивність вогню росіян набагато менша.
- Знаєте, мені здається, що невичерпність, порівняно з нашими ресурсами, цього запасу зіграла з росіянами злий жарт. Їм здавалося, що у них стільки боєзапасу (і вони ось-ось нас передавлять), що вони цей боєзапас використовували без огляду на якусь раціональність, ощадливість. І зараз я б не хотів передчасно радіти - але багато хто відзначає, що якість боєприпасів, які проти нас використовують, помітно впала.
- Справді?
- Так. Купа нерозірваних снарядів, мін, які просто падають і не вибухають. У майбутньому вони стануть, безумовно, величезною проблемою, ці нерозірвані боєприпаси. Але зараз їх можна помітити дуже часто. Що, з моєї точки зору, говорить про те, що вони піднімають зі зберігання боєзапас уже зовсім не тієї якості, що на початку цього етапу війни. Тому вони і гребуть заміну у Білорусі, Північній Кореї, по всьому світу. Наскільки мені відомо, інколи "спеціально навчені люди" - наші і їхні - конкурували між собою на світовому ринку боєприпасів, особливо 152 калібру, коли намагалися вигребти де завгодно. Я так розумію, що працювали наші фахівці, які знаходили місця, де можна купити - і при цьому стикалися з росіянами. Не прямо, але опосередковано. Полювали за одними і тими ж обсягами боєприпасів, в одних і тих же місцях.
- Хотів спитати вас от про що: чи на цьогорічному етапі війни вам доводилося стикатися з саботажем російськими військовими команд згори? Ну, ніби свідомо на нашу користь?
-Особисто мені – ні. Рівень сержанта дещо не той, аби судити про таке. На такі теми охоче поговорять експерти чи "експерти".
- Повертаючись до сильних сторін, наших і росіян. У них, наскільки відомо, досить вміло працюють підрозділи з радіо-електронної боротьби. У росіян непогана школа РЕБ, у яку вони вкладалися.
- Да, з боку росіян було приділено цьому велику увагу. І вже широко використовувались достатньо сучасні на цей момент системи - наскільки дозволяла їхня промисловість до введення санкцій. У них цього було просто більше. Україна, на жаль, не мала подібного в потрібних обсягах. Чи, швидше, не могла собі такого дозволити і не лише з об’єктивних причин. А й через банальне нехтування подібними засобами.
- Так, і зараз нам доводиться перебудовуватися на ходу.
- Да, дуже швидко. І тут вже ми переходимо до наших сильних сторін. Українські військові надзвичайно креативні і швидко орієнтуються, приймають рішення при зміні ситуації, при появі у ворога того, чого у нас немає. Згадаємо ті ж так звані іранські "ударні мопеди" і швидко знайдені способи протидії їхньому масованому використанню.
Значна кількість російських установок була знищена саме завдяки вмінню наших артилеристів і ракетників. А коли вимикаються наші РЕБ-ки на якійсь ділянці, тоді значною мірою російська перевага нівелюється.
- Поговорімо ще про артилерію. Ваш друг і колега по артилерії Олександр Єрмаков в інтерв’ю Цензору розповідав, як це у них працює. Зранку виїхали на локацію. Мінімум людей про це знає, звичайно. Відпрацювали. Швиденько перемістилися на іншу локацію, щоб не накрила ворожа артилерія. Знову відпрацювали. Знову перемістилися…
- Сьогодні і завжди для артилеристів швидкість "перекату"– це ключове. Бо, з моєї точки зору, нинішній етап війни характеризується тим, що на лінії фронту, не дивлячись на інтенсивність бойових дій, все одно залишається багато "джерел", які можуть сигналізувати про появу артилерії в тому чи іншому квадраті. Як з нашого, так і з їхнього боку. Оце одна з проблем. Якщо у 2014-15 роках вдавалося фільтрувати територію, і вона була закрита для чужих очей, то сьогодні з нинішніми комунікаційними можливостями навіть у непомітного "пересічного громадянина" це робити складніше. Плюс до всього, ведеться розвідка і стеження за найменшим сигналом, який подає чи то телефон, чи то планшет, чи ще щось. Усе це дозволяє достатньо швидко вирахувати місце, звідки стріляє артилерія, чи, скажімо, керуються дрони. Тому артилеристам життєво необхідно треба бути ще швидшими, ще ретельнішими, ще скритнішими і хитрішими.
- І до того ж, не забуваймо, скільки вже триває війна. Обидві сторони вже дуже досвідчені, набили руку і відчувають одна одну як себе.
