Артист балету, що опанував гранатомет: пам’яті Олександра Шаповала

Автор: Ольга Скороход

Два роки тому, 12 вересня 2022 року, під Майорськом на Донеччині загинув Олександр Шаповал (псевдо Шапік). Загинув, виконуючи завдання, на яке сам зголосився. Соліст балету Національної опери України пішов добровольцем на захист батьківщини 25 лютого 2022 року.

Цифри загиблих людей від культури ведуть лік на сотні. "Артист балету", здавалося б, звучить надто тендітно для війни і війська. Але це спростовує факт загибелі вже кількох людей цієї професії.

Улюбленою партією Шаповала була роль Лукаша у балеті "Лісова пісня" - певне, це красномовно говорить про його характер. Тож як танцівник зі світовим ім’ям став до лав війська, його бойовий шлях і мотивацію – у матеріалі Цензор.НЕТ. Світлої пам’яті воїна…

ПРО "МИНУЛЕ" ЖИТТЯ: ВІДДАНИЙ У ВСЬОМУ

Олександр був київським хлопцем, ріс на Дарниці під значним впливом свого діда-фронтовика. Досяг вершин у балеті, ставши попри серйозну травму хребта солістом Національної опери. За час своєї кар’єри танцював близько тридцяти партій, серед яких ролі в таких знакових балетах, як "Кармен-сюїта", "Лісова пісня", "Грек Зорба", "Жізель", "Ромео і Джульєтта", "Дон Кіхот".

За рік до повномасштабного вторгнення залишив сцену і знайшов себе у підтримці молодих – почав викладати парний танець у Київському державному фаховому хореографічному коледжі.

Був щасливо одружений, мав двох дітей – старшого сина та доньку, якій всіляко сприяв у бажанні стати балериною. Про нього згадують як про скромного, відданого і справжнього. У прямій мові близьких і друзів ми спробували показати, що стоїть за цими загальними словами.

Дружина Тетяна Шаповал розповідає: "Його виховували бути людиною честі і любити свою країну. Саша дуже шанував та любив свого діда Лук’яна, який свого часу втік на фронт, додавши собі рік. Знав добре історію Другої світової війни. Тому для Саші захист батьківщини був важливим, інакше він просто не зміг би жити.

Дуже поважав військових і певний час хотів ним стати. Це вже потім доля закрутилася навколо танців. Є багато фото й відео, де він із задоволенням вичищав автомат, як тренувався стріляти. Думаю, що він сам дуже пишався собою і що докладає зусиль, аби ця війна швидше завершилася. Був людиною честі".

Друг і колега Юрій Коробчевський також згадує, що Олександр був скромним, "без приводу ніколи не хизувався": "Коли йому говорили "Саня, ти – найкращий", то він завше соромився. Він не повірив, коли йому дали звання заслуженого артиста. Він саме повертався з гастролей Японією, я з сім’єю Сашка поїхав його зустрічати з шампанським і квітами. Він не вірив до кінця. Загалом доволі мовчазний, говорив тільки по ділу. В останні роки захопився риболовлею, міг довго і захопливо про це розповідати. Це лягало на його характер".

Давній друг і колега Володимир Засухін найперше характеризує Шаповала як дуже завзятого: "Усі свої ролі він проживав і довго до них готувався. Дорогою на роботу він завше мовчав і все руками танцював. Перед кожним виступом придумував нове втілення і почуття персонажа".

У 2021-му Шаповал попрощався зі сценою, і є спокуса думати, що це посприяло його рішенню піти до війська (мовляв, головного в житті вже досяг), не озираючись на кар’єру.

Коробчевський описує, з якою пристрастю Шаповал готувався до занять: "Відвозив доньку в училище і вигадував уроки просто у нас в роздягальні. Я часто виступав в ролі дівчинки, доводилося допомагати".

Засухін додає: "Саша доволі швидко перелаштувався на життя без сцени. Він, як кажуть, потрапив в обойму – одразу пішов викладати. Я, наприклад, роки два відходив.

По-перше, він – актор, який переживав за своїх учнів не менше, ніж за свої партії Ескамільйо, Дон Кіхота чи Лукаша. Під час іспитів дуже переживав. Тому для нього викладання також було творчістю. Тобто життя в нього складалося гарно. Тож ніхто й подумати не міг, що все так закінчиться".

