"Мені набридло малювати квадратики в кабінеті психотерапевта". Як організовують відпочинок для мам і дружин загиблих та полонених воїнів
Коли ідеться про підтримку чи допомогу сім’ям українських воїнів, які потрапили в полон, загинули чи вважаються зниклими безвісти – що спадає на думку? Психологи, лікарі, експертизи ДНК, правозахисники, безкінечні зустрічі, і мітинги, мітинги, мітинги…
Боротьба за своїх синів і чоловіків виснажує, і треба мати неабиякий внутрішній стержень, щоб не потрапити у вир темряви. Оксана Левкова, яка організовує короткі поїздки для матерів і дружин таких вояків, пояснює, що самою лише роботою з психологом чи психотерапевтом не обійтися. Однак суспільство чи меценати це не завжди розуміють.
Понад 20 років Оксана займається громадською діяльністю, але з акцентом на поширенні українського світу на ті регіони, які цей світ оминув з відомих причин. І йдеться не лише про книжки чи фільми. Шість років тому черга дійшла до сонячної та мультиетнічної Бессарабії:
"У 2018-2019 роках я закрила свої проєкти в різних областях України і переїхала жити в Одеську область, і зробила це через свою громадську позицію, а не задля насолоди. Мала на меті проводити ідеологічну роботу з місцевим населенням, бо щиро боялася, що туди зайдуть "зелені чоловічки" з Придністров’я. Кіноклуби, інтелектуальні бесіди, допомога тамтешнім школам, музеям і бібліотекам – ось такий формат.
На той момент ніхто не виділив ґрантів (я і сьогодні не вмію їх вигравати), а без допомоги було важко це рухати. Тому я знайшла місцевих фермерів, крафтовиків, рестораторів, готелярів… Так склалося, що у мене тоді було 12 тисяч френдів на Фейсбуку – успішні, платоспроможні юристи, лікарі, банкіри, айтішники, менеджери, громадські і політичні діячі та інші люди своїх професій, тому для місцевих виробників був сенс у рекламі з мого боку. Відтоді я завзято почала рекламувати їхню продукцію. Паралельно я подорожувала містечками Бессарабії, описуючи свої подорожі у соцмережі. Читачі стали підштовхувати мене, щоб я розробила тури Бессарабією з акцентом на знайомстві з місцевими фермерами і крафтовиками.
Усі зароблені кошти з цього я витрачала зокрема на закупівлю в ДП "Картографія" тонн мап, атласів і подібної продукції та направляла їх до шкіл й освітніх закладів Бессарабії. Туди раніше не доїжджала українська книга і в принципі українське".
Як на основі поєднання туризму, взаємопізнання регіонів й промоції українства виникли благодійні тури для мам і дружин військових – в інтерв’ю для Цензор.НЕТ. А також про те, чому навіть три дні відпочинку у гідній компанії дають таким жінкам крила.
- Як виникла ідея благодійних турів для мам і дружин військових саме у такому форматі - відпочинковому?
- Після початку повномасштабного вторгнення внутрішній туризм зупинився, я цілком повернулася до Києва. Тут доля звела мене з юристкою Наталею Єпіфановою. Всередині 2022 року вона заснувала громадську організацію "Вояцький визвіл". Її рідний племінник Леонід Онищенко, оборонець Маріуполя, перебував і перебуває у полоні. Це страшно, бо насправді він – всесвітньовідомий танцюрист, який представляв Україну на міжнародних хореографічних конкурсах.
Наталія намагалася і намагається визволити полону його з побратимами. За нею пішли інші жінки, особливо мами і дружини полонених, загиблих і зниклих безвісти з військової частини 3057 (Зараз це 12-та бригада Нацгвардії України). Звідти сотні хлопців перебувають у катівнях Росії. Так я безпосередньо зблизилася з середовищем їхніх родин.
