Бойовий командир Едуард Пісоцький: "Мої підлеглі на 98 відсотків ніколи не тримали в руках зброї. Вдягнені були у те, хто в чому прийшов – в джинси, спортивні костюми, кеди, кросівки"

Автор: Ольга Москалюк

Це інтерв’ю ми записували в Києві. По-літньому спекотний травень, через що у приміщенні відкриті вікна. Ми сидимо за столом. Навпроти мене – бойовий командир, який після довгих вагань все ж погодився на зустріч. Полковник Едуард Пісоцький на псевдо Ковальський нині - керівник навчального центру Сил ТрО ЗСУ. Запитую, чому має саме таке псевдо?

- Ще за часів АТО мій підрозділ перебував у Харківській області, де забезпечував вихід військовослужбовців в район відновлення. Там ми зустріли школярів. Директор попросила нас провести для них виховний захід, - згадує Едуард Миколайович. – Тоді діти сказали, що я схожий на Ковальського. Це пінгвін з мультика "Мадагаскар". Отак я отримав позивний, який маю по сьогодні (сміється. – О.М.).

- Ви потрапили на російсько-українську війну в серпні 2014 року. Але не з першого разу – довелося повторно звертатися до військкомату. Чому спочатку відмовляли?

- Не знаю. Військкомати – це особлива структура, яка відслідковує, хто їм потрібен – офіцери, солдати, сержанти. На початку мали створити основи частин, тому набирали логістів, медиків, фінансистів тощо. Тобто забезпечували тил. А потім вже військові професії. Можливо, тоді командний склад був у наявності. Я не в курсі. Хоча я був готовий йти й звичайним військовослужбовцем. Минуло десь п’ять місяців і мене призвали до київського окремого мотопіхотного батальйону.

- Ви тоді могли уявити, що рано чи пізно росія піде повномасштабною війною на Україну?

- Я кілька разів аналізував те, що відбувалося. Зокрема політичні кризи в Криму у 1990-х роках. Я взагалі любив їздити відпочивати на наш півострів. Востаннє був там у жовтні 2013-го. Тоді нічого ще не віщувало різкі політичні зміни. Але ж Крим завжди був, скажемо так, штучно заселений людьми, які лояльно ставились до імперської влади, здебільшого це вихідці з російських регіонів, яких переселили туди у пенсійному віці. Зрозуміло, що у них постійно там діяли агенти впливу, різні "казачки" і тому подібне. Але я все одно вважав: якщо виникатимуть проблеми, у нас же є Збройні Сили України, Нацгвардія, міліція тощо. А росіянам завжди казав: "У нас багатомільйонна нація, тому якщо сунетеся – вам буде дуже боляче". Вони ж з’ясовували, як ми до них ставимося, які є ризики. Якось зустрів у соцмережі своїх колишніх однокласників, однокашників. Бували й випадкові люди. Як їх там називають? Боти. Один з таких мені сказав, що українці ні на що нездатні. Враховуючи, що я в минулому – футбольний вболівальник, то я провів з ним, скажемо так, роз’яснювальну роботу та популярно пояснив: "Сунетеся – буде вам лихо!".

- Але ж у 2014-му сунулися.

- Так. До речі, тоді, вступивши до лав ЗСУ, я став відчувати свої корені ще більше: я – українець. У такі моменти кожен проходить самоідентичність. Я перейшов виключно на українську мову. З того часу спілкуюся виключно нею. І не тільки я. Взагалі часто зустрічав принципових людей, які зробили так само. З таких треба брати приклад.