Побратим Шаповала Роман Туршиєв (псевдо Грек), з яким Олександр товаришував не одне десятиліття, говорить про ті риси Олександра, які не кожен знав: "Саша був м’яким, сором’язливим і певною мірою був дорослою дитиною. Але це його країна, його місто, тут його сім’я і друзі. Він дійсно йшов захищати, а не як деякі спершу записалися в роту, а потім у перші два дні почали тікати. Хоча він і досяг успіхів в балеті, але в душі міг бути іншою людиною".

ПРО РІШЕННЯ І МОТИВАЦІЮ: СЛІДАМИ ДІДА

Чому ми взагалі обговорюємо рішення Олександра Шаповала стати на захист рідної землі якщо це є нормальним вчинком для чоловіка і громадянина? Тому що надто вже дисонує балет та війна.

"Рішення прийняв несподівано, - уточнює Тетяна. - Напередодні ніхто в сім’ї про це не говорив, у нас навіть не було складено жодних тривожних валіз. Тільки 23 лютого Саша почав складати наші документи на той випадок, якщо треба буде швидко тікати. А 25-го, він мені просто зателефонував і сказав: забери машину, я вже у військкоматі.

Я запитала, як так сталося. Саша признався, що вночі, коли вийшов на вулицю покурити, ходив до військкомату на розвідку. Мені його рішення далося важко, але я повинна була його прийняти, інакше ми б тільки сварилися телефоном, а мені хотілося насолоджуватися його голосом кожної миті".

Туршиєв, який власне і пішов до лав оборони разом зі Шаповалом згадує ці моменти: "Рішення було дуже непросте, прийняв Саша його 24-го, коли саме приїхав до мене. Я вже зібрав речі на війну, але йому про це не казав. Я така людина, що мені треба компанія, але не вирішив кому саме подзвонити й агітувати йти разом зі мною. І тут він приїхав і сам сказав: "Рома, я йду у військкомат". Все мовчав, думав, можливо, вагався.

24-го ще не було повного розуміння. А 25-го ми зустрілися о 8 ранку. Мали інформацію про те, що військкомати зачинені. Мені треба було заїхати на свою квартиру, біля дому побачили купу людей: стоїть тисяча осіб, і ми зрозуміли, що нам туди. Виявилося, що це був набір в ТРО Дніпровського району – 112 бригада, 128 батальйон. Там столики, черги… Я ще тоді сказав: "Не вистачало, щоб я ще на війну в черзі стояв". Ми записалися на багатьох столах, а потім вийшов один воїн і сказав: "Хто хоче воювати – за мною". І ми пішли. Виявилося, що це була остання рота, яку набирали того дня.

Вже коли ми підписали останні папери, він повідомив дружині – попросив, щоб вона забрала авто, бо приїхали на його машині".

Коробчевський розповідає, що стороннім Шаповал своє рішення не пояснював, тому що це мало би бути зрозумілим: "Усі знали, що в нього дід воював у Другу світову, і Саша дуже пишався ним. Тому й у 2022 році вирішив, що він повинен бути у війську і захищати батьківщину".

"Про те, як Саша пишався і захоплювався своїм дідом знали всі, - додає Роман Туршиєв. - Він пройшов усю війну. Не знаю. як це пояснити… Саша хотів потрапити на війну. Він танцював, але в душі був іншою людиною. Та і розумів, що чоловік у разі такої навали має обов’язок захищати. Звісно, тоді ми не усвідомлювали весь масштаб і усі виклики, які нас чекали у війську.

Я багато років брав участь у реконструкціях, зокрема до 9 травня і Дня визволення Києва. Не раз запрошував і Сашу, адже він хотів походити у формі, постріляти. Я потім з нього жартував, що не вийшло потрапити на реконструкцію, то потрапив на справжню війну".

ПРО ВІЙНУ І БАЛЕТ: НЕВИДИМА ВИТРИВАЛІСТЬ

Коли чуєш, що до війська вступає танцівник, а особливо артист балету, перше, що спадає на думку: так-так, він сильний, адже наловчився піднімати балерин. Однак на практиці все складніше.

Коробчевський згадує, що у Шаповала була травма коліна, він відмовився від операції: "Лікар йому сказав: "Не хочете робити операцію – не робіть. Але якщо ви припините танцювати, то перестанете ходити". Тому Саша постійно рухався, і надалі на війні йому це допомогло. Та і загальна витримка у нас більша, ніж у інших людей – це постійна напруга і тренування".