Незабаром, взимку 2022-23 років я почала запрошувати цих жінок до крафтовиків на Київщині. Наприклад, на медоварню "Медовий Спас" у Броварах. Потім я зрозуміла, що їх можна возити і на Одещину за таким же самим алгоритмом, як до повномасштабного вторгнення – тобто організовувати зустрічі й події для них упродовж трьох днів в Одесі, Сараті, Арцизі, на Тилігульському Лимані, в Ізмаїлі, Вилковому. І передусім я хочу возити до моря й Дунаю дружин і мам оборонців Маріуполя. Чому? Тому що вони переважно родом з Приазов’я, звикли до води і тепла. Одеська область нині – єдина південна область України, жодна частина якої не є окупованою. Морально цей чинник дуже впливає – коли жінка розуміє, що приїхала у вільну від росіян область.
У жовтні 2023 р. я запросила в тур першу жінку з цього середовища – Галину Жильченко з донецького Приазов’я. Її чоловік воював у теробороні Маріуполя, зараз перебуває в полоні вже третій рік. Їй мій маршрут і програма дуже сподобалися, вона розповіла про це своїм посестрам по нещастю. І пішло-поїхало. Так у квітні цьогоріч зібралася перша "повнокомплектна" група таких жінок. Наступна група поїхала в червні.
Тур Одещиною мам і дружин загиблих, зниклих безвісти і полонених оборонців Маріуполя. Червень 2024
- Ви доволі багато пишете про те, що в Україну повертають тіла українських воїнів, які померли у російських катівнях від тортур. Я особисто саме від вас дізналася про це. Жінок, які отримали тіла своїх закатованих чоловіків, ви також підтримуєте…
- Поки ми займалися темою турів у квітні-травні 2024 р, то виявилося, що окрім категорій дружин і мам загиблих, полонених і зниклих безвісти з’явилася категорія дружин і мам тих чоловіків, яких з полону повернули закатованими до смерті. Це дуже страшно. Нещодавно я відвідувала День морської піхоти на Майдані в Києві (щорічно це - 23 травня), і там познайомилася з такими жінками. Висновок - на поверхні: до них треба шукати особливо делікатний підхід. Це новий виклик для суспільства – виробити правильне ставлення до таких жінок і шукати ресурси для роботи з ними.
Я нещодавно провела з цими жінками зустріч. Що тільки найстрашнішого може вигадати хвора уява – ось це все росіяни роблять з нашими військовими. Голлівуд давно курить у коридорі. Голод і зґвалтування – це дитячий садок порівняно з тим, що там робиться.
- У своїх публічних дописах ви даєте зрозуміти, що виникають проблеми зі збором коштів на такі благодійні тури.
- Будьмо чесними: це великі витрати, один лише перевізник в межах Одещини коштує 30 тисяч гривень. Мені як громадянці було б соромно брати гроші з цих жінок. Ґрантів на це не дають, зокрема і великі міжнародні фонди. Меценати вважають подорожі для мам і дружин наших захисників розвагами, натомість думають, що психологічне розвантаження таких жінок полягає винятково у роботі з психотерапевтом.
- А самі жінки як вважають?
- Вони вважають, що їм уже набридли психотерапевти. Не всім, але багатьом. Зацитую маму одного загиблого на "Азовсталі" військового: "Мені набридло малювати квадратики у кабінеті психотерапевта, хочеться повітря, новин не про війну, свіжого позитивного спілкування з новими цікавими людьми". Однак для виходу з кокона, щоб на три дні виїхати до сонячної Одещини, їм потрібен поштовх.
Тож фактично я збираю гроші два місяці на одну триденну поїздку. У лютому мені було важче збирати гроші, а у квітні-травні – легше.
- Тому що навесні пішов сезон дунайського оселедця – візитівки Бессарабії, припускаю?
- Так, і у мене його замовляли багато людей: від прибиральниць та слюсарів до представників міжнародних організацій та депутатів різних фракцій.... З кожної проданої коробочки дунайки рибалки Вилкового мені виділяли 50 гривень. Завдяки цьому ми швидше назбирали 100 тисяч гривень на омріяний тур.
