Стрілець та пілот БПЛА Макс Рогачевський: "Кажуть, пі**ри кричали: "Аллах акбар, за родіну!". Але я стріляв із кулемета, з автомата і їхніх криків не чув…"
…Вони прийшли до військкомату разом: 50-річний Євген Рогачевський і його 19-річний син Макс. Відстояли денну чергу – так, тоді, у лютому 2022 на війну були черги, і люди готові були давати хабарі за те, щоби йти битися з окупантами…
Далі воювали пліч-о-пліч: Євген (багаторічний гітарист "ВВ") – ротним медиком, Макс – стрільцем (згодом – командиром відділення) і пілотом БПЛА.
Про свій бойовий шлях старший Рогачевський вже розповідав "Цензору" в окремому інтерв’ю. Черга – за Максом.
- Якби на самому початку 2022 року тобі, першокурснику інституту культури сказали, що за рік, ти, який не мав стосунку до ЗСУ, вже воюватимеш проти москалів молодшим сержантом, командиром відділення, - що б ти сказав такому "пророку"?
- Я б абсолютно не здивувався такому пророцтву. Тому що уже тоді морально був готовий зустрічати ворога. Мав бесіду з батьком щодо цього. Він мені казав, що точно війна буде. В розмові з друзями чув інші оцінки - мені кажуть: та це все інфоповоди, туди-сюди.
Але потім спитали: Максе, а от реально, якщо кацапи займуть Київ, що ти будеш робити? Я сказав, що краще я загину, аніж кацапи займуть Київ. Так що вже тоді я знав що доведеться повоювати.
- До військкомату ви з татом прийшли разом. Процитую Євгена Рогачевського. "Напевно, він трішки мене прискорив, так би я ще, може, чухав потилицю пару днів. Але стало ясно, що часу немає. Треба іти вже. Він молодий, гарячий, швидкий. Тому я вже поплентався за ним".
Тобто тато, за його іронічним зізнанням, поплентався за тобою. А ти його не відмовляв?
- Ні. Ми обидва були налаштовані взяти зброю і приєднатись до війська.
- Добре. А мама? Рідні? Намагалися якось вас не відпустити на війну?
- Я дозволу не питав. Звісно, нас відговорювали максимально. Старша сестра панікувала - сльози і таке інше. Казала: нікуди ти не підеш. Мама теж. Але всі розуміли, що вибору небагато. Якщо ворог підходить, щось треба робити. У них був вибір тільки змиритися з цим. Вони в цьому плані молодці: тримаються сильно.
- Ви обидва потрапили одразу до тероборони. Розкажи, як.
- 24-го я загуглив "тероборона". Дзвоню за номером, питаю: мені 19 років, приймете мене? Відповідають: так, приходь туди-то. Наступного дня ми з батьком туди-то приїхали. Відстояли чергу з ранку до вечора - настільки був великий наплив добровольців, які так само були готові захищати Батьківщину. В частину потрапили аж наступного дня. І вже тоді отримали зброю.
- Спершу ви патрулювали вулиці столиці, одночасно проходячи вишкіл. Тобі довелося змінити флейту, барабани та прибамбаси звукорежисури на автомат, та ще й серед війни… Таке не кожному під силу. Наскільки безболісно відбувся у тебе цей процес?
- Знаєте, я імпульсивна людина, і на такі речі, в принципі, по життю готовий. Це питання моральних цінностей: чи ти можеш боротися з окупацією? Якщо ти розумієш, що можеш це зробити - ідеш і робиш. Тому що це потрібно.
Я взагалі-то не знав, що буде. Ніхто не знав. Але ми пішли, власне через моральні цінності.
- Багато хто на початку воєнного шляху боїться саме фактору невідомості. Ніхто не знає, як вийде в колективі, куди відправлять, як поводитимеш себе під час першої небезпеки. Ти ж не знаєш своїх можливостей. У 2022 такі думки стрільця Макса Рогачевського відвідували?