Засухін уточнює, що артисти балету тримаються на ногах по 16 годин щодня: "Буває, що на гастролях маємо переліт більше, ніж 12 годин, а вже через дві години танцюємо у спектаклі".

Хоча статус танцівника змусив Олександра хвилюватися при вступі до війська.

"Він доволі довго приховував, що є артистом балету, - розповідає дружина. - Коли на медкомісії дізнавалися, то дуже дивувалися. Уточнювали, в якому стані його коліна, поясниця. При тому, що коли йому було 18 років, дорогою на гастролі перевернувся автобус і Саша рік лежав з компресійним переломом хребта. Його через це не дуже хотіли брати в театр, казали, що інвалід їм не потрібен, але він добився свого".

Туршиєв згадує, як це було, коли після оборони Києва у складі ТРО постало питання про приєднання до ЗСУ: "Ми пройшли співбесіду. Він дуже хвилювався, що його не візьмуть через те, що він артист балету. Я йому сказав тоді: "Саша, тут всі потрібні". Домовилися, що він йде першим і якщо його не візьмуть, то я тоді взагалі на співбесіду не йду. Він пішов, вийшов щасливий-щасливий".

ПРО БУДНІ ВІЙНИ І ГРАНАТОМЕТ: ТЯГНУВ СВОЮ НОШУ

Рідних і близьких Олександр беріг від правди війни, зосереджувався на побутових деталях. Вже у ЗСУ він доволі швидко опанував гранатомет. Тетяна пояснює, що для впертої людини, яка має мету, немає нічого неможливого, і Шаповал був саме таким.

"Нічого особливого про службу Саша не розповідав і потім, адже спілкувалися ми телефоном. Тільки говорив, де розміщуються і як справи. Казав, як йому набридло капати окопи, хотів воювати, - пригадує Коробчевський.

Він дійсно скаржився, що йому важко було носити гранатомет, особливо в рейді на 3-5 кілометрів. Часом приходив останнім з групи, тому що доводилося носити таку вагу".

Засухін: "Під час розмов з ним було чути вибухи. Саша говорив, що постійно криють снарядами так, що неможливо голови підняти. Про страх не говорив, хоча мені він розповідав усе. Тож мені здалося, що до обстрілів він ставиться байдуже.

Потім скаржився на гранатомет. Я питав, навіщо пішов у гранатометники? Він відповів, що там боєкомплекту вистачало на відміну від звичайної піхоти. Але він не подумав, що цей боєкомплект потрібно тягати за собою постійно. Але вибір зробив, тому тягнув цю ношу гідно".

БОЙОВИЙ ШЛЯХ: ЛЮДИНА-ВОЇН

Військову долю Олександра Шаповала описує його побратим: "З перших днів у складі ТРО ми були на околицях Києва, охороняли 4 дні Дарницьке ДЕПО. Я дуже погано все це пам’ятаю, бо ми практично не спали. Потім стояли два місяці в районі Дарницької площі. Вже тоді було зрозуміло, що Київ не візьмуть. У нас виникла своєрідна ініціативна група, що хотіла таки зустрітися з ворогом і повоювати. Приблизно 10-15 березня ми почали шукати, куди перевестися, адже бої були на підступах до Києва.

Чому така потреба? Є люди-воїни. Можливо, він насправді був не артистом балету, а воїном. Саша не мав страху. Ось просто не мав. А я ще з 2014 брав участь у місії "Вантаж 200", тому знав як це страшно. Саші я про це розповідав, звісно. Але була внутрішня потреба потрапити на бойові дії.

Згодом ми їздили у Ворзель та Бучу на патрулювання. На другий день визволення Бучі, 3 квітня, ми зібрали 10 осіб і без наказу поїхали до Бучі. Фактично поїхали за боєприпасами, бо самі нічого не мали. Привезли доволі багато, якісно поповнивши роту боєкомплектом.

Потім саме почав формуватися 5-й штурмовий полк. І ці ж 10 чоловіків перевелися туди. Десь 25 квітня прийшов наказ і ми офіційно перейшли в ЗСУ у 5-й штурмовий полк. Потім два місяці проходили бойове злагодження по полігонах. Саша дуже сумлінно всі завдання виконував. Саша опанував гранатомет і був гордий цим. Також пишався, що опанував автомат…

27 липня наш батальйон перевели на Донеччину – спочатку село Шуми під Торецьком. А з 8 вересня – біля Майорського. Там ми дійсно побачили війну, бо те, що було в Шумах – дитячий табір порівняно з Майорськом.