Так от, повертаючись до вашого питання про мої передчуття щодо повномасштабного вторгнення, то десь у жовтні-листопаді я почав розуміти: таке може статися. Мені зателефонували з військкомату, запропонували повернутися служити вже в Сили територіальної оборони, які вже були створені, але потребували розвитку. Я погодився. Будучи ще цивільним, ходив до військкомату, як на роботу і на свято. Обдзвонював кандидатів. Відібрав, на жаль, не дуже багато людей – знайшов 22 цивільних, з яких майже ніхто не служив в армії. Вони погодилися офіційно стати на службу. Почали приходити накази. За 25 днів ми вже сформувалися, як маленький колектив. Наш командир бригади організовував заняття. На вихідних ми виїжджали за місто, тренувалися. Батальйони були різних рівнів. Одні більше розвинені – інші менш розвинені. Треба було всіх вивести на високий бойовий рівень. Тож ми проходили тактику, тактичну медицину, проводили разом час, спілкувалися, готувалися.

- І от 24 лютого минулого року сталося повномасштабне вторгнення. Яким у вас був цей день?

- До того ми отримали стрілецьку зброю згідно штату, яка зберігалася на складі. Батальйони різних районів по черзі несли службу з її охорони. Були вартою. Якраз того дня мала бути наша черга. У нас все було сплановано. Збір мав відбутися о 5.30 біля метро Святошино. Тому я встав раніше, щоб випити кави, подивитися новини. Дружина теж прокинулася. Ми почули вибухи. Кажу: "Почалося!". Потім отримав підтвердження. Набрав свого побратима-артилериста, командира дивізіону, який був на Сході, спитав, що там у них, що чути? Відповідає: "У нас спокійно". А хвилин за 10 він перетелефонував і говорить: "Ковальський, все, команду отримав, виїжджаю! До зустрічі!". Я швидко зібрався та поїхав до штабу нашої бригади. Потрібно було в терміновому порядку отримати зброю, забезпечити її перевезення, організувати призов, адже було зрозуміло, що люди приходитимуть, та готуватися зустрічати кацапів. Часу не було. Я усвідомлював: якщо ворог застосовує свої повітряні сили, значить, поблизу вже й їхні механізовані підрозділи та піхота. Ввечері я був в районі Ірпеня, Гостомеля. Командир бригади поставив мені задачу провести в цьому районі заходи з пошуків підрозділів ЗСУ, почати з ними взаємодію та очікувати на подальші накази, а у разі зустрічі противника – вступити з ним в бій. Потім отримали розпорядження вирушити в район аеропорту Гостомель, де також увійти у взаємодію з представниками ДШВ, яких туди закинули гелікоптером. Ми висунулись.

Мої підлеглі на 98 відсотків ніколи не тримали в руках зброї. Вдягнені були у те, хто в чому прийшов – в джинси, спортивні костюми, кеди, кросівки. Коли мені в подальшому говорити: там те-то трапилося, були такі-то, питав, як виглядають? Відповідь: "У спортивному та кросівках, з дредами. Твої?". Мої ж!

- Як ви ними керувати?

- Керував голосом. А як інакше?! Так їх згуртував, щоб вони далеко від мене не відходили, щоб за командою виконували поставлені задачі. Тому що в перші дні була велика проблема - friendly fire. Почали навчати людей. Шукали ділянки, де б можна було їх обстріляти, займалися тактикою. Так гартувались майбутні бійці ТрО, які відмінно проявлять себе впродовж наступних місяців в запеклих боях з окупантами. Спершу на Київщині, а потім і в інших регіонах на Сході та Півдні України.

- Тобто мали певний час на підготовку?

- Так. Ми за цей час завдяки заступнику командира батальйону пригнали техніку, обладнали позиції, використовуючи колоди, протитанкові їжаки, провели багато роботи. За п’ять-сім днів вже могли спокійно сховатися від обстрілів. Загиблих у нас не було. Тільки один поранений. Бо він – такий, знаєте, романтик, що виліз під час обстрілу покурити. То його трохи подряпало уламком.