- Звісно, відвідували. По початку було страшно. Та воно і не переставало так бути. Певними моментами, коли стаєш більш досвідченим, звикаєш. Тоді, звісно, ніхто не знав, що буде. Але ми не панікували, тому що нас не кинули одразу з автоматами на танки. Ми просто виконували певні бойові завдання на блокпостах і паралельно готувалися уже до першої ротації на Схід. А про зміну флейти і барабанів на автомат…я вважаю, нічого неймовірного в цьому немає. Тому що, оскільки у мене є дві сестри і мати, у мене була мотивація. Мені вони важливіші, аніж будь-що.
- Де довелося воювати в перший рік війни?
- Особисто у мене була плавна інтеграція на нуль – починаючи з другої лінії. Потім, коли відбувалися штурмові дії по Богородичному, Святогірську і Яровій, ми йшли одразу за дешевешниками (ДШВ – десантно-штурмові війська, – Є.К.). На той момент там валялось багато "пелюсток", таких маленьких протипіхотних мін. Там мій побратим, найкращий друг, втратив ногу. Наступив на пелюстку – і ампутація ступні вище п’ятки на 17 сантиметрів. Але він протезувався і уже повернувся до нашого підрозділу на службу. Це людина, яку я дуже поважаю.
- То давай його назвемо – бо він на це заслуговує.
- Віталій Кучеренко. Він, я вважаю, - приклад незламності духу для нашого суспільства. Свій перший бойовий досвід він отримав ще у 2014. Таких хлопців, до речі, у нас в батальйоні вистачає. Але Віталік - максимально показовий приклад. Красавчик, тому що у нього так само є совість. Він пішов захищати своїх дружину і доньку.
- Що тобі з першого року війни пригадується найбільше? Про що розповідатимеш дітям і друзям?
- Про перше потрапляння на нуль. На той момент ми уже були більш-менш досвідченими у бойових умовах. Але на передову, на нуль, ще не потрапляли. І трапилося це так, що ми уже мали виїжджати на ротацію - але нас розвернули в інший бік і дали нове бойове розпорядження – заступити на оборону Білогорівки. Я там був 17 діб поспіль. І це був мій перший вихід на нуль на першій ротації.
- Хто стояв з того боку?
- Вагнера. А з нашого - ми і 81 десантно-штурмова бригада. Там дуже багато полягло наших хлопців… Серед них - мій побратим Руслан. Ми його евакуйовували разом з батьком, на той момент взводним медиком. А потім туди повернулись – бо треба було далі стояти. Це такий вихід був, що запам’ятовується на все життя!
- Розкажи про цю історію докладніше.
- Діло було так: прийшли снайпери 81-ї і почали працювати. Спочатку з нашої позиції, а потім - з позиції лівіше, де стояв мій батько. Снайперів змалювали кацапи - і почали класти мінометом, обстрілювати позицію. В результаті - два 200 і два 300. Коли я почув по радіостанції, що на сусідній позиції де мій тато, відбувається таке, - негайно взяв ноші та аптечку. Тоді ще зі мною був ротний, підполковник. Ми побігли туди, і я побачив, що батько живий. Але вбило снайпера і побратима з нашого взводу.
Взагалі, хочу зауважити, що не можна дозволяти такого, коли снайпер приходить і працює конкретно з твоєї піхотної позиції. Снайпер має працювати, але точно не з позицій, де ви стоїте.
- Ти здивувався, коли через рік тебе призначили командиром відділення? Чи прагнув цього?
- Прагнув. Тому що мій командир відділення втік з позиції там, де стояв мій батько.
- Отакої. Як таке трапилось?
- Він розказував, що він АТОшник, але, можливо, теж психологічно у нього тоді клемануло. Звісно так вчиняти не можна. Як це відбулось? Він просто почув постріли на сусідній позиції, кричить: відходимо! Бере радіостанцію і тікає до нас, на сусідню позицію. Ротний його, звісно, зустрічає матом, кричить: стій тепер там і дивись он туди! Радіостанцію повернули їм на ту позицію. Потім його відправили забрати заряди до РПГ. Так він передав по рації, що його контузило, і він пішов евакуюватись...
