На фронті більшість уже змирилася з тим, що демобілізації не буде. Але мають бути ротації, - кінопродюсер Володимир Яценко

Автор: Ольга Скороход

Коли розмірковувати про українське кіно, яке Україна висуває на здобуття "Оскара" чи яке збирає повні зали й отримує нагороди у Венеції, Каннах та інших кінофестивалях класу А, ім’я продюсера Володимира Яценка стоятиме чи не найпершим. Фільми "Додому", "Атлантида", "Люксембург, Люксембур", "Відблиск", "Я і Фелікс", "Дике поле" - його найвідоміші проєкти.

Тому коли у 2022-му Володимир оголосив, що мобілізувався до війська добровольцем, думки ширилися суперечливі: від вдячності й гордості до риторичного питання: а що ж буде з українським кіно?

Через два роки Цензор.НЕТ говорить з Яценком, який змушений поставити своє продюсування на паузу, але натомість не може багато розповідати про свої завдання у складі ГУР. Тож чи змінило і чому навчило його військо? Що думає про масову мобілізацію? Чи не відмовився від тиражованої ним задовго до 24.02.2022 думки про те, що Україні варто відмовитися від ролі жертви? І врешті – який шлях українському кіно він прогнозує?

Є ЛЮДИ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЮТЬ, ЩО НІХТО НЕ ПОБАЧИТЬ НАШОЇ УНІКАЛЬНОЇ РОБОТИ ЩЕ БАГАТО РОКІВ

- Ви з колегами по кіноцеху після 24.02.2022 фактично займалися фільмуванням українського опору довкола Києва і потім мало не першими потрапили на вулиці визволеного Ірпеня, показавши це світу в рамках проєкту "Український свідок". Зараз всі знають, що продюсер Володимир Яценко воює у складі ГУР, і власне все. Чи могли б детальніше про це розповісти?

- Тоді, навесні 2022-го, це були маленькі ролики, які ми робили, насправді, від безвиході – щоб робити бодай щось. Ми не мали якогось плану. Просто ми були в Києві і намагалися щось робити разом.

У березні 2022 ми добровільно мобілізувалися у Головне Управління Розвідки. Зараз я також займаюся в основному речами, які пов’язані з відео, але деталей, на жаль, не можу розголошувати. Скажу тільки, що це дуже специфічні завдання, які полягають зокрема у супроводженні бійців ГУРа в райони, де вони працюють.

- Тобто ви робите відео для внутрішнього вжитку ГУР?

- Майже все - так, на жаль.

- Певне, все-таки на щастя, якщо є результат від роботи…

- Безперечно. Річ у тім, що у моїй групі є люди, які трохи переживають через те, що ніхто не бачить нашої унікальної роботи, і можливо не побачить ще дуже багато років. Однак ми знали, на що йшли.

- Попри те, що ви продюсували фільми про війну, готувалися до можливої мобілізації, загалом ви людина не військова. Так видається, що в житті ви цілком влаштовані. У вас нещодавно народилася четверта дитина, та ви не озвучуєте про намір демобілізуватися. Як би ви описали свій досвід на війні?

- Я дійсно не пішов воювати у 2014 році, хоча готувався – тренувався у парамілітарній організації "Білий вовк". За своїм військовим квитком я "бухгалтер фінансової служби", тож мене ніхто й не турбував тоді, а сам я не наважився. Звісно, я був на Майдані, але робити наступний крок мені було страшно. Потім бачив фронт лише очима продюсера, який готував фільм за книгою "Інтернат" Сергія Жадана, ми їздили на фронт декілька раз із командою Фонду "Повернись живим".

Коли почалося повномасштабне вторгнення, то зрозумів, що попросту не пробачу собі, якщо втечу чи відсиджусь на заході України. Я жив у певній бульбашці, бо кіношні люди специфічні, і тому з реальним, скажімо так, життям не дуже стикався. А коли потрапив до лав армії, то отримав зовсім інший досвід, і я щасливий з цього приводу. Я бачу дуже різні прошарки людей, і ці особистості неймовірно цікаві. Мені дозволило це зрозуміти, в якій країні я живу – у хорошому сенсі. Ті, з якими я стикаюся по службі в ГУР – це фантастичні люди і фахівці, і я щасливий, що вони в нас є. Про більшість з них не можна розповідати. Їм так само страшно, як мені і будь-кому іншому, але ж якось вони дають тому раду. Для мене такі люди - це велика надія на майбутнє нашої країни.

Розумію тих, хто боїться, бо маємо все-таки єдине життя. З іншого боку, кожному потім з цим вибором жити. І мені було б складно прийняти себе як втікача чи ухилянта.