Що ще такого запам’ятав з перших днів війни? Бачив багато людей, які залишали місто – на машинах, переповнених мікроавтобусах або пішки. Хтось із валізою на колесах, інший ніс собаку чи кота у переносці, адже то – святе! Виходили організовано. У цьому свою роль зіграла місцева влада. Хоч загалом вона теж діяла по-різному. Дехто загубився, а інші організовували оборону міста, як-от мер Кличко, голова Голосіївської РДА Сергій Садовий. Але ми мали все завдяки нашим громадянам-патріотам. Один привіз воду, інший – лопати. Люди нас годували. Батальйону місяць було, що їсти. Я навіть не думав, де й що мені брати. Мене комбриг питав, чим допомогти? Я пояснював, що все є, треба лише боєприпаси.

- Ви згадали, що були в Гостомелі…

- Так, зайшли в Гостомельський аеропорт, потрапили у засідку. Вийшли з неї. На щастя, всі живі. Я тоді розумів, що шансів прорватися у нас немає. Треба було не штурмувати, а займати оборону та на якійсь ділянці знайти військових. І я знайшов – 72-гу бригаду, підрозділ ГУР. Увійшов з ними у взаємодію. Ми розташувалися і працювали разом. Знаєте, зараз перейменовують вулиці. Так от вважаю, що 72-га бригада заслуговує на те, щоб на її честь назвали проспект, провулок чи вулицю. Я бачив, як ці люди віддавали своє життя, були поранені та скалічені. Ми їх вивозили. На нас виходили залишки – тобто ті, хто залишився живим. Наприклад, із сотні бійців 12 чи 14. Вони усі були в шоці. Один мене схопив, трусить за плечі й каже: "Уяви, у мене було два друга. Вони загинули. Я їх там і поховав прямо на позиціях"... Ми їх відпоювали чаєм, заспокоювали, виявляли, хто поранений, у кого контузія. Садили у медичну евакуаційну машину та відправляли до медзакладів – нам тоді допомагали дві лікарні Святошинського району. Отак конвеєром возили. Було дуже важко на це все дивитися…

У бій ми тоді не вступали, на жаль… Хоча, можливо, це й добре, тому що рівень підготовки був ще слабким. Я відібрав десь 50 людей, які могли воювати – відправляв їх на підсилення. Вони підтримували 72-гу бригаду. А так ми знаходилися на позиціях. У нас відбувалися лише мінометні та артилерійські обстріли. Але все було підготовлено – окопи, бліндажі. Ми туди пірнали й годину можна було перечекати. Отак розпочинали.

- Битва за Гостомель стала однією з вирішальних у обороні Києва. Завдяки чому вдалося встояти?

- Вирішальну роль зіграло знаходження там батальйонів 72-ї бригади, 3027-ї військової частини Нацгвардії України. Завдяки ним вдалося встояти на цій достатньо великій ділянці, де можна вмістити кілька бригад. Вони розтягнулися від річки Ірпінь до Дніпра в бік Мощуна і не дали ворогові можливості просунутися. Хоча кацапи робили водні переправи. Але наші підірвали дамбу й підняли рівень води, тож їх позмивало. Ну, і слава нашій славетній артилерії. Тому що за наявності невеликої кількості засобів ураження та боєприпасів, вони наводили значного шурхоту. Вміють воювати! Росіяни нас недооцінили. Вони забули, що ми ще з 2014 року – воююча армія. Наші військові досвідчені. Якби була новіша техніка та необхідний запас боєприпасів – взагалі рівних не було б!

- Після Київщини ви перемістилися на Харківщину.

- Тоді була створена нова київська бригада ТрО, до складу якої ми увійшли. На той момент наші батальйони виконували завдання на Півдні в районі Миколаєва. Ліворуч, праворуч – нікого. Позаду – чотири кілометри відкритої місцевості. При тому, що воювали вони там проти десантників – серйозно підготовлених військ, які були оснащені новітньою технікою, як-от БМД-3, БМП-3 із калібром 100-мм з великим радіусом ураження.