Отак це відбулось. Але підставити так мого батька, та побратимів, втекти з позиції... Ви питаєте, чи прагнув я стати командиром відділення? Я відчував, що маю тоді цей запал працювати. Окрім цього, у мене мама психолог, і я трошки вмію знаходити спільну мову з людьми. Тобто в цілому - я бачив себе в цьому амплуа.
- Скільки людей було у твоєму відділенні, коли ти став командиром?
- По штатці було 8. Просто ми були на відновленні.
- Ті, що постарше, не бухтіли? Мовляв, молодий хлопець, 20 років, командує нами…
- Ні, такого не було в принципі. Тому що якщо командир роти вирішив, що я буду на цій посаді, то всі з цим погодились. Були, звісно, декілька моментів, але я їх загалом не допускаю і одразу присікаю.
- Як взагалі людину на війні змінює статус командира? Що він має змінити в собі? Що обов’язково має командир і чого не має робити за жодних обставин?
- В першу чергу він має піклуватись про особовий склад. Як людину змінює посада? Вона додає відповідальності. Якщо ти командир будь-чого, і у тебе в підпорядкуванні є люди, ти відповідаєш за їхні життя. Так що правильних людей командирські функції, як правило, змінюють в кращу сторону. Вони стають більш зібраними. Командир має завжди комунікувати з особовим складом і з вищим керівництвом, вчасно отримувати всю інформацію і доносити її до особового складу.
- Тобі вдавалося вибудувати оцю комунікацію?
- Так, вдавалося. Це не така і висока посада – командир відділення. У нас в принципі, у відділенні – дружній колектив, більшість з добровольців сформована. Тому у нас серйозних розривів у межах роти немає. Тобто командир роти, командир взводу і командир відділення - всі в одному човні. Тому що на бойових ми всі спокійно можемо піти на позиції. Всі включно з командиром роти. А от з вищим батальйонним керівництвом я особливо зв'язок не тримав, тому що в армії є субординація. Так що в межах роти у нас все було дружно і злагоджено.
- Я трішки розпитував тата про твій бойовий шлях. Він був скупий на слова. Виходив з того, що ти сам маєш розповідати про себе, якщо захочеш. Але деякі його слова маю процитувати. "Під час попередньої ротації він отримав досвід близьких боїв та кілька контузій".
Розкажи про досвід близьких боїв? Що запам’яталося?
- Перший контакт стрілецький такий – я тоді спав в норі і прокинувся від пострілів. Вибіг в шкарпетках і почав відстрілюватися. Бачив тільки один силует і зробив ще пару пострілів з підствольного гранатомета. Також поруч зі мною в окопі був мій командир взводу. Ми разом з ним відтиснули ворога. При цьому розуміли, що це, скоріш за все, був бій-розвідка, щоб прощупати нас.
То був мій перший такий досвід. А потім був інший стрілецький бій, уже серйозний. Тобто після першого того стрілецького я повернувся у піднесеному настрої. Але дізнався, що у нас два 200 - і ми їх пішли евакуйовувати. Разом з командиром роти включно. Було складно, але успішно їх витягли до місця куди приїхала коробочка і до речі з Юджином - на той момент вже ротним медиком.
Рогачевські на війні: батько та син
Потім ми за них помстилися добряче…
Наступний мій бій був на інший позиції, біля Діброва. За день до цього у нас там загинув замполіт, який прикривав хлопців на сусідніше. Він вийшов з окопу з кулеметом – і, прикриваючи, сам загинув. Ми тоді з батьком пробирались до позицій по-світлому. Частина з нас там і залишилась, а частина евакуювала замполіта. Я був серед тих, хто залишився. І зі мною там був хлопець, який виходив на позицію вперше.
- Тобто ти у нього був за ветерана.