ЩЕ ПРИЙДЕ ЧАС, КОЛИ МИ ЗАЛИШИМОСЯ САМ НА САМ З ВОРОГОМ

- Якщо переглянути ваші інтерв’ю від 2022-го і 2023-го років, то вимальовується різниця. Два роки тому ви наголошували на месіанській ролі українців, які нарешті припинили бути об’єктом історії і навпаки захищають Європу. У 2023 році попри збереження цього натхнення ваші висловлювання стали більш приземленими: ви ставите питання про майбутнє: чи миритимемося з корупцією, чи всі у суспільстві розуміють свій обов’язок і захищатимуть країну…

- Одне інше не заперечує. Я би не хотів їхати з України навіть якби мене запросили, до прикладу, в США. Я волію, щоб усі мої діти жили тут і розвивали цю державу. Тому що в Україні творяться найцікавіші речі. Ніхто в Європі й на Заході загалом не має того досвіду, який ми зараз отримуємо. Коли на тебе пре велика сила, яка в принципі не несе й натяку на співіснування – це дуже протверезуючий досвід.

Я вважаю, що ще прийде час, коли ми залишимося сам на сам з ворогом, як на початку 2022 року, і наша доля буде тільки в наших руках. Наприклад, тоді, коли в кінці року закінчаться американські гроші або якщо після виборів у Європарламенті виникне невигідний для нас баланс сил. Однак ми вже пів року чекали на допомогу США, з осені 2023. Це було дуже боляче, але це нас не вбило. Так, всі втомилися, але ми не маємо вибору. Можемо втратити більше територій, ми точно ще втратимо людей, але Україна як незалежна держава буде існувати. Для мене це зараз найважливіше.

Тож все у наших руках. Так, є внутрішньополітичний аспект – і корупція, і як держава виконує свої обов’язки, починаючи з фортифікацій, які чудово будуються на третій лінії за 30-40 кілометрів від лінії зіткнення, і завершуючи ефективністю функціонування держави в окремо взятих регіонах. Але на все це мають впливати і громадяни.

- Якщо говорити про громадян в армії, особливо у час, коли, за вашими словами, ми знову опинимося сам на сам, - то це передусім безпосередня участь у Збройних Силах України. Як бачите, мобілізація провалена. Частково через роботу держави, а частково і через небажання громадян.

- Держава дуже непослідовно діяла і діє як у створенні привабливості військової служби як такої, так і щодо мобілізації. Спершу заявляє, що ми будемо карати всіх ухилянтів чи тих, хто не став на військовий облік, а по факту виявилося, що не будемо. Крок вперед, два кроки назад – це і свідчить про нашу державу. І все це наслідок того, що реальний досвід державотворення в нас з’являється саме зараз. Ми зрозуміли, що держава – це ми, і все залежить від нас. Тобто ми не можемо всі біди бачити у Єрмаку чи Зеленському, бо держава це ж ми насправді, і якщо коїться щось погане, то це тому, що ми це дозволяємо.

Наочний приклад – стан пам’яток архітектури, скажімо, у Києві. Є десяток умовно "міських божевільних", які здіймають скандал через це. Але більшості киян не цікаве місто, в якому вони живуть. Мало того, якби вони самі були при владі, то чинили б так, як сьогодні чинять забудовники і міська влада. Тобто це не стільки про поганого Кличка, скільки про байдужих нас. І так у всьому, зокрема і у захисті держави. Тому зараз, коли ми намагаємося щось робити не тільки для себе і власної родини – це болісний, але доленосний етап. І так званим ухилянтам варто це зрозуміти.

ВАРТО ВІДВЕРТО ПОВТОРИТИ СЛОВА ЧЕРЧИЛЛЯ ПРО КРОВ, ПІТ І СЛЬОЗИ

- Ваші слова вселяють надію і дають натхнення. Корінь проблеми в тому, що влада ще у 2022 році провалила інформаційну кампанію з необхідності тотальної мобілізації, тож не було соромно воювати на культурному чи економічному "фронті". І як наслідок, немає демобілізації. Ви як людина, що працює з візуальним втіленням сенсів, як би подавали кампанію з необхідності долучення до війська?

- Я робив би декілька речей і відповідно висвітлював би їх, але не думаю, що це сподобається багатьом. Для початку я не дозволяв би перетинати кордон тим, хто у віці військовозобов’язаних – аж до криміналізації. Це було б справедливо, щоб потім не ловити їх по Європі, та і суспільство до цього інакше ставилося б.