130-й батальйон воював на Харківщині та проходив відновлення після Дементіївки, адже противник сконцентрував увагу на цьому напрямку та використав час, коли бригади мінялися між собою. 130-й стояв на першій лінії і прикривав цю зміну. Росіяни з двох напрямків вдарили по ньому. Хлопці потроху відтягувалися та вийшли на рубіж Дементіївки. Вона сама по собі – ніби така чаша. Це невеликий населений пункт. Місцевість відкрита. Тому були втрати. Потім ще зайшов інший батальйон, який теж у Дементіївці трохи "поплавило". Їх відновили, змінили керівництво. Це було необхідно зробити, враховуючи умови та досвід. Треба було ставити більш досвідчених керівників, тому що вони миттєво ухвалюють рішення. Батальйони розмістилися на своїх місцях й вже нікуди не смикалися – не відступали, не відходили, тримали свої райони оборони на Харківщині.

У нас в бригаді всі батальйони були на найгарячіших напрямках. Деякі пройшли вже три кампанії. Я сьогодні спілкувався з одним поважним чоловіком, народним депутатом, який дуже допомагає нашій бригаді та учбовому центру, зокрема із ремонтом техніки, забезпеченням, комплектацією. Він розказував, що був у Бахмуті, де кістяк оборони складає одна з славетних бригад, а в її авангарді – наші батальйони. Тобто навіть у механізованої бригади є таке ТрО, яке можна розмістити попереду і бути впевненим, що вони стоятимуть на смерть. Так, є загиблі та поранені. Ми від цього нікуди не подінемося. Але хлопці там б’ються, як леви.

- Ви теж були на Бахмутському напрямку, де зазнали поранення. Там весь час була нелегка ситуація…

- Там все розпочалося ще у травні минулого року. Кілометрів за тридцять від міста тримала оборону бригада ЗСУ. Понесла втрати. Потім відійшла. Я приїхав у червні. У мене зведена перша рота, яка якраз виконувала завдання на 20 кілометрів на схід від Бахмута, була додана до підрозділу іншої бригади. Вже тоді там були бої, обстріли. Противник активно використовував засоби радіоелектронної боротьби. Командир роти мені доповідав, що зв’язок взагалі був відсутній – не працювали ні телефони, ні радіостанції. Відповідно, комунікації не було. Це дуже важко.

Тоді з самого початку мене й ротного поранило. Загинув дуже досвідчений командир взводу на позивний Батюшка. З ним – чотири снайпери. Залишилося двоє офіцерів, які не мали досвіду. Я знайшов до них підхід, підібрав вмотивованих сержантів зі стрижнем. Один з них – підполковник МЧС, який і на пожежі свого часу виїжджав. Тож мав тактичне розуміння. Він такий молодець. З таких, що може й роту очолити.

Спочатку ми по черзі заводили зведені роти, передавали їх і танковим бригадам, і ДШВ. Так відбувалося наше гартування та становлення. Потім уже побатальйонно відправляли на виконання завдань. Тобто майже усі наші батальйони були на цьому напрямку – хтось в самому місті, інші – в області.

- Військові, які були на Київщині, Харківщині та тепер воюють на Донбасі, розказували мені, що ворог став ще злішим та агресивнішим. На вашу думку, чи змінився він за цей час?

- Ворог завжди був, як ви кажете, злий. У них якась хвороба – бояться всього українського. Така фобія, що, напевне, передається генетично з покоління в покоління. Я такий висновок зробив ще з тих часів, коли навчався в росії та зі спілкування з росіянами.

Звернув увагу, що вони (росіяни) якось невпевнено почуваються, коли поруч є українці. Так що вони завжди були до нас агресивні та злі.

- А на полі бою вони які?

