Щастя

Автор: Т.Чорновол, блог на УП

Рік тому, 10 серпня, в бою з російськими загарбниками під Іловайськом загинув мій чоловік. Я пишу це не йому, навіть не про нього, я пишу це собі.

Цензор.НЕТ публікує блог Тетяни Чорновол на сайті "Українська правда"

Коли Микола приїжджав востаннє в Київ, ми заїхали у Видубецький монастир, погуляти. Там особлива енергетика і дуже гарно. Квітники вище людського зросту справжні джунглі з троянд та різнобарвних лілій. Квіточки мого чоловіка ніколи не цікавили, проте йому хотілося зробити мені приємне. І поки я радісно вищала: "А подивись на ці лілії", він читав написи на могильних плитах біля монастиря.

А я байдуже пробігла всіх їх поглядом, поки не зупинилася на одній-новій біля старовинної церкви часів Київської Русі, де ми хрестили своїх дітей. Безумовно, я читала написи на плитах і раніше, однак тут мене зачепило за живе. "Котя, подивись, -притягнула я чоловіка, -як йому пощастило!"

Моя репліка "про щастя" сказана відносно могильного надгробку звучала геть неадекватною. Проте Микола зразу зрозумів про що я. Плита свідчила, що тут похований генерал-майор армії УНР і загинув він у 1918 році, от тому-то і пощастило. Адже не в 19-му, коли остаточно стало зрозуміло це -кінець, не в 21-му, коли України не стало, не в 33-му серед помираючих від голоду дітей, не в 36-му в сталінських катівнях. Йому пощастило, він загинув у бою 1918, захищаючи Україну, гідність та ідеї, свою, тоді ще, певно, живу родину.

Ми з Миколою затихли біля надгробку, відчувши, як намагається провернутися страшне колесо історії, як ми заходимо в ту ж воду. Проте ми з Миколою геть не відчували себе приреченими, не відчували пішаками, ми відчували себе велетнями, які можуть відстояти свою країну в аналогічному герці з безумним північним сусідом. Аякже, ми ж пройшли Майдан!!!

Тому він добровільно пішов фронт. Тому я його підтримала. Він вважав, що він народився для того, щоб прийняти це рішення і я його розуміла. І навіть заздрила, що я так не можу.

Проте дуже скоро колесо фатуму провернулося. На щастя, зовсім трохи в масштабах країни, проте перемололо мою родину і ще тисячі. Мій чоловік загинув у бою з російськими загарбниками під Іловайськом.

З того часу минув вже цілий рік. Життя так перекрутилося, що я до сих пір шукаю опору. Проте є одна, про яку я собі нагадую в найважчі хвилини - на його могилі не говорять, що йому пощастило, що він загинув у 2014.

І я ніколи не забуваю, що він не один, що до нього приєднуються ледь не щоденно. Я ніколи не забуваю, що не лише в мене горе. Воно крапля в морі горя, проте і горе крапля в океані життя. Завдяки, ні не жертвам, а героям, ми пройшли точку неповернення, ствердилися, як держава, як нація, як Україна. Ми вже не допустимо, як у 18-му, як в Чечні, коли живі заздрять мертвим...

І заради цього треба продовжувати жити і боротися, щоб ніколи-ніколи ніхто-ніхто не сказав, що пощастило тим, хто загинув під Іловайськом.



***

Микола був з Горлівки. Ми познайомилися на мітингу "України без Кучми". І я вам скажу: бути патріотом України на Донбасі, це зовсім не те, що у Львові, це щиро і відчайдушно. Причому він надихнув і згуртував навколо себе своїх друзів, для яких Україна стала справжньою цінністю. Він завжди був лідером національно-демократичних сил Горлівки, наприклад очолював штаб Ющенка в 2004 році...

Він допомагав мені з моїми розслідуваннями. Особливо, щодо донецького криміналу. Про Юру Єнакіївського він мені розповів задовго до того, як з'явилася перша публічна інформація і це була по суті наша публікація.

Коли почалася російська агресія, він отримав інформацію, що в маєтку Юрія Іванющенка під Єнакієво знаходиться штаб сепаратистів. Що права рука Іванющенка - кримінальний авторитет Зуй збирає кримінал з різних міст Донбасу, роздає гроші та інструктує, як захоплювати органи влади. Ми виношували плани, як атакувати, збивали команду, шукали зброю. Проте не встигли. Буквально за пару тижнів Зуя вже охороняла чимала армія головорізів, яка була не по зубах "чайникам". Тоді ж спалахнула Одеса, потім Маріуполь, реалізувався найгірший сценарій захоплення всього півдня України. Пам'ятаю, МВС перекидало літаком в Маріуполь добровольців прямо в бій, потім вони стали кістяком "Азову". Ми намагалися потрапити на цей літак, однак нам відмовили.

Коля дуже переживав, і ми здогадувалися, що його не взяли, бо знали чий чоловік. Я зараз вже знаю, що саме так. Треба сказати, він все життя через це потерпав, проте завжди мене підтримував. Через мою опозиційно-журналістську діяльність його ледь не посадили перед Майданом, він втік за кордон і заробляв для сім'ї монтажем металоконструкції на заводі в Росії...

Коли його не взяли на літак, він з хлопцями сам приїхав у Бердянськ і приклеївся до "Азова". Мій чоловік став чотовим другої сотні добровольчого батальйону МВС "Азов".

***

Я попросила його подарувати мені на день народження автомат. Він дуже не хотів, бо знав, що я намагаюся бути на фронті.

Однак, коли я приїхала до нього в серпні, він таки подарував мені трофейний автомат, захоплений в Маріуполі. Це був страшний для нього подарунок - для мене він став символом любові, довіри і поваги до своєї жінки, до свободи її вибору.