По-друге, чітко пояснив би, що буде, якщо всі виїдуть. Не може вся Україна побігти в Європу, де нас по суті ніхто не чекає. Ніхто не прийме всі 37 мільйонів, тому ми повинні лишатися і захищати ту землю, яку маємо. А найважливіше – у нас немає нікого, окрім нас самих. Немає щастя бути біженцем в Німеччині. Ви завжди лишитеся українцем, який туди приїхав. Багато моїх знайомих творчих одиниць спершу побігли на Захід, але практично ніхто щастя не знайшов. Для творчих людей важливо розмовляти зі своїм народом однією мовою, і за кордоном вони цього, звісно, не досягнуть.

Тому варто було бути відвертими і повторити слова Черчилля про кров, піт і сльози. Варто було вести дорослу розмову: якщо ви не підете, то або підуть воювати ваші жінки зрештою, або росіяни всіх нас вб’ють.

По-третє, реальність така, що зараз будуть призивати всіх і жорстко. Ми не маємо іншого вибору, якщо хочемо зберегти нашу державу. Але у кожного є кум-сват, який скаже - у жодному разі не йди у нашу бригаду, бо там погані командири, нема снарядів і так далі. І це також пов’язано з патерналізмом, бо нинішня комунікація влади щодо важливості мобілізації – це звернення до малих дітей. Навіть мотиваційні відео тієї ж 3-ї штурмової бригади полягають у простому зверненні: "Приєднуйся до нас!". Однак ті, хто мав бажання і змогу прийти – вони вже всі там. Треба навпаки працювати з людьми, які не хочуть іти у військо.

У зв’язку з цим, в нас інформаційно провалена важлива теза - не всі будуть "помирати у посадках". З мільйонної армії воює дай Бог, щоб 250-300 тисяч, і купа людей їх обслуговує. Тому необов’язково бути людиною, яка піде "в посадку", бо немає нічого гіршого за невмотивованого воїна, який загубить і себе, і товаришів. Багато людей можуть принести користь війську і державі на небойових посадах – механіки, техніки, айтівці, кухарі, оператори ППО, водії... Ти можеш їздити на джипі і збивати шахеди, при цьому рятуючи життя людей і знаючи, що в тебе навряд чи прилетить. На ділі ж є центри рекрутингу, але толком не пояснюють, навіщо це потрібно.

- Позаяк Україна має обмежений людський ресурс, яку схему ротацій ви як цивільна людина вважаєте адекватною?

- На фронті більшість вже змирилася з тим, що демобілізації не буде, і ми тягнутимемо цю історію стільки, скільки потрібно. Але якби були хоча б постійні ротації – так, як це було в АТО. Я не вірю, що війна закінчиться за рік чи за два. Тому було б справедливо, що людина два роки повоювала, а наступний раз буде мобілізована знову за два-три-чотири роки. Це певна стабільність, яка дозволяє будувати плани.

Бо коли я поставив на паузу на декілька років своє професійне життя, а абсолютна більшість моїх шановних колег тим часом робить кар’єру – це прикро. Однак якби я знав, що потім ми з ними поміняємося місцями, то це по-іншому б сприймалося. І мною і ними.

- Що б ви сказали тим, хто говорить: "Ця держава мені нічого не дала, навіщо за неї воювати?"

- Це інфантильна позиція, що їм хтось щось має дати. Тільки ледачий не говорить про українське протиставлення держави і суспільства, і це нормально, бо ми надто довго не мали власної держави і мали справу з чужою. Державу сприймають як віртуальне створіння, якому треба чинити опір: обманювати, не сплачувати податки, порушувати закони. Але, шановні, тепер це наша держава, а красти у себе це щось дуже дивно. Якщо ти сам не зробиш щось для спільноти, то нічого й не отримаєш.

На фронті дійсно так і є, бо вояки кладуть на вівтар нашої свободи й існування найцінніше – своє життя.

Також багато хто сприймає участь у війні через пільги. Я переконаний, що Україна матиме стільки ветеранів, що пільг їм або не буде, або вони будуть невеликими. Однак головне, щоб ветерани потім могли реалізуватися, зокрема і в політиці.

Я маю гарного знайомого, легендарну людину в світі кіно Катріеля Шорі, який багато років очолював один з найбільших ізраїльських кінофондів, отримав на Берлінале почесну відзнаку за внесок в розвиток кінематографа. Але паралельно він все життя був командиром роти спецназу, воював на трьох війнах. При цьому людина живе на повну, не ниє, що у нього відібрали роки життя. Навпаки він з великим задоволенням робить це для своєї країни.