- Вони розуміють, що українці набули досвіду, тому змінюють тактику. Під час обстрілів використовують велику кількість боєприпасів. Наприклад, щоб зачепитися, націлюються на два-три будинки та відпрацьовують по ним спочатку мінометами, потім - артою. Обстрілюють так, що перекриття всередині починають руйнуватися. Також практикують розподіл особового складу, певне, за рівнем підготовки, витривалості чи ще якось. Перші виходять на рубіж, взявши з собою ящик боєприпасів. Може, ще лопату. От він добіг до межі, впав, живий – не живий – уже свою задачу виконав. Далі другий потік, який швидко формує невеликі позиції для стрільби. Також вижив – не вижив – неважливо. Потім йдуть уже треті, які займають ці позиції. Коли вони це роблять, працює їхня артилерія, щоб викосити наших, застосовуючи щільний вогонь зі стрілецької зброї, що навіть голову неможливо підняти. Отакі робили зачистки, все ламали та знищували, щоб потроху просуватися. Думаю, росіяни змушені йти вперед. Не виключаю, що позаду них – заградзагони, які можуть розстріляти у разі чого.

Кацапи використовують всі старі та відомі методи війни, коли на амбразуру кидали тисячами, і їх "кришили" й "кришили". Завжди закидали живою силою. Не проявляють таланту полководця.

- Справді, росіяни закидають цим "гарматним м’ясом". У них зовсім інше ставлення до особового складу, аніж у нас. Ми намагаємося зберегти життя бійців. Хочу процитувати вам одного комбрига: "Солдати – це не сірники, щоб їх палити цілими коробками". Мені здається, ця відповідальність за людей є непростою…

- Я розумію, що треба зберегти життя бійців. Але, враховуючи, що йде війна на виснаження та повне знищення нашої нації, то мені доводилося іноді й криком, й особистим прикладом виводити людей з цього психологічного напруження. Роз’яснював, що треба робити. Деякі солдати говорили: "Нас не вчили". Якщо розібратися, так, десь і командири були слабкі – не навчили. А дехто й не бажав вчитися. Думали: це буде так – якась поїздка, відрядження. Але ж ні!

Ще одне важливе питання: солдат має бути забезпеченим. У нього повинні бути зброя, форма, вода, їжа, обов’язково лопата. Батальйони ними, до речі, були забезпечені на 200 відсотків. Бери й копай. Воювати – це тяжкий труд, який інколи треба робити через не можу. Я і сам, будучи комбатом, брав лопату і копав.

- До речі, про навчання. В ТРО зараз активно створюють власні навчальні центри. Зокрема, ви очолили один з таких – 150-й. За якими напрямками навчатимуть особовий склад? Йдеться лише про теорію чи плануєте повноцінний процес на полігонах зі стрільбами?

- Теорія без практики неможлива. Як і навпаки. Тож у нас присутня і теорія, і практика. Просто навчання проходить за різними складовими. Сержанти у нас навчаються за стандартами НАТО. А саме вони керують на полі бою. Після навчання в Центрі підготовки сержантського складу курсанти по-іншому дивляться на виконання своїх бойових завдань. Ми робимо так, щоб кожен командир відділення розумів свій рівень відповідальності. Сержант — це одна з ключових ланок управління боєм. Нам дуже приємно, коли отримуємо важливі повідомлення з фронту, з яких ми дізнаємось, що ті знання та навички, які ми їм дали, принесли конкретний результат. Це все перший напрямок навчання нашого центру.

Другий напрямок – підвищення кваліфікації офіцерів взводного рівня. Підібрані дуже хороші фахівці - інструктори, які воювали в різних підрозділах. Вони навчалися як в Україні, так і за кордоном. Тепер набрали перший курс і займаються. Все відбувається в польових умовах. У них є свої окопи, бліндажі, зброя, засоби захисту, харчування і таке інше. Новизна курсу полягає в тому, що інструктори, які будуть працювати з офіцерами, пройшли навчання в країнах НАТО. Це наша перша спроба в такому форматі, тому для початку ми зменшили кількість курсантів, але вже наступного разу буде повний набір. І тоді програма підвищення кваліфікації офіцерів взводного рівня запрацює на повну. Це пілотний проєкт, перевірка нашого навчального центру на спроможність. І я вже зараз бачу, що ми добре справляємось.