За 3 кілометри були жорстокі бої, 10 в нас були вже перші два загиблих. Тоді ж надійшов наказ евакуювати загиблих і поранених. Запитали, хто піде, і Саша один з перших сказав, що він іде. Вони мали зайти на 2-3 години і у разі виявляння когось, то евакуювати. Але через масований обстріл застрягли на 2 доби. Тепер вже їх треба було звідти виводити.

Тобто Саша так і не встиг повоювати. Насправді багато людей не бачать війни, можуть навіть не встигнути доїхати до позицій. Так і Сашко потрапив під обстріл. 12 вересня, коли зібрали групу, щоб евакуювати вже їх, ми дізналися, що Саші не пощастило. Був сильний обстріл, їх атакував танк. Перший же постріл поцілив у бліндаж. Люди вибігли з окопів, певне, хотіли перегрупуватися. Саша сховався за дерево, а на війні сховатися неможливо. 120-та міна лягла якраз з його боку. Окрім нього загинув ще один хлопець, також багато поранених".

Дружина згадує, що вона не могла спілкуватися з Олександром часто, бо на фронті з інтернетом тоді було туго, а вона з дочкою на той час вже були за кордоном:

"Я приїжджала в Україну в серпні, коли Саша вже був під Донецьком. Тоді ми востаннє з ним зідзвонювалися. В передостанній день мого перебування в Україні він подзвонив з телефона друга, бо свій геть розхлябаний став. Був засмучений і навіть подавлений.

По моєму приїзді в Англію контакт з Сашком знову обірвався, бо його номер тепер не відповідав. Син Лукаш набрав той номер, з якого Сашко дзвонив. У п’ятницю вони зідзвонилися і дуже довго розмовляли – так довго, як ніколи. Зазвичай обстріли розмову переривали, а тут він вже визвався йти на останнє завдання і ніби щось відчував. Сказав, що хоче дві речі: дуже хочу спати і дуже хочу вас усіх обійняти…"

ПІСЛЯ…

"Інформацію про загибель Саші майже одразу виставили в інтернет. Я попросила терміново видалити, бо я хотіла матері, яка була онкохворою, сказати сама, вона не має дізнаватися про це із соцмереж. Дочка Марія взагалі дізналася про це від знайомих, які почали висловлювати їй співчуття.

Нам дуже допомагали і підтримували. Спасибі за те, що швидко доставили тіло. У понеділок Саша загинув, у середу тіло вже було в Києві, а в суботу відбулися похорони. Дуже підтримала Національна опера і побратими. Якби не вони, то я не знаю, як би витримала. В Англії також дуже багато людей підтримували. Мені написав навіть чоловік з Ірландії, який присвятив Саші пісню і надалі донатив Україні".

Зараз, як зізнається Тетяна, вона з дітьми опинилися в ситуації, в яку потрапляють багато родин загиблих воїнів: намагаються компенсувати біль активністю.

"Біль не заглушений, дуже важко, - розповідає вона. - Я подавила це в собі, але залишилася невиплаканою. Через 5 місяців після Саші в мене ще й мама померла. Ми з дітьми згадуємо його з посмішкою. Не буває дня, щоб я не сказала фразу "а Сашка говорив так…".

Дочці дуже важко також. Батько для Марії був усім. Лукаш надав їй підтримку і доброту. Якось ми з Машею розмовляли про любов, то вона сказала, як їй бракує татових слів, яка вона красива, неймовірна, талановита… Він її буквально обціловував. Тепер давати їй це відчуття повинна я. Я повинна продовжувати бути і татом, і мамою, а ресурсів на це не вистачає. Щоб не сидіти вдома і не плакати, то я постійно знаходжу собі якісь справи.

Мене викликали в коледж, де навчається дочка, з претензіями, що Маша не посміхається. У мене тоді все усередині ніби розірвалося. Я їм відповіла, що дякую Богу, що вона розмовляє після того, що їй довелося пережити. Вийде на сцену, тоді буде посміхатися. А зараз дайте їй спокій".

Марія має спільну з батьком мрію – стати майстерною балериною. Матір і брат підтримують її в цьому. А тато надає їй сил з небес і продовжує слугувати прикладом. Згадаймо Олександра в його улюбленій партії Лукаша.

Ольга Скороход, Цензор. НЕТ