ТРЕБА ВІДХОДИТИ ВІД ПОВНОГО ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСУВАННЯ КІНО

- У 2022-му вам вдавалося отримати відпустку, щоб бути присутнім на дозйомках вашого фільму. Як зараз? Доволі багато діячів культури, які воюють, командири відпускають на гастролі.

- Ні, вириватися на зйомки насправді не вдається. Ми у 2022 змогли дозняти три дні sci-fi стрічки "Ти- космос", яка загалом була знята ще до повномасштабного вторгнення. Єдине, що ми встигли за ці роки, - випустити старі фільми, повністю зроблені до великої війни. Це "Люксембург, Люксембург", який мав великий успіх, "Я і Фелікс", який також з успіхом пройшов в кінотеатрах. І нещодавно випустили у прокат фільм Валентина Васяновича (ще 2019 року) "Відблиск".

Для мене це також випробування – думати, що робити зі своїми проєктами. Бо знімати кіно – це дуже довго. І багато українських кіношників зараз роблять щось, просто щоб отримати гроші або зафільмувати свої відчуття тут зараз. Тому нас чекає фантастична хвиля поганого кіно про цю війну. Воно буде патріотичне, але при тому погане, тому що люди, які їх зроблять, не мали років на усвідомлення того, що з нами відбувається. Недарма Спілберг чекав 40 років, щоб зняти свій "Список Шиндлера".

- З одного боку, ви говорите, що потрібен час, щоб усвідомити, що з нами сталося. З іншого, ви продюсуєте фільми Васяновича, які також про цю війну. Де ви проводите межу між спекулюванням на травмі і справжнім осмисленням?

- Візьмемо "Атлантиду". Хитрий Васянович перемістив дію фільму у майбутнє – 2025 рік (а фільм знімали у 2017-2018 роках).

І зараз робить свій наступний фільм взагалі без державного фінансування, він має назву як тост - "За перемогу!". Це експеримент, бо маємо кошти від кількох європейських грантів, також вкладаємо власні кошти, які отримуємо від продажу інших фільмів. Дія цього фільму відбувається теж у майбутньому, вже після перемогу. Валік фактично знімає кіно про самого себе. Кіно про режисера, якому 50 з гаком років, який боїться йти воювати, не хоче виїхати за кордон, у своїй творчості застряг на місці – і ця історія про більшість людей в Україні. Це фактично самодокументування художніми засобами, ніхто не знає, чим цей фільм закінчиться і чи ми його дознімемо. І головне – яким він буде.

- Як ви загалом оцінюєте стан українського кіно в часи війни? Епоха "поганих фільмів" вже почалася?

- Індустрія – це потік великої кількості фільмів. В історії радянського кіно був період "малокартінʼя". Чиновники подивилися статистику, що СРСР виробляє умовно 80 фільмів, з них успішні в прокаті 5. І вони вирішили просто знімати ці класні 5 фільмів на рік, однак у результаті отримали 0,5 хороших фільмів. Пропорція так і працює: треба знімати багато, щоб із цього щось відібрати.

У нас же зараз кіноіндустрії немає. Немає саме як індустрії. Багато людей виїхало, дуже невелика частина воює, інші змінили професію через відсутність грошей. Цього року на кіноіндустрію виділили нещасні 600 мільйонів (щоб індустрія працювала на повну потрібно мінімум 1,5-2 мільярди гривень). Саме тому сотні кіношників, і я в тому числі, підписали листа до Кабміну з пропозицією спрямувати ці кошти на воєнні потреби. Бо ми і фільмів нормальних не знімемо, і гроші платників податків витратимо, тоді як в цей час вони точно потрібніші на інших напрямках.

- Попри ваше переконання, є запит суспільства на фільми про війну.

- Я не вірю в тезу - назнімаймо фільмів про війну і люди підуть. Так це не працює. До того ж, мене особисто вже нудить від фільмів про нашу жертовність, віктимність. Ми цю ноту тягнули 30 років, а до того ще 300. Досить.

- Вважається, що під час воєн відбувається сплеск комедій.

- Заради Бога, робіть. Але від повного державного фінансування треба відходити. Продюсери мають вкладати і власні кошти та відповідати за зроблене. Раніше багато фільмів знімали за 100% державного фінансування, особливо "важливих", "патріотичних".

Так, треба вкладати в молодих. Так, треба підтримувати індустрію, але не привчаючи до залежності від держави. У радянський час кіно було про те, що вигідно говорити державі. Нині ми, начебто, працюємо в умовах демократії і плюралізму. Тому має бути і плюралізм у фінансуванні, і як наслідок – у самовираженні на екрані.

- Який вихід бачите?