- Так. І що цікаво, йому також був 21 рік. Я йому на ходу розказував, що і як, де стояти, куди дивитись. Сам чистив кулемет, і в один момент, вже під ранок, пішов відпочивати. І дуже правильно тоді зробив, що був у ременно-плечовій системі, в броні, шоломі, з автоматом, взутий. Готовий тобто.
Прокинувся від пострілів. На мені було 13 магазинів, штук 7 гранат, та ще штук 9 зарядів для підствольного гранатомета. І ми почали відстрілюватись. Я вибігаю із бліндажа. Чую, що побратим кричить: 300! Кричу йому: повзи в укриття! Бачу, що у нього не тяжке поранення – кульове в руку. Починаємо вести бій. Він був довгий - навіть встигали курити, пити воду, розклинювати калаші. Тому що, по ходу, кацапам була команда лізти-лізти-лізти - аж поки не повечоріло. За той час хлопця, якому теж 21, затрьохсотило перед початком бою, щось прилетіло поруч. В результаті у нього - осколочні в спину, плече. І уже коли засутеніло, я в бліндажі його передивлявся, перемотував трошки. Але він також пішов в укриття, і нас лишилось шестеро на те, щоб відстрілюватись. А лізло на нас, за відчуттями, – взвод.
- Чи знали, хто пре на вас у тому бою?
- Штурмували нас, скоріше за все, Z-шторми, оці підрозділи. Але побратими мені казали, що чули, як пі**ри кричали: "Аллах акбар, за родіну!". На мене це психологічно ніякого враження не справило, тому що я стріляв із кулемета, з автомата, і їхніх криків не чув. І гранати також викидував, штук 10 чи більше. Причому там не було навіть, де розмахнутися.
В той момент я реально дивився в очі смерті. Розумів, що нас хочуть вбити. От зараз просто підуть впритул і розстріляють. Єдиний вихід, який у нас є, це вести бій і продовжувати відстрілюватися. Що ми вдало і виконали. Я вдячний Богові, що в той день вижив.
- Розкажи, як і де ти дістав свої контузії.
- Першу - в Білогорівці. 150-й калібр (приблизно) поруч ліг десь біля нашого окопу, де була кухня. У 8-10 метрах метрах лягло, так добряче, що я гукаю побратима - і не чую себе.
Друга була в мій перший вихід на позиції під час другої ротації. Гупнуло поруч з бліндажем. Я спочатку нічого і не второпав. Якби і оглушило мене, але наче не сильно. Але потім проригався нормально…
А третя, найсерйозніша, була під час того бою, про який я вже розказав. Думаю, це був постріл або з підствольного гранатомету, або з РПГ по брустверу поруч зі мною. Як результат, у мене знесло каску, шапка злетіла з голови, і мене оглушило десь на 2 години. На праве вухо я майже нічого не чув взагалі. Оцей дзвін у вухах. Але я тоді каску одразу начепив назад – і побіг відстрілюватися. А шапка там і залишилася.
- Оці три контузії як з часом на тобі відбиваються?
- Інколи дзвін у вухах з’являється, десь раз на тиждень. По-різному: буває, довго нема, а потім знову десь нагадало. Такого, щоб прямо дурником став, - немає, тьху-тьху. Але це трошки вплинуло на мою агресію.
- Її стало більше?
- Думаю, так. Ще на пам'ять.
- Після виходу з ротації ти перевівся у підрозділ БПЛА. Це за станом здоров’я чи конче необхідно було змінити рід діяльності, щоб остаточно не вигоріти?
- На той момент уже замислювався про таку ймовірність. На початку війни дронів було набагато менше. Війна дуже змінилася за цей час.
- Чи важко тобі далася ця нова наука?