Часто мене запитують, чи готелярі, сировари, винороби, бринзарі, ресторатори роблять мені знижки у зв’язку з тим, що у мам і дружин полонених та загиблих – велике горе. А я відповідаю: чому ви думаєте, що у всіх цих готелярів, сироварів, виноробів - невелике горе? Наприклад, в Андрія Ширенкова, який є власником равликової ферми у селі Саф’яни коло Ізмаїла, загинув син на Запорізькому напрямку. Він має намір зі своєї ферми робити реабілітаційний центр – там красивезна місцина над озером. Відповідно йому на цей заклад також потрібні кошти. Інші виробники дуже допомагають війську і чимало роблять для Ізмаїльського прикордонного загону. Тому, як показує досвід, максимальні знижки, які теоретично можливі для нас – 10-15%. Ще є варіант, коли ті локації, які нас приймають, просто роками не піднімають ціни на свої послуги. Наприклад, виробники в’яленої м’ясної продукції в Болграді "Балканські смаколики".
- Чи можливо кооперуватися з іншими подібними ініціативами?
- Можна, але зараз ми на етапі приглядання один до одного. На Львівщині, наприклад, є дві такі ГО: "Розвиток Громади", яка возить постраждалих жінок за маршрутами "Жовква-Крехів-Страдч", "Борислав-Трускавець-Дрогобич" (очільник - Андрій Федуняк) і громадська організація "Теплосердні", яка започаткувала проєкт "Невтомні" (ідейна натхненниця - Богдана Турів). Знаю також, що на Вінниччині є ГО "Подільська Агенція Регіонального Розвитку", що показує таким жінкам (і навіть їхнім дітям) Поділля в рамках проєкту "Рестарт" (директор з розвитку - Олег Левченко).
- І власне кажучи, обережно запитаю про результат. Отже, три дні насиченої програми на Одещині у колі посестер по нещастю.
- Після цих турів мами стають менш відчуженими від дійсності. Ейфорії і навіть радості від них ми, ясна річ, не очікуємо, але погляд стає ясніший. Вони передружуються між собою. Вони бачать, що мають з іншими жінками спільний вектор під назвою "підняти себе з дна". Зрештою вони спілкуються з місцевими готелярами, сироварами, виноробами, фермерами, які в умовах війни не здаються, а навпаки започатковують нові проєкти навіть втративши синів на війні.
Я завжди прошу з моїми туристами спілкуватися не найманий персонал, а власників. Вони діляться секретами маркетингу і розповідають про бізнес-процеси, розкривають секрети успішного HR’у і навіть озвучують певні цифри. Ясна річ, це надихає. Думки жінок стають не лише ретроспективними, але й перспективними – так я собі сформулювала. Словом, ми нашими турами підштовхуємо цих жінок до творення більш життєствердної картини світу.
Тур Одещиною мам і дружин загиблих, зниклих безвісти і полонених оборонців Маріуполя. Червень 2024
- Ну і власне мешканцям Одещини ви також нагадуєте візуально про наших хлопців у полоні – судячи з фото з ваших турів.
- Так, у червні усі 14 мам і дружин полонених і загиблих під час відпочинку на Одещині розгортали прапори своїх підрозділів і невеличкі транспаранти. У такий спосіб нагадували в Арцизі, Одесі, Болграді про те, що в російських катівнях - їхні сини/чоловіки, і що з державою-гопником не можна вести мирні переговори.
- Як набираєте групи? Бачила, що ви даєте оголошення – мовляв, хто знає жінок чи мам таких воїнів, вам повідомляти.
- Я з усіма знайомлюся, з’ясовую, яка в них ситуація, чи точно вони можуть їхати. Адже є люди, яким подібні тури не підходять. Наприклад, якщо людина сприймає тільки пляжний відпочинок. Інші мають обмежені можливості в плані рухливості. А наш тур дуже активний. Також з нами не можуть їхати ті, хто щогодини курить, тому що маршрут і графік чітко розрахований, і вся група курця не чекатиме. Зрештою дуже часто не підходять дати (а проводжу я такі тури раз на два місяці).
Тур Одещиною мам і дружин загиблих, зниклих безвісти і полонених оборонців Маріуполя. Червень 2024
- Припускаю, що у такому разі важко формувати групи, попри наявність тисяч українських полонених, зниклих безвісти і ще більше загиблих.