- Наприклад, у Великій Британії частина доходів від лотерей спрямовується на кіно, і потім це насправді повертається в казну, оскільки економічний мультиплікатор працює. Інший шлях – ми свого часу пропонували закон про меценатство, який би давав можливість бізнесу інвестувати в кіно.

Думаю, що ситуація все-таки мінятиметься в кращий бік. У документальному кіно вже змінилася. Зараз можна зняти документальний фільм про Україну винятково на кошти європейських фондів.

Україна – золота шахта для документалістів, бо те, що відбувається тут з суспільством, з людьми є великим експериментом. Це у 2022 році західні журналісти й режисери сюди їхали, як на смерть. Але відбулося звикання до ненормального, і тепер для них приїхати, скажімо у Київ – звичайна річ. Інша річ Харків чи Херсон.

У ГОЛЛІВУДІ БРАК СЮЖЕТІВ, ТАМ ПРИДИВЛЯЮТЬСЯ ДО НАС

- Якісна документалістика зможе перекрити період поганого кіно, про який ви згадали?

- Все-таки документалки – це більше поки продукт "назовні" і він дуже ефективно працює за рахунок того, що це майже об’єктивна річ, на відміну від художніх фільмів. Іноземці бачать реальних українців, які люблять, страждають, переживають неймовірний досвід і при цьому не втрачають гідність, - це круто і це справляє на них велике враження. Цей вид культурної дипломатії має приголомшливий ефект.

В Україні ж загалом документалістику дивляться мало. Для масового прокату, щоб справити ефект, потрібно знімати щось на кшталт "Врятувати рядового Раяна" - спільно з великими голлівудськими студіями. Щоб зробити такий фільм якісно потрібно щонайменше 4-5 років.

- Навіть за ці 2 роки в нас назбиралося маса сюжетів для Голлівуду та світового кіно. Хлопець, який відмовився вийти з "Азовсталі", спецпризначенець, який випав з човна посеред Чорного моря при виконанні завдання…

- Очевидно, і це має бути фільм англійською мовою з голлівудськими акторами. Насправді американці придивляються, бо в них досить великий брак сюжетів. Важливо, щоб це був універсальний сюжет. Той же "Врятувати рядового Раяна" - абсолютно універсальний. Люди жертвують своїм життям, щоб врятувати незнайому їм людину.

Тому я впевнений, що такі емоційні теми вистрілять пізніше. І вони зшиватимуть нас з Європою сильніше, ніж тисячі урядових реформ.

- Ви не раз застерігали від пастки, коли у світі від України чекатимуть винятково фільмів про війну. Як в цю пастку не потрапити – ви маєте рецепт?

- По-перше, не жаліти себе і не пережовувати постійно травму. Наприклад, "Люксембург, Люксембург" - це не про травму війни, це про чоловіків, які шукають батька. Зараз режисер Антоніо Лукіч працює над іншим проєктом, який ще на стадії розробки отримав нагороду Берлінале. Сюжет такий - молода дівчина з України втікає як біженка до Ірландії. Хоче бути актрисою, і тому обирає англомовну країну як перший щабель на цьому шляху. Це абсурдистська комедія в дусі Лукіча, де показано, що ця 17-річна дівчина більш зріла та свідома, ніж 99% дорослих ірландців, які її оточують. Тобто фактично там Європу показано очима цієї дівчини. І це буде досить жорстка соціальна комедія.

Можуть бути і локальні комедії – для нас і про нас. Звісно, якщо ми при цьому підійматимемо їхній рівень.

- Бачте, суспільство в цілому саме до комедій низького звикло. Можна дискутувати: його на цю голку підсадили чи саме підсіло, але так є.

- Більшість таких низькосортних комедій про людей з села, які не мають інших перспектив. Та є прошарок людей, які переїхали з села в місто і мають багато енергії, викликів та потенціалів. З іншого боку, в нас поки майже немає класних, розумних комедій про містян. А після повномасштабного вторгнення взагалі всі перемішалися – і це також цікавий досвід.

А ось фільми про цю війну все-таки зарано ще робити, я вважаю. Не знаю, яким буде анонсований фільм "Буча". У мене є певні сумніви, що це буде надбання для нашої кіноспадщини.

Варто підійти з несподіваного боку. Погляньте, який бум в театрі! Бо театр – це живе переживання тут і зараз. Люди реагують спонтанно: якщо смішно, то сміються, якщо боляче, то плачуть. Мені саме театр дає розуміння, що відбувається з суспільством – він виконує психоемоційну функцію для суспільства. Показує те, що ми боїмося проговорити. Тому паростки нового кіно почнуться з театру.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