Третій напрямок - вишкіл ротної ланки – командирів рот і управління батальйонів. Тут вже відбувся четвертий набір. Вони отримують більш академічні знання, щоб розуміли, як правильно все має відбуватися. Також все за стандартами НАТО. Це, насправді, інший підхід – до людей, виконання завдань, ухвалення рішень. Тут треба вміти робити все швидко, тому що, наприклад, раніше можна було зайняти позицію й кілька годин готуватися – підтягнути резерв, боєприпаси, на місці ставити задачі. Але зараз противник уже за 20 хвилин проводить контратаку позицій, які вони втратили - потрібно реагувати дуже оперативно. Цих командирів маємо підготувати за короткий термін. Якщо раніше, наприклад, лейтенанта навчали чотири-п’ять років, то зараз треба за вісім тижнів.

- Можете навести приклад з вашого бойового досвіду, коли побачили результат навчань?

- У нас є таке поняття, як зворотній зв'язок – коли закінчили навчання, але продовжуємо спілкуватися. Хлопці, які у нас навчалися, за місяць-півтора розповідали, як ефективно били ворога. Сказали: "Робили, як ви нас вчили". У нас є група, яка займається узагальненням бойового досвіду, записує і складає зміни програм підготовки. Основа нашого центру (80 відсотків) – це військовослужбовці-вихідці з моєї бригади. Наприклад полковник Станіслав Заєць керує підрозділом колективної підготовки, займається відновленням, коли батальйони виходять з районів виконання завдань, а також злагодженням підрозділів. Це просто необхідно постійно робити. Тому що за час, коли наші солдати, офіцери знаходяться не в бойових умовах, трохи втрачають свої навички. Їх треба відновлювати.

У перспективі – проведення БЗВП. Це базовий рівень підготовки особового складу, коли людей призивають з цивільного життя через військкомати. Раніше був курс молодого бійця. От тепер ми проводитимемо аналогічні заходити.

- Наші західні партнери говорять, що українці дуже швидко навчаються. Наприклад, курс, розрахований на три місяці, можуть схопити за кілька тижнів – настільки талановиті…

- Зараз молодь дуже швидко все схоплює, використовує сучасні технології – планшети, наведення, корегування вогню, БПЛА. Це наша аеророзвідка. Вони цим усім займалися ще до війни, а тепер просто переформатувалися. Роблять все хутко та вміло. Вихідці з нашої бригади, як-от Мадяр, Відьма - відомі блогери. Це наші військові. Ви правильно кажете – талановиті.

- Сьогодні багато говориться про наш контрнаступ, на який нам потрібні нові сили. Як ви вважаєте, такі навчальні центри, як ваш, можуть суттєво вплинути на ситуацію?

- Що стосується наших Сил ТрО, я в цьому впевнений. В масштабах підготовки наших військовослужбовців, які входять до їхнього складу, ми вже за два місяці маємо результати. До речі, до нас почали заходити військові інших родів військ – і Нацгвардія, і навіть ДШВ.

Наші інструктори готові на всі 100 відсотків і ставляться до своїх обов’язків дуже відповідально, адже за плечима у кожного з них бойовий досвід. Вони вмотивовані постійно самовдосконалюються і бажають навчати інших. Іншими словами наші інструктори - це кращі з кращих за психологічною стійкістю, моральними інтелектуальними та фізичними здібностями.

Усі, хто проходить через наш навчальний центр, отримають нові знання, навички і в подальшому будуть впроваджувати це під час підготовки своїх підрозділів, які стоять на лінії зіткнення.

Таким чином ми отримаємо подвійний результат: якісніше виконання бойових завдань і збереження життя нашого особового складу. Тому 150 навчальний центр Сил ТрО ЗСУ, хоч і недавно створений, але ми швидко адаптуємось і розвиваємось. Війна не терпить зволікань. Ми повинні бути рішучими і впевненими в своїх діях і передавати цю впевненість разом зі знаннями нашим випускникам.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Службою зв’язків з громадськістю навчального центру