- Так, жінка має бути вільна у ті дати, які обрали інші жінки. Ще одне обмеження: наші поїздки розраховані суто на дорослих, а не на дітей. Для дітей такі інтелектуальні і динамічні тури є надто виснажливими. Дуже часто відмовляються їхати через постійну зайнятість садівництвом і тваринництвом... Не всі жінки погоджуються їхати одразу після загибелі або похорону сина чи чоловіка, бо надто свіжою є рана.... Дехто погоджується пізніше, коли їм у певний момент полегшало від їхніх переживань, тобто тоді, коли жінки вже мають внутрішній ресурс піднятися і впустити у своє життя свіжі теми.
Олеся Безрук (Кременчук, Полтавська область):
Не уявляю, яких зусиль докладає пані Оксана, але те, що вона робить для нас, рідних полонених, зниклих безвісти, загиблих і закатованих, вона робить зі щирим серцем. Ми відчули себе на кілька днів жінками, а не просто механізмами. Кажу саме так, бо механічно встаєш зранку, п'єш каву, йдеш на роботу, дзвониш по колу в усі організації, щоб спитати чи не з’явилася якась нова інформація. Ввечері лягаєш розбита на мільярди атомів. А вранці склеюєшся докупи і знову все заново. У цих маленьких подорожах, ми відчули себе живими людьми. Оксана нас об'єднала і дала зрозуміти, що ми не самі.
Я мама двох військовослужбовців, що стали на захист своєї Батьківщини.
Старший син - Василик, сам пішов до лав армії. Ми навіть не знали, що пройшов комісію. Його поважали в роті, часто посилали на навчання. Завжди мріяв бути військовим. Коли менший братик закінчив школу, Василик продовжує ще на рік свій контракт, щоб навчатись. Має нагороди.
Початок війни Василик зустрів на полі бою. Нечасто давав про себе знати, дзвонив сам. 28 березня син прислав на телефон смску: "Я в госпіталі. Зі мною вже все добре. Як розказав потім, під час бою, їхній танк відступав останнім, а хлопці, піхота, бігли до них і просили забрати з собою... Затягували поранених. Екіпаж єдиний з усіх повертався тричі. Вивезли всіх. Врятовані хлопці приходили до госпіталю, дякували. Тоді синові дали відпустку на 10 днів додому... Ми його бачили крайній раз. 16.04 2022 мій син, Василик, зник безвісти під час бою. Шукати почали одразу. Сотні фото, кілометри відео було переглянуто. Шукала і на рашистських сайтах. В кінці жовтня 2022 р., в/ч повідомила, що на тому ж місці, знайшли фрагменти останків, у формі мого сина. Зробили тест ДНК. Чекали пів року. Тест показав збіг, ми поховали з честю останки, але все одно шукаю далі. Маю надію, що мій старший син живий.
Мій менший син - Андрійко одразу з-за шкільної парти пішов служити, за прикладом брата. " Бо то не мужик, що не служив", - завжди говорив він. Солдат строкової служби, Андрійко у свої 18 потрапив в Маріуполь. Місто красиве, зелене. Був у захваті від нього. Війна застала його в частині, де він, звичайний хліборіз із кухні, став на оборону міста, Батьківщини. Попервах пік хлопцям млинці, потім... Не знаю, як було, адже в тих рідкісних повідомленнях і дзвінках повідомляв, що все добре. Був на "Азовсталі". Потім 19.05.2022 вийшов у полон, за наказом Головнокомандувача, як і тисячі інших. З полону звістки від нього дуже рідко доходили до нас. Писав, чи говорив, завжди в нього "все норм", ніколи нічого не розповідав, навпаки питав, як вдома? Коли в Оленівці хлопців наприкінці липня 2022-го було вбито, то не знаходили собі місця. Аж через тиждень від сина передали смску, що все добре, живий. Він досі в полоні ворога. До цього дня ми з чоловіком шукаємо і чекаємо на своїх синів. Василику зараз 24 роки, Андрійку було в квітні 22. Мужні оборонці, сталеві воїни. І ми їх обов'язково дочекаємось.