- Абсолютно неважко. Я вважаю, що будь-хто мого віку зможе навчитися літати за день. Не з усіма аспектами, але щоб наприклад, розвідувати – молоді це робитимуть запросто. Я сам почав вчитися літати, коли ми були на відновленні. У мене був дрон. Я звернувся до командира батальйону, він перевів мене до підрозділу БПЛА. Тобто, в принципі, я курси не проходив. Але мав досвід з піхоти – а далі мені показали і розповіли хлопці, як працювати з апаратурою. Так що я швидко включився в роботу.
- Твій батальйон воює на Сході. Про небезпеку свого піхотного етапу ти вже розповів. А що скажеш про небезпеки, які супроводжують екіпажі БПЛА в бойовій зоні?
- Можу і тут розповісти зі свого досвіду. Насправді все залежить від напрямку. Потрібен під'їзд до позиції, щоб екіпаж заїжджав, відбувались заміни. Багато чого залежить від того, де ви стоїте. Наскільки це безпечніше? Робоча дальність має бути до 3км плюс-мінус. Хоча, звісно, можна стояти і 2 км, і за кілометр…
- Це ти зараз говориш про ударний дрон чи про розвідувальний?
- Розвідувальний. Але також і ударні. В принципі, однаково. Звісно, чим ближче, тим краще: можна ефективніше виконувати завдання. З іншого боку, це більше в зоні досяжності розвідувальників ворога. Тут треба знаходити баланс – і від цього балансу вибудовувати роботу.
- Чи часто доводиться екстрено змінювати місце дислокації?
- Чесно кажучи так. Нас, було, спалили, довелося переїжджати, точніше - виносити обладнання. Там посікло кабеля, таке… Чітко змалювали нас.
- Чим по вас тоді працювали?
- Мінометом. Складний напрямок загалом... Ключовий момент – це не спалитись. Маскуватись, робити все дуже обережно. Слухати, чи не літає там ще щось навколо, що може тебе змалювати. Чи нічого у тебе не світиться. Цей момент, я вважаю, - дуже важливий в роботі. А ще - правильне облаштування укриття. Якщо все це правильно робити, тоді робота іде добре.
- Якою ти бачиш динаміку військових дій на фронті у розрізі БПЛА? Ще навесні здавалося, що Росія нас випереджає, як мінімум, за кількістю БПЛА – причому різної спеціалізації. А зараз здається, принаймні за якістю ми вирвались вперед. Але, може, в тебе інша думка?
- Ні, я думаю, ми все ж таки випереджаємо ворога в цьому питанні. Тому що раніше почали активно використовувати цю фішку – ще й тому, що у нас не було достатньої кількості іншого озброєння. З часом ворог також підхопив цю тему і наздогнав нас. І тут уже іде гонка. Але зараз все-таки Україна над цим активніше працює. Бо знову ж таки - це той доступніший та зручніший ресурс, який ми можемо використовувати. До того ж, у нас є багато вмотивованих людей які хочуть цим займатися, і якщо не літати, то хоча б виробляти, збирати донати і так далі.
- Як ти і твої побратими дивляться на Курську операцію? Бо мені доводиться чути різні думки.
- Я вважаю, що це шикарно зіграно.. хоча на Східному фронті я особливо змін не відчув. Кацапи так само лізуть. Але те, що в гру з референдумами на чужих територіях можна грати удвох - я вважаю, це нормально. Ми до цього класно, позитивно ставимось. Такі новини приємно читати.
- Ці 2,5 року ми чуємо слово "перемога". Що ти вважатимеш за Перемогу?
- Повну деокупацію України. До кордонів 1991. Тому що інакше, який в цьому сенс? Я не знаю.
- Ти вже вирішив, чим займатимешся після Перемоги? Або, якщо більш обережно, щоби не смішити бога - чим би хотів займатися, коли це все завершиться нашою перемогою?
- (Посміхається) Кататися на мотоциклі і…
- …і ні про що не думати?
- Насправді, багато чим хотів би займатися. Саморозвитком. Можливо, продовжити навчання в університеті. Але зараз, чесно кажучи, дуже складно уявити собі цивільне життя. Взагалі не уявляється!
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
ФОТО: з архіву Макса Рогачевського