- Так, з обох боків накопичений сучасний досвід, якого не мають інші армії. Тому ми і говоримо, що не можна недооцінювати ворога. Російська артилерійська школа достатньо потужна. Кілька спеціалізованих вузів у них існує, які випускають якісних фахівців. Інша річ, що ми навчилися їх перемелювати. І сьогодні вже можна говорити про протистояння двох артилерійських шкіл…
- Зараз ворог винщує ракетами та безпілотниками українську критичну інфраструктуру. Серед його головних цілей – ваше, Володимире, рідне Запоріжжя. Як місто справляється з труднощами, логістичними і психологічними?
- Місто звикло жити в режимі швидкого переходу від повітряної тривоги до її відбою і в зворотному порядку. Місто відчуває цей терор, який розгорнутий саме проти цивільного населення. Це відбивається і на режимі роботи бізнесу, промислових підприємств, органів влади, і на самопочутті, самовідчутті людей. Тому що постійно перебувати в напрузі – "прилетить чи не прилетить" - це надзвичайно важко і виснажливо для людини. Особливо для цивільної.
У міру сил місто справляється з наслідками ракетних атак. Кілька останніх за часом епізодів продемонстрували просто фантастичну самовіддачу людей, здатність до самоорганізації. Уявіть: коли виникла необхідність прибрати завали в місцях руйнування, де були влучання, людей відгукнулося стільки, що працівникам ДСНС довелося просити частину людей: мовляв, немає зараз вам місця працювати. Стільки було запоріжців, готових цілодобово працювати на розборі цих завалів, допомагаючи надзвичайникам.
- Очікували такого від рідного міста?
- Чесно кажучи, не очікував. Ні, я знав, що такі люди є у кожному українському місті і був упевнений, що вони відгукнуться на чужу біду. Але що буде так масштабно – цього я не очікував. І був надзвичайно зворушений тим, як, не чекаючи офіційних повідомлень чи закликів, за допомогою сучасних засобів комунікації, буквально за пів години збиралися такі групи людей, які мало не голими руками готові були це зробити. Відповідно, тут же підтягувалися підприємці, які привозили їжу для тих, хто працює, воду, якісь захисні засоби (рукавички, респіратори, будівельні каски). Вони з’являлись нізвідки і всі були ними оснащені! Бачив це на власні очі.
- Росіяни б’ють по критичній інфраструктурі, по енергетично-водних хабах по всій країні. Якими, на вашу думку, є цілі Путіна у такій тактиці? Адже на перебіг подій на фронті це не дуже впливає. То на що він розраховує? На нову хвилю українських біженців за кордон і подальший тиск на тамтешні уряди? Чи на те, що втомлені українці почнуть тиснути на Зеленського, аби той почав перемовини про мир? Як ви вважаєте?
- Так, для них сьогодні основною з задач стало знищення нашої інфраструктури, цивільної насамперед, бо військова, маю надію, достатньо захищена. А цивільна будувалася, розгорталася роками – відповідно, це великі масштаби. Просто за розмірами – це великі об’єкти. Для росіян зруйнувати такі об`єкти – це підривати нашу здатність до спротиву. Підривати економіку, підривати нормальне життя. Та не тільки збитки матеріальні, значною мірою – це психологічний тиск на наш тил. Український тил сьогодні є ключовим, щоби хлопці стояли на лінії фронту і були впевнені, що в тилу про них дбають щохвилини, щогодини. Розірвати цей зв'язок українців на лінії фронту і в тилу – одна з основних російських задач. Як почувається боєць, коли дізнається, що російська ракета вибухнула поруч з будинком, де живе його родина?
І потім – це прямий терор, завдавання матеріальних збитків, знищення всього, що становило мирне життя, нашу економіку. Просто завдавання якомога більших матеріальних збитків Україні. Вони відверто про це говорять: ми хочемо Україну вбомбити у кам’яний вік, все зруйнувати, щоб здобутки цивілізації були українцям недоступні. Я маю на увазі мирне, тилове життя, - від гарячої води до елементарного світла, роботи ліфтів, транспорту, магазинів, лікарень. Адже величезна кількість медичної апаратури пов’язана, передусім, з електроенергією. Руйнування електромереж – от вам і проблеми, які мультиплікуються для, наприклад, поранених бійців. Їм не можуть надавати нормальну допомогу. І руйнування звичного ритму життя. А "звичайний" ритм життя тилу забезпечує можливості для бойових дій. Якщо працюють у відносно нормальних умовах, то їхня віддача від тилу для фронту стає неоціненною. А якщо це зруйнувати, розраховують росіяни, такої віддачі не буде.
- Володимире, попри весь цей несамовитий тиск – Україна переможе у цій війні?
- Хіба хтось думає інакше?
- А чому вона переможе?
- Бо знає, що на терезах. За що бореться. За що воює.
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