Інна Колбасова, з Маріуполя. Зараз із мамою, невісткою та онуком мешкає у Києві.
Я ніколи не була в Одесі, тим паче в Бессарабії. Сам формат дуже потрібен. Нам надається багато психологічної підтримки, але спілкування з психотерапевтом – це робота, відповідно налаштовуєшся на робочий темп. А формат суто відпочинку і невимушеної уваги – це те, що потрібно. Склався теплий колектив, це надає ресурс і дійсно відновлює. Я потрапила в середовище, де мене розуміють на 100%. Бо в звичайному житті люди нас не те, щоб уникають, але попросту не знають, як поводитися, щоб не травмувати. Тому іноді буває ніяково чи їм, чи нам.
У кожної з нас свій досвід, як справлятися зі своїм станом. Це важливо – почути досвід інших.
Ми погуляли по Одесі, а потім передусім поїхали до моря. Хоч ми й були у квітні, коли ще холодно, та я не могла надихатися – ніби повернулася до чогось рідного. Для нас море – це те, на чому ми виросли. Нам дуже його не вистачає.
Мій син Володимир Колбасов, кінолог Нацгвардії, в/ч 3057. Був серед тих, хто вийшов з "Азовсталі", тобто перебуває в російському полоні з травня 2022-го. За цей час у нього народився син. У нас була змога написати йому листа і повідомити радісну звістку. Спершу усі з "Азовсталі" потрапили в Оленівку. Ми маємо про нього дуже загальну інформацію – його утримували в Горлівці, коли ми востаннє отримували інформацію про нього. Де конкретно він зараз – невідомо.
Оксана Іванілова (Карлівка, Полтавська область):
І душею, і тілом я відпочила. Психолог чи лікар цьому не зарадять. Оксана – просто неймовірна. Видно, що вона приймає наше горе близько до душі. Найбільше сподобалося, як ми були у Вилковому на воді. Пішов такий розряд… Як мені чоловік сказав: "Поїдь на Одещину, і лиши там всі свої сльози".
Я спілкувалася з іншими матерями й жінками, хто чекає своїх з полону – вони мені дійсно стали, як рідні сестри. Була вражена, наскільки вони сильні. Вони змогли знайти для мене слова підтримки. Адже я дійсно знаю, що син живий – це вже не мало у нашій ситуації.
Син – Володимир Іванілов. Служив у Маріуполі, вч 3057, Нацгвардія. Старший лейтенант, командир взводу 4-ї роти. Він наш єдиний син. З 2013 року проходив строкову службу, то у 2014-му потрапив на війну. Потім підписав контракт. Ми з чоловіком були проти, чесно кажучи, та він зробив свій вибір. Командир його військової частини спонукав його навчатися на офіцера. Після завершення навчання у 2021 році за направленням він обрав Маріуполь.
Востаннє ми з ним спілкувалися 25 березня – перед потраплянням до полону. Сказав, що справи зовсім погані: воювати нічим, а до "Азовсталі" їм не дійти. Після того він не телефонував, значився безвісти зниклим. Я довго його шукала, пізніше звільнений з полону волонтер повідомив, що був з ним в одній камері в Оленівці. Потім їх перевезли у Горлівку, там він перебуває по цей день – це інформація станом на січень.
Хто може фінансово підтримати тури Одещиною таких жінок - є 4 варіанти.
ВАРІАНТ 1. Громадська організація "Громадський рух "Не будь байдужим!"
р/р АТ "Райффайзен банк Аваль" № UA393808050000000026006630643
код ЄДРПОУ 35137371
МФО 380805.
Дуже просимо у рубриці ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ писати БЕЗПОВОРОТНА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА.
ВАРІАНТ 2. Оксана Левкова надасть реквізити тих кафе і готелів, де перебуватимуть жінки на Одещині, і Ви оплатите їхнє харчування і проживання напряму.
ВАРІАНТ 3. PayPal: [email protected]
ВАРІАНТ 4. Картка координатора проєкту Оксани Левкової: 5168745653077237 (Приват).
Ольга Скороход, Цензор. НЕТ
Про ватниць. 