Пам'ятаю, в цей день ми їздили на полігон "Азова", що знаходився над морем. Поля з квітучими сояшниками обривалися прямо в море. Символічне поєднання жовтого і блакитного...


Пам'ятаю, я приїхала з полігону і кажу Миколі, давай я почищу твій кулемет. Це було кумедно, хлопці сміялися, але відчувалося, що Микола гордий собою. Я взяла свій автомат, його РПК сіла під соснами над берегом моря і взялася до роботи.

Чота Миколи базувалася в маєтку Януковича в Урзуфі. І була якась особлива радість сидіти тут в парку Януковича і чистити нашу зброю сорочками Люсі Янукович і згадувати Майдан. Тому, коли в цей момент подзвонив Ігор Луценко: "Я йому сказала Ігор, вибач мені нема, коли говорити я... щаслива". А через тиждень Коля загинув...

***

10 серпня його чота під прикриттям "броні" наближалася до околиць Іловайська через соняшникове поле. Коли ворог почав обстрілювати, заклинило важкий кулемет. Є така армійська приказка: "Поки живе кулемет, живе солдат", адже легка стрілецька зброя для ближнього бою, лише вогонь важкого кулемету подавляє снайперський. Тому бійці раптово перетворилися на фігурки в тирі, мішені для розстрілу.

Першим від кулі снайпера впав Андрій Дрьомін (Світляк) з Тернопільщини (мій і Миколи давній друг, ми не бачилися 15 років і зустрілися в батальйоні "Азов", це він навчив мене чистити автомат). Микола кинувся витягати пораненого, однак снайпер дострілив Світлячка і поцілив Миколі в ногу.

Мені казали, Микола був спокійний, ніхто не усвідомив, наскільки він серйозно поранений. Він передав по рації, що "трьохсотий" і навіть спробував себе перев'язати (але це не допомогло, була розірвана артерія він стік кров'ю).

База продовжила викликати командира, тоді корсунський Сокіл (Роман Сокуренко) сказав: "Я командир". Скомандував чоті, а сам кинувся витягати Миколу, однак був поранений в живіт. "Він був такий важкий", - тільки і говорив мені Сокіл в лікарні, він дуже мучився, що не врятував мого чоловіка. А ми не змогли врятувати Романа, він помер тієї ж осені в німецькій лікарні.

Так в одному бою загинули Світлячок з Тернопільщини, Сокіл з Черкащини і мій Береза з Горлівки, Західна, Центральна і Східна - єдина Україна.

Історію загибелі мого чоловіка зараз розповідають, як ілюстрацію снайперської тактики: поранити одного, потім чекати на того, хто кинеться рятувати.

Все це знав Микола. Чому він вискочив з-під захисту БТР і спробував витягати Світлячка? Микола був шляхетний. А ще я згадую нашу сварку через акцію Автомайдану в Черкасах під час Майдану. Тоді відбувся рейд автомайдану і штурм черкаської облради, наші сили були мізерні тому - безразультатно, зате багато людей були побиті, спалені автомобілі. Це був логічний результат. І Микола мені говорив, що йому соромно за мене, бо я збирала людей на Черкаси, і немає нічого гіршого ніж жертвувати людьми заради дурості. В мене був один аргумент: "Ну, Миколо, ніхто ж не загинув". На що мені Микола відповідав: "Це не твоя заслуга, це твоє щастя".

І це теж тоді була дурість йти за одним бетеером через соняшникове поле. В таких випадках тактика, ще з часів Македонського незмінна: клин, мінімум три групи...Це звісно була не його ідея форсувати поле - він виконував наказ. І розумів, як важливо його виконувати, бо система завжди перемагає отаманщину. Однак я розумію, він гостро відчув саме свою частку відповідальність, бо він був командир, який вів людей, як виявилось, на розстріл. Тому він і пішов витягати Світляка САМ. Проте у нього не виявилося мого щастя. Хіба що одне дуже сумнівне - йому не довелося ховати своїх хлопців.

***

Це я намалювала кілька днів тому.



Чомусь дуже важко, чомусь відчуваєш вину. І за Миколу, і за інших. І все начебто нормально, коли я намагаюся просто не думати, що він мертвий. Могила місце відчаю, я намагаюся там не бути. Може так неправильно, проте легше... А потім трапляється щось хороше, ти радієш, а потім думаєш, як ти можеш радіти, якщо він мертвий. І життя стає чорним. А коли трапляється щось погане, ти за звичкою шукаєш в нього розради. А він мертвий. І темнота стає ще темнішою.

Довгий час я була в комфорті з собою тільки на фронті. Наприклад, коли 4 вересня в рядах батальйону "Азов" я чекала, коли нас кинуть у бій під Маріуполем (а бій був поряд - в долині розривалися снаряди) я була шалено щаслива в одному - тому, що мій Микола не бачить де я і, що я... ("Азов" тоді так і не кинули в бій, о 18.00 було оголошене перемир'я).

Проте я собі говорю, не можна дивитися в прірву, повернись. Здається потроху виходить розібратися. Попереду ціле життя, може навіть трохи щастя.

Не такого, про яке я писала вище, а іншого -теплого.

Це я його намалювала давно.



Це було сюрпризом, я тихцем перемальовувала з фотокартки в парку Партизанської слави, вигулюючи нашу новонароджену дочку.

Коли приходив він, ми йшли до старих атракціонів, залазили на човник і каталися довго і високо. Дуже довго і дуже високо в мереживі соснових тіней. Ми могли кататися годину, поки внизу в колясці не прокидалася наша Іванка. Цілий водоспад вітру, ейфорії і щастя...


Тетяна Чорновол,блог на УП